Парламент Іспанії

В острівних  провінціях кожен острів або об'єднання островів, що мають Кабільдо або острівної Рада, утворюють виборчий округ для обрання сенаторів. По три сенатори обираються від кожного з великих островів - Гран Канарія, Майорка і Тенеріфе, - і по одному від наступних островів або груп островів: Ивиса, Форментера, Менорка, Фуертевентура, Гомера, Ієрро, Лансароте і Ла-Пальма. Міста Сеута і Мелілья обирають по два сенатори.

Автономні співтовариства призначають по одному сенатору і  ще по одному від кожного мільйона населення, що проживає на їх території. Призначення здійснюється відповідним  законодавчим Зборами, а при його відсутності вищим колегіальним органом автономного співтовариства в відповідно до його статуту, який повинен забезпечувати в будь-якому випадку адекватне пропорційне представництво.

Сенат обирається строком на чотири роки. Дія сенаторського мандата закінчується через чотири роки після обрання сенатора або з моменту розпуску Палати.

Сенаторами  і депутатами не можуть бути

а) члени Конституційного Суду,

б) вищі посадові особи державної  адміністрації, зазначені в законі, за винятком членів Уряду,

в) захисники народу,

г) члени судів, судді і прокурори,

д) професійні військові і особи, які перебувають на дійсній службі в органах національної безпеки  і в поліції,

е) члени виборчих комісій.

Депутати  і сенатори володіють недоторканністю. Не допускається переслідування за думки, висловлені при виконанні своїх обов'язків.

Протягом  терміну дії свого мандата  депутати і сенатори користуються також  недоторканністю і не можуть бути затримані, за винятком випадків, коли вони захоплені на місці злочину. Їм не може бути пред'явлено звинувачення і вони не можуть бути притягнуті до суду без згоди відповідної палати. Кримінальну справу проти депутатів і сенаторів може розглядатися лише кримінальній палаті Верховного суду.

Палати встановлюють свої регламенти, стверджують самостійно свої бюджети і за взаємною згодою визначають статус технічного персоналу Генеральних кортесів. Регламенти та їх зміни виносяться в цілому на заключне голосування. Для їх прийняття потрібна абсолютна більшість голосів. Кожна з палат обирає зі свого складу голову палати та інших членів Президії. Спільні засідання проводяться під головуванням голови Конгресу і відповідно до регламенту Генеральних кортесів, прийнятим абсолютною більшістю кожної палати. Голови палат здійснюють від їх імені всі адміністративні повноваження і виконують функції поліції усередині будівлі Палати.

Палати збираються на чергові сесії двічі на рік: перша - з вересня по грудень, друга - з лютого по червень.

Палати можуть збиратися на позачергові сесії  на прохання Уряду, постійної депутатської Комісії або за рішенням абсолютної більшості загального числа членів будь Палати. Позачергові сесії скликаються для обговорення певної порядку денного і завершують свою роботу по закінченні обговорень за повісткою.

Палати здійснюють свою діяльність на пленарних засіданнях і в комісіях. Палати можуть делегувати постійним законодавчим комісіям право прийняття законопроектів і законодавчих пропозицій. Однак палата може в будь-який момент зажадати обговорення на її засіданні і прийняття будь-якого законопроекту чи законодавчої пропозиції, спрямованого на розгляд до комісії.

Конгрес і  Сенат, а в ряді випадків обидві палати спільно, можуть утворити комісії з  розслідування будь-якого питання, що представляє суспільний інтерес. Висновки комісій не є обов'язковими для слідів, не торкаються також рішення судових органів, проте результати розслідування можуть бути передані прокуратурі для використання у відповідних випадках.

У кожній палаті працює постійна депутатська комісія, яка складається не менш ніж з двадцяти одного члена, що представляють парламентські фракції пропорційно їх чисельності.

Для прийняття  рішень палати повинні збиратися за регламентом, при цьому необхідна присутність більшості їхніх членів. Рішення визнаються дійсними, якщо за них проголосувала більшість присутніх членів, за винятком тих випадків, коли відповідно до Конституції або органічними законами вимагається інша більшість голосів, або випадків, пов'язаних з обранням посадових осіб, у порядку, передбаченому регламентами палат. Голосування здійснюється сенаторами і депутатами персонально і не може бути доручено іншим особам.

Пленарні  засідання палат є відкритими, за винятком випадків, коли кожна палата приймає рішення абсолютною більшістю голосів або коли це передбачено регламентом.

