Нові засади зовнішньої політики СРСР -- нове політичне мислення

Розділ 3. Нові засади зовнішньої політики СРСР -- нове політичне мислення

3.1 Криза старої зовнішньої політики

Суттєвий  вплив на розвиток міжнародних відносин на зламі 70-- 80-х років продовжував  здійснювати Радянський Союз, у внутрішньому розвитку, зовнішній політиці та геополітичному становищі якого виразно назрівали  серйозні зміни.

Глибинною основою  цих змін була недосконалість економічної  системи СРСР, що призводила до дедалі більшого економічного відставання  цієї країни від розвинутих держав Заходу. Спроби політичної верхівки врятувати  ситуацію шляхом косметичних господарських  реформ у середині 60-х та кінці 70-х  років не лише не дали очікуваних результатів, а й прискорили визрівання економічної  кризи. Оскільки ж принципи соціально-економічної  та політичної організації радянського  суспільства були з самого початку  нав'язані й іншим країнам «соціалістичного табору», що входили до складу Ради економічної взаємодопомоги та Варшавського Договору, то економічна криза тією чи іншою мірою охопила практично  весь цей «табір», призводячи до наростання дезінтеграційних тенденцій і загального ослаблення ще донедавна доволі потужного  блоку соціалістичних держав -- альтернативи західному капіталістичному світові.

Внутрішня криза  супроводжувалася деградацією зовнішньої політики СРСР. Замість тверезої оцінки нової ситуації та своїх реальних можливостей політичне керівництво  Радянського Союзу всіляко намагалося продовжувати політику силового тиску  на Захід. Всесоюзні з'їзди правлячої  комуністичної партії (1976,1981,1987 рр.) незмінне констатували у своїх рішеннях «поглиблення кризи» капіталістичного світу і «зростання сили і могутності»  СРСР і всього «соціалістичного табору». Як аргументи на користь цих висновків  робилися посилання на успіхи дипломатії соціалістичних країн у Гельсінкі (1975 р.), на економічні труднощі західних держав, пов'язані з підвищенням  світових цін на нафту, на падіння  останніх фашистських і профашистських режимів у Європі (Португалія, Іспанія, Греція) тощо.

Однак західним державам незабаром удалося врегулювати  негаразди в цінах на нафту, і  наступне здешевіння цієї стратегічної сировини болісно вдарило вже по економіці Радянського Союзу як експортера нафти і нафтопродуктів. Успіх дипломатії Радянського Союзу і країн «соціалістичного табору» на Нараді в Гельсінкі також незабаром обернувся новими труднощами в їхньому внутрішньому розвитку і забезпеченні міжнародного престижу. Справа полягала в тому, що зафіксовані в Заключному акті Гельсінкської Наради основні права людини були для політичного керівництва СРСР та інших соціалістичних країн значною мірою ціною, сплаченою західним державам за їхні поступки в інших питаннях. Ця ціна з самого початку стала здаватися Москві надто високою, оскільки принципи Гельсінкі мало вписувалися у комуністичну ідеологічну схему. Уряди соціалістичних країн дедалі виразніше стали виявляти свою нездатність забезпечити дотримання прав людини, під чим підписалися у 1975 р. в Гельсінкі, і на цьому ґрунті стали незабаром зазнавати критики на міжнародних нарадах, покликаних стежити за виконанням Гельсінкських угод, -- спочатку в Белграді, потім у Мадриді.

З іншого боку, недотримання в СРСР та інших країнах  «соціалістичного табору» прав людини призвело до пожвавлення тут політичного  дисидентства, що формувало спеціальні спостережні групи за дотриманням  Гельсінкських угод. Висновки таких  груп, що широко висвітлювалися на Заході і не могли не ставати відомими певній частині населення самих  соціалістичних країн, підточували  міжнародний авторитет соціалістичного  світу і становили загрозу  внутрішній міцності останнього.

Традиційною реакцією на такий поворот подій  стали спроби Москви і урядів інших  соціалістичних країн створити нові перепони «ідеологічному проникненню» Заходу, однак в умовах інформаційної  революції кінця XX ст. вони були вже  абсолютно утопійними і бажаного результату не давали, а лише додавали аргументів до критики СРСР та його партнерів.

Внутрішнє ослаблення СРСР і всього соціалістичного світу, чому великою мірою сприяли участь СРСР у гонці озброєнь і конвульсивні спроби всіляко підтримувати військово-політичний паритет зі Сполученими Штатами  Америки, з одного боку, і намагання, як і раніше, проводити політику «залізної завіси» щодо західного  світу, з іншого, підривали результати розрядки і призводили до нового загострення  стосунків зі Сполученими Штатами  Америки та іншими західними країнами.

Першим питанням, довкола якого посилилося тертя  у стосунках радянського керівництва  із західними партнерами, стало дотримання прав людини в СРСР та інших країнах  «соціалістичного табору». Політика «залізної  завіси» щодо західного світу, постійні гуманітарні проблеми, пов'язані  з намаганням Москви обмежити потік  еміграції з СРСР, що дедалі посилювався, домінування в Радянському Союзі  та його сателітах комуністичної  ідеології, що виходила з доктрини «загнивання капіталізму» й «торжества соціалізму» у всесвітньому масштабі, переслідування на цьому ґрунті політичного дисидентства -- все це призводило до охолодження стосунків між західним світом і СРСР не лише на рівні політичного керівництва, а й на рівні громадської думки.

