Нові засади зовнішньої політики СРСР -- нове політичне мислення

Радянське військове  вторгнення в Афганістан викликало  бурхливу реакцію світового співтовариства. 14 січня 1980 р. Генеральна Асамблея ООН 104 голосами проти 18 засудила ці дії як агресію. Навіть традиційно дружня Радянському Союзові Індія приєдналася до цієї резолюції. Стали зникати симпатії до СРСР і в інших країнах, що входили до Руху позаблокових держав. Президент США Картер призупинив ратифікацію договору ОСО- 2; натомість Сполучені Штати стали надавати допомогу руху опору в Афганістані фінансами і зброєю. Таку ж допомогу афганській опозиції надавав і Китай, а Пакистан взяв на себе місію транзитної країни для постачання опозиційних афганських сил, притулку численним біженцям і для проведення нескінченних переговорів між керівниками груп опору. На ґрунті такого співробітництва посилилося зближення США і Китаю. Все це вкрай негативно позначилося на міжнародних позиціях і міжнародному авторитеті Радянського Союзу.

Що ж стосується самого Афганістану, то всупереч сподіванням  Москви, вторгнення радянських військ лише ускладнило ситуацію. Громадянська війна набула характеру боротьби за незалежність проти іноземної  навали. Радянські війська виявилися  не готовими до бойових дій в умовах партизанської війни в гірській місцевості і стали зазнавати  дедалі більших утрат, безглуздість яких дедалі виразніше ставала зрозумілою радянським людям попри всі спроби офіційної пропаганди пояснити їх виконанням СРСР свого «інтернаціонального  обов'язку». Війна проти визвольного  руху деморалізувала радянські війська. Економіка ж Радянського Союзу, що, як вже зазначалося, й без того переживала не найкращі часи, стала  ще більше виснажуватися величезними  витратами на війну, якій не видно  було кінця.

Ставало чимдалі  очевидніше, що вторгнення в Афганістан загрожувало Радянському Союзові  ще більшою поразкою з точки зору міжнародного становища і внутрішнього розвитку, ніж нею стала свого  часу для Сполучених Штатів Америки  в'єтнамська експедиція.

У зв'язку з  таким розвитком подій зовнішні відносини СРСР на початку 80-х років  знову опинилися в атмосфері  «холодної війни». Чергові Олімпійські  ігри 1980 р. мали відбутися у Москві. Цей вибір було зроблено ще в умовах розрядки, і Москва ретельно готувалася до ігор, плануючи використати їх для  демонстрації тріумфу своєї політики. Але американський Президент  Картер в останній момент, у відповідь  на вторгнення радянських військ в  Афганістан, оголосив про бойкот Олімпіади. Ігри відбулися, але без тріумфу, бо в них не взяли участь спортсмени із США, Китаю, Західної Німеччини й  ряду інших країн.

Одночасно Картер наклав ембарго на економічні відносини  з Радянським Союзом. А його наступник  на посту Президента Сполучених Штатів, Рейган, проголосив програму переозброєння, збільшивши американські військові  витрати вдвічі. Це було зроблено з  розрахунку на те, що Москві ставало  дедалі важче встигати за Америкою. Нав'язана Сполученими Штатами  гонка озброєнь, з одного боку, і  виснажлива війна в Афганістані, з іншого, катастрофічне позначалися  на стані економіки і рівні  життя населення СРСР, остаточно  підриваючи його потугу й авторитет  як світової держави.

Дипломатична  ізоляція СРСР супроводжувалася зростаючим не сприйняттям його політики за кордоном в очах громадської думки, особливо після того, як напередодні Олімпіади 1980 р. в Москві було заарештовано, позбавлено всіх нагород і вислано до м. Горького відомого вченого-правозахисника академіка  Андрія Сахарова. Цей і ряд інших  аналогічних арештів, здійснених у  самий розпал всесвітньої боротьби за права людини та ще й на фоні війни  в Афганістані, сприймалися громадською  думкою як ще одна ознака політичної не цивілізованості СРСР.

Отже, зовнішня політика СРСР в усіх основних напрямах переживала дедалі глибшу кризу. Ця криза  була складовою частиною і наслідком  загальної кризи радянського  суспільства і настійно вимагала реформування останнього.

3.2 Відмова від «доктрини Брежнєва»

У листопаді 1982 р. відбулася зміна вищого політичного  керівництва СРСР, пов'язана зі смертю Леоніда Брежнєва. Однак у країні власне нічого суттєво не змінилося, оскільки його місце на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС зайняв представник  тієї ж «команди старців» з Політбюро  ЦК партії Юрій Андропов. Розпочаті  ним заходи щодо «наведення порядку  і дисципліни» в країні й кілька тучних судових справ проти представників  корумпованого оточення покійного  Брежнєва були чисто косметичними і  мали швидше пропагандистський характер в умовах дедалі глибшої економічної  та політичної кризи.