Розглянемо  більш детально процес реалізації палатами іспанського парламенту законодавчих повноважень.

Перш за все, необхідно відзначити, що іспанський парламент може приймати два види законів: органічні, звичайні і базові. Органічними законами є закони, пов'язані з розвитком основних прав і свобод, закони, що схвалюють Статути автономії і основи виборчої системи, а також інші закони, передбачені Конституцією. Для прийняття, зміни або скасування органічного закону потрібна абсолютна більшість голосів Конгресу при остаточному голосуванні проекту в цілому.

Генеральні  кортеси можуть делегувати Уряду  право прийняття норм, що мають  силу закону, з питань, не зазначених вище. Делегування законодавчих повноважень  здійснюється за допомогою базового закону, якщо мова йде про вироблення статей тексту, або ж за допомогою  звичайного закону, коли мова йде про  об'єднання різних законодавчих текстів  в один.

Законодавчі повноваження надаються Уряду в  певній формі, на певний предмет і  з зазначенням строку їх дії. Передані повноваження вважаються вичерпаними  з моменту оприлюднення Урядом відповідного нормативного акта. Вони не можуть бути надані в невизначеною формі або  на невизначений термін. Законодавчі  повноваження не можуть бути передані іншим, крім Уряду, властям.

Базові закони чітко визначають мету і обсяг  переданих законодавчих повноважень, також як і принципи та критерії, які повинні бути дотримані при  їх здійсненні. При наданні повноважень  на переробку законодавчих текстів  встановлюються межі нормотворчості у  відповідності з законодавчими  повноваженнями і вказується, чи слід обмежитися виробленням одного тексту, або передбачається можливість упорядкування, класифікації та узгодження декількох  законодавчих текстів.

Базові закони ні в якому разі не можуть:

а) дозволяти зміна самого базового закону;

б) надавати право встановлювати  норми, що мають зворотну силу.

Право законодавчої ініціативи належить Уряду, Конгресу і  Сенату у відповідності з Конституцією і регламентами палат. Зборів автономних Співтовариств можуть звертатися до Уряду з проханням про прийняття законопроектів, як і представляти в Президію Конгресу законодавчі пропозиції, уповноважуючи в згадану Палату для їх захисту не більше трьох членів Зборів.

Органічний  закон визначає умови та способи  здійснення народом ініціативи за поданням законодавчих пропозицій. У кожному разі потрібний збір не менше 500 000 завірених підписів. Така ініціатива не може мати місця з питань, віднесених до органічних законів, питань, пов'язаних з оподаткуванням, міжнародним відносинам і праву помилування.

Рада міністрів приймає законопроекти, які потім вносить на розгляд Конгресу з викладенням мотивів і передумов, необхідних для їх розгляду.

Після прийняття звичайного або органічного законопроекту в Конгресі депутатів голова Конгресу повідомляє негайно про це голові Сенату, який, в свою чергу, виносить законопроект на розгляд своєї палати. Сенат протягом двох місяців з моменту отримання тексту може мотивованим посланням накласти вето або вносити поправки в текст. Вето приймається абсолютною більшістю голосів. У разі застосування вето для передачі проекту на підпис Королю, потрібно затвердження первинного тексту абсолютною більшістю голосів у Конгресі, або твердження простою більшістю по закінченні двох місяців з дня його пропозиції, або прийняття чи відхилення Конгресом поправок простою більшістю голосів.

Двомісячний термін, надаваний Сенату для здійснення права на вето або внесення поправок, скорочується до двадцяти календарних  днів для законопроектів, оголошених Урядом або Конгресом депутатів строковими.

Король підписує у п'ятнадцятиденний строк закони, прийняті Генеральними кортесами, і дає розпорядження про їх негайне оприлюднення. 

 

 

3. Уряд Іспанії

Виконавча влада  уособлюється в певній системі державних  органів, пов'язаних між собою по вертикалі і горизонталі. На вищій сходинці цієї системи стоїть уряд, очолюване головою держави чи прем'єр-міністром.

Уряд - це колегіальний орган державної влади загальної  компетенції, що здійснює керівництво  виконавчої і розпорядчої (тобто  адміністративної) діяльністю в країні. До його складу входять керівники найбільш значних органів центральної адміністрації, а іноді і представники нижчестоящої адміністрації.