Застій і  деградація у внутрішній політиці такою  ж мірою негативно відбивалися  на радянській дипломатії. У другій половині 70-х років Радянський Союз не зміг скористатися сприятливими можливостями для налагодження стосунків з  Китаєм, що виникли у зв'язку зі смертю Мао Цзедуна (1976 р.) і зміною політичного  керівництва у цій стратегічно  важливій для розвитку міжнародних  відносин країні. Короткий період нерішучості  радянського керівництва щодо подальшого розвитку стосунків з Китаєм змінився незабаром подальшим погіршанням  останніх. Остаточний розрив відбувся у 1979 р., коли спалахнув гострий воєнний  конфлікт між двома соціалістичними  країнами -- Китаєм і В'єтнамом -- у  прикордонній зоні між ними. Радянський Союз надав усебічну допомогу В'єтнаму, різко засудивши дії Китаю  як агресію.

Такою ситуацією  вміло скористалися Сполучені Штати, домігшись, на противагу СРСР, помітного  поліпшення своїх стосунків з  Китаєм. У результаті посилилася міжнародна ізоляція СРСР: усі головні центри міжнародної могутності -- США, Японія, Китай і Західна Європа -- опинилися  у спільному таборі, що протистояв йому.

Становище СРСР погіршувалося й негативними  процесами, що стали розвиватися  в самому «соціалістичному таборі»  на фоні поглиблення економічної  й політичної кризи в радянському  суспільстві. Дедалі більше відставання  темпів економічного розвитку СРСР і  його союзників по Варшавському Договору й Раді економічної взаємодопомоги від розвинутих західних держав, швидке збільшення розриву в рівнях життя  населення країн двох систем викликали  зростаюче невдоволення громадян соціалістичних держав політикою своїх урядів. У  такій ситуації, бачачи нездатність  консервативного керівництва СРСР адаптуватися до нових реалій світового  розвитку, уряди окремих соціалістичних країн, зокрема Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, стали шукати шляхів упровадження ринкових відносин в економіку при збереженні соціалістичного  суспільного ладу, беручи в цьому  приклад з нового політичного  керівництва Китаю. Тенденцію до зближення з Китаєм стали виявляти й соціалістичні Румунія та Албанія. Гостра реакція Москви на таку поведінку  своїх партнерів, традиційна оцінка дій урядів цих країн як проявів  «ревізіонізму» й «націонал-комунізму» лише посилювали політичну кризу  в соціалістичній системі.

У 1980 р. загальне невдоволення промосковською політикою  влади, що вбачалася однією з головних причин занепаду економіки і падіння  рівня життя населення, вилилося в Польщі у гостру політичну кризу. Москва кваліфікувала це як результат  «підбурливих дій імперіалізму»  й усіляко допомогла новій  польській владі «встановити  порядок» у країні. Але ставало  очевидним, що «соціалістичний блок»  починав тріскатися по швах.

На тлі  зростання розбіжностей у соціалістичній системі й тривожних симптомів  щодо її майбутнього розвитку загострювалася криза й у міжнародному комуністичному русі в цілому. Всі спроби Москви скликати ще одну міжнародну нараду комуністичних  і робітничих партій не дали результату. Ледве вдалося організувати в  Берліні лише зустріч представників  європейських компартій (1976 р.). Але  заключна заява цього зібрання вже  ледве маскувала серйозні розбіжності  серед комуністів. На противагу компартіям соціалістичних країн Східної Європи, які, хоч і не без проблем, але  продовжували рухатися у фарватері  Москви, три найбільші комуністичні партії Західної Європи -- італійська, французька та іспанська (їх Москва називала єврокомуністичними) -- заявили про свою окрему позицію і спробували навіть організуватися між собою. Полеміка між партійними блоками зводила нанівець єдність комуністичного руху навіть у рамках Європейського континенту. Тепер, з утратою комуністичним рухом всесвітнього, універсального характеру, східноєвропейський союз дедалі більше зводився до простого блоку держав, у якому домінувала одна «наддержава».

Чималий вплив  на розвиток дезінтегративних процесів у соціалістичному блоці здійснювало в умовах розрядки послаблення зовнішньої загрози, особливо з боку Західної Німеччини. У перші повоєнні десятиліття можливість воєнного реваншу Заходу була одним з найголовніших чинників, що згуртовував Варшавський політичний блок. Тепер же, коли саме соціалдемократична Федеративна Республіка Німеччина була однією з найголовніших дійових осіб у процесі розрядки міжнародної напруженості, на перший план у східноєвропейських соціалістичних державах стали виступати економічні, соціальні, гуманітарні питання, невдоволення дріб'язковою опікою Москви. І хоч Радянський Союз, попри власні економічні негаразди, продовжував надавати своїм східноєвропейським партнерам широкомасштабну економічну допомогу, насамперед енергоносіями, в очах дедалі ширших верств населення країн Східної Європи він усе більше виглядав як гнобитель, особливо після вторгнення в Чехословаччину.