Не відбулося  практично жодних позитивних змін і  в зовнішній політиці Радянського  Союзу. Стосунки зі США продовжували погіршуватися, досягаючи іноді  критичних позначок, як, наприклад, у вересні 1983 р., коли над островом Сахалін було збито лайнер корейської цивільної авіації з 269 пасажирами на борту, помилково прийнятий за ворожий розвідувальний літак. Не відбулося  жодного прогресу ні в афганському  питанні, ні в питанні щодо «євроракет», ні в інших вузлових проблемах радянсько-американських стосунків. Дійшло до того, що Президент США Рейган оголосив свого роду хрестовий похід проти СРСР, назвавши його «імперією зла».

Найбільше ж  ускладнило обстановку проголошення Сполученими  Штатами плану створення «космічного  щита» -- орбітальної антиракетної системи, здатної блокувати найсмертоноснішу зброю. Для Москви це віщувало або кінець «стратегічної рівноваги», або початок нової, тепер уже геть фантастичної для тодішньої економіки фази гонки озброєнь.

Правління смертельно хворого Андропова тривало лише трохи більше року. У лютому 1984 р. йому на зміну прийшов також тяжко  хворий 73-річний Костянтин Черненко. Ще менший за часом період Черненка (помер у березні 1985 р.) був позбавлений навіть тих незначних проблисків нововведень, що з'являлися за Андропова. Стара політика СРСР -- внутрішня і переживала глибоку агонію.

Сподівання  на краще постали, коли після смерті Черненка посаду Генерального секретаря ЦК КПРС нарешті посів відносно молодий (54 роки) енергійний Михайло Горбачов, який одразу ж проявив себе як реформатор. Вищі ешелони політичного керівництва країни стали поступово заповнювати, на зміну попереднім перестарілим консерваторам, партійні лідери нового покоління, які називали себе «дітьми XX з'їзду» (прихильниками традицій хрущовського анти сталінського партійного з'їзду 1956 р.).

У галузі внутрішньої  політики М. Горбачов висунув гасло  «прискорення соціально-економічного розвитку». Це був традиційний намір  домогтися пожвавлення економічного й соціального життя без суттєвої зміни господарського механізму  та суспільно-політичної системи.

Однак життя  дуже швидко показало угопійність цих намірів: надто глибокою була загальна криза суспільства. Тому на зміну гаслу «прискорення» незабаром прийшла виголошена на XXVII з'їзді КПРС (1986 р.) формула «перебудови» всіх сторін суспільного життя. Ця формула передбачала вже «широку демократизацію» і «гласність» як основні рушійні сили реформування країни. Курс на перебудову стосувався й сфери зовнішніх зносин Радянського Союзу. Нові підходи у цій сфері випливали з проголошеної М. Горбачовим тези про необхідність «нового мислення». Малися на увазі нові погляди на світ як єдине ціле з тісним взаємозв'язком між його частинами. Саме під таким кутом зору необхідно було підходити до вирішення суперечностей і конфліктів, що неминуче виникали через незбіг різних інтересів, оскільки розвиток сучасних військових технологій, насамперед ядерних, призвів до переростання цієї проблеми у проблему виживання людства. З появою і нагромадженням нових озброєнь, доводив М. Горбачов, «людство втратило і своє безсмертя», бо якщо справа дійде до «ядерного потопу», «другого Ноєвого ковчега вже не буде».

У зв'язку з  цим М. Горбачов закликав усіх політиків  відмовитися від традиційних  поглядів на війну як на продовження  політики іншими засобами, тому що в  сучасній ядерній війні вже не буде переможців. А отже, в міжнародних  стосунках необхідно відмовитися  від самого образу ворога, оскільки в сучасному світі, як в одному кораблі, «навіть противники змушені  разом шукати шлях до спільної безпеки». Зіткнення ідей та інтересів мають  знаходити свій вихід у мирному  змаганні, що передбачає за певних обставин і співробітництво.

У такому контексті  ідея перебудови, висунута радянським політичним лідером, стосувалася зовнішньої політики не лише СРСР, а й усього світу. «Перемогти повинні всі, інакше всі програють», -- писав М. Горбачов у своїй книзі «Перебудова  й нове політичне мислення для  СРСР і всього світу», що була перекладена  різними мовами й покликана роз'яснити міжнародному співтовариству суть реформи  внутрішньої й зовнішньої політики Радянського Союзу.

