Методи і засоби врегулювання міжнародних суперечок

     в) засоби вирішення суперечок за допомогою не судових міжнародних органів.

     Переговори є найпоширенішим та найефективнішим засобом врегулювання протиріч. Переговори використовуються для врегулювання майже кожного спору, принаймні як початкова стадія. Держави намагаються шляхом безпосереднього обміну думками між їх представниками знайти формулу, яка може бути прийнята сторонами конфлікту. Це може статися шляхом взаємних поступок сторін, відмови сторін від своїх претензій або визнання претензій іншої сторони, навіть якщо такі претензії юридично необґрунтовані. Прояв доброї волі на переговорах часто виступає як неодмінна умова того, щоб конфліктна ситуація не призвела до вживання останнього засобу, якими є військові дії. Добра воля сторін вважається необхідною умовою результативності переговорів. Крім того, переговори повинні проводитися на основі пошани принципів рівності і суверенності їх учасників, а також з врахуванням взаємних інтересів. Переговори проводяться навіть тоді, коли між державами не встановлені дипломатичні стосунки. Водночас цей засіб має суттєві недоліки: більш сильна сторона має можливість здійснювати тиск на слабшу сторону; переговори можуть завершитися безрезультатно; досягнута домовленість може бути юридично необов’язковою. Різновидом переговорів є консультації.

     Добрі послуги та посередництво. Мета цих засобів — сприяти розпочинанню переговорів між сторонами та досягненню домовленості щодо врегулювання спору. Ці засоби можуть використовуватися державами, міжнародними організаціями, приватними особами (авторитетними громадськими діячами) індивідуально або колективно.

     Посередництво використовується за ситуації, коли сторони конфлікту не здатні приступити до безпосереднього врегулювання спірної ситуації. У такому разі звертаються до допомоги іншої держави або суб'єкта міжнародних відносин. На відміну від посередника, особа, що надає добрі послуги, не бере участь у переговорах і не пропонує шляхи вирішення спору. Її головне завдання — допомогти спірним сторонам вступити у переговори, після чого її місія закінчується. Пропозиції особи, що пропонує добрі послуги, не є обов’язковими для сторін спору та можуть бути відхилені ними. Посередник займає більш активну позицію завдяки тому, що сторони погоджуються на його участь у переговорах. Посередник може отримати право керувати переговорами та пропонувати варіанти вирішення спору, які, проте, не мають обов’язкової сили. Відмова сторін спору від запропонованого варіанту не вважається недружнім актом.

     Комісії з вивчення можуть скликатися сторонами конфлікту у разі, коли при обговоренні між сторонами виявляється різниця в уявленнях про фактичне положення справ (наприклад, з питання кордонів). Неупереджений авторитетний висновок щодо дійсного стану фактичного боку спору дозволяє прискорити його врегулювання, насамперед внаслідок усунення невизначеності щодо кола норм міжнародного права, які підлягають застосуванню до суперечки. Відповідно до встановленої процедури створений орган ухвалює висновок про фактичні обставини спору (слідчої комісії) або ж на основі результатів розслідування пропонує шляхи вирішення спору (погоджувальної комісії). Така комісія лише встановлює факти, і її позиція не може бути зобов'язуючою для конфліктуючих сторін. Комісія розробляє пропозиції по безпечному рішенню спірного питання. Втім на сьогодні діють і такі міжнародні договори, що передбачають обов’язковість їх рішень (наприклад, ст. 45 Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 р.). Різновидом слідчих і погоджувальних комісій є інститут прикордонних представників.

     Арбітраж (третейський суд) ставить за мету врегулювання спорів, як правило, юридичного характеру, хоча можуть бути також спори, які включають, в основному, елементи політичного характеру. Сторони добровільно погоджуються на судовий розгляд проблеми третьою стороною. Звернення до арбітражу здійснюється шляхом укладання спірними сторонами особливої міжнародної угоди, що називається компромісом. У ній сторони регламентують: порядок визначення складу арбітрів; предмет спору; компетенцію арбітражу; процедуру розгляду справи; характер і джерела норм, на підставі яких має бути ухвалене рішення; порядок винесення рішення; юридичну обов’язковість рішення. Арбітром може бути держава або міжнародна спеціалізована організація постійного або одноразового типа, яка спеціалізується в якій-небудь галузі, наприклад, Постійний третейський суд і так далі. При розгляді суперечки третейські судді керуються нормами міжнародного права. З відома сторін вони можуть в своїх постановах спиратися на аргументи доцільності і раціональності. Передача справи на розгляд арбітражу містить в собі зобов'язання добровільного підпорядкування його рішенню.