Стала переживати кризу й політика СРСР щодо країн  «третього світу». Добрі стосунки з радикальними режимами молодих  держав Азії, Африки і Латинської Америки  трималися переважно на багатомільярдній економічній підтримці, яку надавав  Радянський Союз. Після поразки у  стосунках з Китаєм така підтримка  розглядалася Москвою як компенсація  у виконанні СРСР ролі центра світового  революційного і визвольного  руху.

Однак Радянському  Союзові, що сам переживав далеко не найкращі часи в економічному розвитку, ставало дедалі складніше відшукувати  можливості для підтримки попередніх обсягів економічних ін'єкцій  прорадянським режимам країн  «третього світу». Цим скористалися Сполучені Штати та їхні західні  партнери, які, перехопивши ініціативу, стали посилювати свій вплив у  згаданих регіонах, завдаючи Москві поразки  за поразкою. Та й сама політика Москви після серйозного провалу в Єгипті почала давати нові осічки, пов'язані  зі складністю прогнозування розвитку національно-визвольного руху. Так  трапилося, зокрема, з перебігом  стосунків із Сомалі й Ефіопією: у 1976 р. на ХХУ з'їзді КПРС Москва урочисто вітала диктатора молодої сомалійської держави Сіада Барре як «товариша по боротьбі», а через п'ять років, на наступному партійному з'їзді, змушена була з такою ж урочистістю приймати його противника -- ефіопського диктатора Менгісту Хайле Маріама (Сіад Барре в цей час вів війну проти Ефіопії).

Зайве казати, що підтримка Москвою радикальних  режимів у різних кінцях світу  не без підстав розцінювалася  Заходом як реалізація цілеспрямованого плану світової експансії, а це призводило до ще більшого ускладнення стосунків  СРСР зі США і підриву результатів  розрядки. На цьому ґрунті в західних суспільствах зростала недовіра до Радянського  Союзу і Варшавського блоку.

Серйозним прорахунком  зовнішньої політики Радянського Союзу, що остаточно підірвав результати розрядки, стало введення військ у Афганістан.

Афганістан, розташований на південних середньо-азійських кордонах Радянського Союзу, здавна був об'єктом пильної уваги Москви. Ще на початку свого існування Радянська Росія підтримала Афганістан у його третій війні за державну незалежність і першою визнала суверенітет країни (1919 р.). У 1921 р. було укладено радянсько-афганський договір, що відкрив смугу тісних стосунків двох держав, у яких Афганістан продовжував відігравати започатковану ще в попередніх століттях роль своєрідного буфера між Російської та Британською імперіями в районі Середнього Сходу. У 50-х роках дружній Радянському Союзу Афганістан примкнув до Руху позаблокових країн, що користувався підтримкою Москви.

Радянський  Союз постійно підгримував свій вплив  у Афганістані, надаючи йому дипломатичну й економічну допомогу (будівництво  промислових підприємств, прокладання  шляхів, тунелів, спорудження аеропортів, стипендії для студентів, військові  місії тощо). Останній король Афганістану  Захір (1933--1973 рр.) дозволив навіть своєму міністрові Дауду повністю довірити СРСР озброєння й підготовку армії.

Однак у 1974 р. Дауд, спираючись на підтримку створеної у 1965 р. комуністичної партії, змусив короля Захіра зректися престолу і встановив у Афганістані свою диктатуру, що викликало значну підозру до Радянського Союзу з боку ряду держав, особливо Китаю, у причетності до перевороту в Кабулі. У 1978 р. в Афганістані стався новий державний переворот, організований на цей раз групою офіцерів, котрі закінчили військові академії в СРСР й називали себе марксистами. Один із них, Таракі, замінив поваленого Дауда на посту Президента республіки. Радянський Союз хоч і запевняв у своїй непричетності до цих подій, надав Таракі значну допомогу фінансами й радниками.

Однак незабаром  з'ясувалося, що промарксистські ініціатори перевороту не мали достатньої легітимності в суспільстві із значними залишками племінних відносин і мусульманською культурою. Опозиція новому режимові, що дуже швидко переросла у збройний партизанський рух, без зайвих проблем знайшла підтримку у сусідньому Пакистані, а також в Ірані, де саме завершилася ісламська революція. Новий державний переворот, організований соратником Таракі Аміном (також випускником військової академії в СРСР), ситуацію не врятував.

Боячись, і  не без підстав, несприятливого для  себе розвитку подій і встановлення в Афганістані ворожого СРСР уряду, Москва зважилася на введення до цієї країни своїх військ (рішення про  військову експедицію в Афганістан, прийняте 12 грудня, почало реалізовуватися 29 грудня 1979 р.). Під час розгортання  цих подій Аміна, у свою чергу, було вбито й замінено на посаді Президента Афганістану Бабра-ком Кармалем.