У руслі концепції  «нового мислення» керівництво  СРСР висунуло завдання докорінно переглянути  традиційні радянські погляди на зовнішню політику. Йшлося про те, що у цій сфері на зміну принципам  ідеологічної нетерпимості й класової боротьби мали прийти інтереси виживання  людства перед загрозою глобальних катастроф. Мирне співіснування  країн з різним соціально-політичним устроєм мало розумітися вже не як специфічна форма класової боротьби, а як політика взаємних компромісів, зіставлення своїх позицій з  позиціями інших, координація й  об'єднання зусиль у вирішенні  глобальних проблем. «Сучасні політики, --заявляв М. Горбачов, --мають бути здатні до сприйняття інтелектуального потенціалу інших країн та інших  народів; інакше їхня діяльність приречена  на провінційність, на національну  обмеженість або й щось гірше».

Можливості  сприйняття нових ідей світовим співтовариством  посилювалися з огляду на те, що вони мали певною мірою універсальний  характер і стосувалися всіх держав світу -- «великих» і «малих», що були розташовані на різних континентах й належали до різних соціально-політичних систем.

Щодо Європи М. Горбачов пропонував будувати всі  стосунки між державами цього  континенту, виходячи з ідеї про  «спільний дім», і ставив завдання подолання розколу на дві частини, що склався тут історично. У зв'язку з цим він заявляв про готовність СРСР переглянути свої взаємовідносини  з соціалістичними країнами Східної  Європи в бік забезпечення рівноправних стосунків, котрі б виключали  не лише утиски з боку Радянського  Союзу, а й односторонню радянську  гегемонію. Принципове значення в цьому  плані мала відмова СРСР від «доктрини  Брежнєва», що виправдовувала пряме, в  тому числі військове, втручання  у справи країн, котрі входили  до сфери радянського впливу. Після  часткових виборів у Польщі в  червні 1989 р., у результаті яких правляча робітнича партія була позбавлена монополії  на владу, лідери ряду ортодоксальних комуністичних режимів стали  пропонувати силою повернути  ПОРП керівну роль у Польщі. Виступ М. Горбачова в Раді Європи 6 липня 1989 р. остаточно підвів риску під  цими спорами. «Будь-яке втручання  у внутрішні справи, -- заявив він, -- будь-які спроби обмежити суверенітет  держав -- як друзів і союзників, так  і кого б то не було -- недопустимі».

Формулюючи  завдання радянської зовнішньої політики щодо країн Азії й Азійсько-Тихоокеанського  регіону, радянський лідер докоряв  Міністерству закордонних справ  у «надмірній заамериканізованості», зазначивши, що хороші стосунки з країнами АТР «не менш важливі для нас, ніж стосунки зі Сполученими Штатами», хоч «ніхто й не думає заперечувати головну роль, що належить США». У сфері дипломатії М. Горбачов акцентував увагу на необхідності більшої відкритості й відмови від політичної заангажованості. Метою переговорів, наголошував він, має бути досягнення угоди на умовах взаємної поваги інтересів і поглядів одне одного.

Щодо розвитку взаємин держав у гуманітарній сфері  лідер СРСР підкреслював необхідність рішучого повороту в бік реального  дотримання прав людини, заявляючи  про недопустимість надалі брати  це поняття в лапки.

Такі заяви  нового радянського керівництва  розтоплювали кригу недовіри до СРСР з боку його близьких і далеких  сусідів та створювали сприятливіший  клімат для практичної дипломатії й  подолання міжнародної ізоляції, пов'язаної з військовим вторгненням  Радянського Союзу в Афганістан.

Висновки

Радянський  період історії тривав 74 роки. У порівнянні з більш ніж тисячолітньою  історією країни це, здавалося б, небагато. Але в ці десятиліття уклалося життя декількох поколінь. Радянська  влада, що з'явилася на світ в кривавій заграві революції й громадянської  війни, припинила своє існування  практично без опору, немов підтверджуючи  тим самим, що її історична роль зіграна.

За роки свого розвитку в ХХ ст. радянський соціалізм створив певного  типу економіку, науку, культуру, виробничу  й соціальну сферу, систему забезпечення транспортом, житлом, продовольством і  т.п. Але на протягом радянської історії  вони не змогли задовольнити зростаючі  потреби людей, а при інтернаціоналізації  господарського життя, розмиванні границь  після смерті Сталіна, порівняння виявилося  явно не в радянську користь. Звідси - виникла в суспільстві підозра до офіційних гасел про підвищення матеріального добробуту народу, що до того ж з кінця 70-х років перестав зростати.

Пануюча в Радянському Союзі  психологія «фортеці в облозі», замкненість  позбавленого демократії суспільства, ізоляція від інших народів, настороженість і підозрілість, -- усе це давало підстави ініціаторам «хрестових походів» проти  соціалізму представляти радянську  державу як уособлення образу ворога.

«Холодна війна» в 1947--1953 р. не раз  приводила світ до порогу справжньої («гарячої») війни. Обидві сторони проявляли  завзятість, відмовлялися від серйозних  компромісів, розробляли військово-мобілізаційні  плани на випадок глобального  конфлікту, що включали можливість нанесення  першими ядерного удару по супротивнику.