 

Уряд формально займає третє  місце в ієрархії вищих органів  державної влади Іспанії. Правове  становище Уряду Іспанії закріплюється, насамперед, в Конституції. Конституція  визначає місце Уряду в системі  державних органів Іспанії, його склад, порядок утворення, основні  напрямки діяльності, завдання та повноваження, відносини з іншими державними органами, організаційні форми діяльності. Конституція Іспанії надає Уряду широкі повноваження, одночасно обмежуючи їх виконання Конституції і законів.

 

У 1997 році був прийнятий Закон  про Уряді, де більш детально закріплюється  правове становище Уряду. З прийняттям цього закону відбулися значні зміни як у порядку формування і відставки Уряду, так і в самій структурі органу. Уряд отримує більшу незалежність і повноваження, кількісно і якісно змінюється склад Міністерств та департаментів.

 

Уряд здійснює керівництво внутрішньою  і зовнішньою політикою, управління цивільними і військовими справами і захистом держави. Воно здійснює виконавчі  і розпорядчі функції відповідно до Конституції і законів.

 

У відповідності зі статтею 98 Конституції  Іспанії Уряд складається з голови, його заступників, міністрів і інших членів Уряду, передбачених законом. Якщо Конституція визначає основні членів Уряду і допускає розширення складу Уряду законодавчим шляхом, то Закон про Уряді містить закритий перелік членів Уряду: Голова, Віце-голова або Віце-голови і міністри. Таким чином, питання про включення Державного Секретаря до складу Уряду - питання, що викликав раніше гостру полеміку, - вирішується негативно.

 

Іспанія, будучи парламентською монархією, надає Голові Уряду домінуючу  роль. З цього приводу відомий іспанський державознавець Р.Ф. Карвахаль ще в 1972 році, тобто за три роки до смерті Франко, писав про те, що особистість Голови Ради Міністрів повинна отримати в країні особливої ​​ваги і престиж [11].

 

Даючи детальний аналіз повноважень  Голови Уряду, можна виділити компетенцію, яку той здійснює в якості Голови (наприклад, повноваження формувати  політичну програму Уряду і вносити  її на розгляд Конгресу Депутатів), і повноваження, які він виконує  в якості члена Уряду (наприклад, керівництво зовнішньою і внутрішньою  політикою, цивільної та військової адміністрацією і обороною держави).

 

У науці порівняльного конституційного  права виділяють три принципи, на підставі яких може діяти уряд:

 

1) принцип канцлера, відповідно  до якого голова складає вищу  одиницю, яка керує, координує, формує і персоналізує відповідальність органу;

 

2) міністерський або департаментських  принцип, відповідно до якого  міністри керують і несуть  відповідальність за діяльність  відповідних департаментів;

 

3) принцип кабінету, відповідно  до якого уряд функціонує в  якості цілісного органу, солідарно  відповідального за свою діяльність [12].

 

Функціонування Уряду Іспанії  обумовлюється саме принципом канцлера.

 

Голова керує діяльністю Уряду, координує функції інших його членів, незалежно від повноважень  і прямої відповідальності за здійснення своєї діяльності кожного з них.

 

Члени Уряду не можуть здійснювати  інші представницькі функції, крім передбачених парламентським мандатом, а також будь-які інші суспільні функції, які не відносяться до їх посади, а також не можуть займатися професійною або комерційною діяльністю. Статус і несумісність посад членів Уряду визначається законом.

 

Таким чином, Голова Уряду Іспанії, як і інші його члени, не може здійснювати  ніяких інших представницьких функцій, крім функцій, пов'язаних з володінням парламентським мандатом, а також не може займатися діяльністю, яка не співпадає з його роботою як члена Уряду. Таке становище іспанського законодавства вельми специфічно. На відміну від багатьох інших держав, де члени уряду можуть займатися медичною, наукової, художньої, юридичної або релігійною діяльністю, члени Уряду Іспанії - неодмінно професійні політики чи адміністратори, зобов'язані присвячувати роботі весь свій час і сили [13].

 

Після кожного оновлення складу Конгресу депутатів і у передбачених Конституцією випадках Король після попередніх консультацій з представниками політичних груп, представлених у Парламенті, пропонує через голови Конгресу кандидатуру на пост голови Уряду.

 

Кандидат на посаду голови Уряду представляє перед Конгресом депутатів політичну програму Уряду в пропонованому складі і запитує вотум довіри Палати.