     Міжнародне  судочинство, точніше кажучи, Міжнародний суд створений на основі багатобічної угоди. Він спирається на міжнародне право, діє безперервно і є незалежним. Держава може передати йому для вирішення міжнародний спір. З моменту передачі справи в компетенцію Міжнародного суду застосовуються норми судової процедури. Рішення суду обов'язкові для конфліктуючих сторін. На сьогодні можна налічити близько півтора десятки міжнародних судових органів. Усі вони були створені у другій половині ХХ ст. Переважна їх більшість вирішують спори про застосування та тлумачення конкретного міжнародного договору, як правило, регіонального.

     У міжнародній практиці спостерігається  зростання ролі міжнародних організацій у вирішенні суперечок між державами. Посилаючись на міжнародно-правові основи, сторони можуть вимагати втручання міжнародної позасудової організації, яка вважається компетентною в цій проблемі. Міжнародний орган (наприклад, Рада Безпеки) може за власною ініціативою санкціонувати способи врегулювання суперечки.

     ВИСНОВОК

     Існування міжнародного спору зобов'язує держави  вирішувати цей спір. Відповідно до сучасного міжнародного права держави зобов'язані свої суперечки вирішувати тільки мирними засобами.

     На  підставі проведеного дослідження  слід зазначити наступне: правові  засоби вирішення міжнародних суперечок та шляхи розв’язання цих конфліктів - багатоступеневий процес, що складається з аналізу і оцінювання ситуації, створення плану вирішення складеної ситуації, вибору засобів і методів урегулювання конфлікту та прогнозування наслідків. Суб’єктами зазначеного процесу можуть бути, по-перше, безпосередньо самі опоненти, по-друге, – “третя сторона”, тобто особа, інституція чи держава, що втручається у конфлікт з метою його врегулювання.

     Конфліктуючі  сторони самостійно або за поданням посередників можуть обрати різні стратегії  виходу з протиборства: суперництво, співробітництво, компроміс, пристосування, ухилення від вирішення проблеми. Ці стратегії можуть застосовуватися  практично в будь-якому юридичному конфлікті.

     Природним та правильним є рішення, коли для  розв’язання юридичних конфліктів залучають офіційних учасників. Такими можуть виступати: 1) міждержавні  організації (наприклад, ООН, ОБСЄ тощо); 2) окремі держави; 3) державні правові  інститути (уряд, президент, конституційний суд, господарські суди, верховний суд  та суди нижчих інстанцій, прокуратура  тощо); 4) урядові чи тимчасові парламентські  комісії, що створюються для вирішення  конфліктних проблем; 6) керівники (адміністрація) установ, підприємств, фірм тощо; 7) громадські організації (наприклад, комісії з  розв’язання трудових спорів і конфліктів, профспілки тощо).

     Норми багатьох міжнародно-правових актів, спрямовані на правове забезпечення виконання  міжнародних зобов’язань, закріпились  у Статуті ООН, а принциповою  основою сучасної системи мирних засобів розв’язання міжнародних суперечок є міжнародно-правовий принцип мирного їх врегулювання, розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974 р. та наступних міжнародно-правових актах.

     Також, слід зазначити, що відповідно до чинного  конвенційного підходу у міжнародному праві визначення поняття “мирний  засіб (спосіб, метод, процедура) вирішення (врегулювання, залагодження) міжнародного спору” здійснюється шляхом наведення  переліку конкретних мирних засобів  або ж зазначається, що це засоби, які виключають застосування примусу  в будь-якій формі. Засіб вирішення міжнародних суперечок - це певна послідовність дій сторін міжнародного спору й інших суб’єктів міжнародного права (процедуру), на яку погодилися сторони суперечки та реалізація якої покликана привести до врегулювання спору, тобто усунути об’єктивно виражений конфлікт позицій спірних сторін із питань, що становили його предмет.

     СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

1. Анісімов  Л. Н. Міжнародно-правові засоби вирішення  міжнародних суперечок. – Л., 1995.
2. Анцелевич Г.О., Покрещук О.О. Міжнародне право: Підруч. для студ. спец. «Міжнар. право» вузів Укр. акад. зовніш. торгівлі. - К.: Алерта: Пектораль, 2003.
3. Бабкіна О. В., Горбатенко В. П. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр «Академія», 2003.
4. Баймуратов М. А. Міжнародне право. – Харків: Одисей, 2008.

Роль  ООН у мирному розв'язанні спорів і конфліктів//Право України. – 2003. - № 1.

5. Бруз В.С. ООН і врегулювання міжнародних конфліктів. Навч. посіб. - К.: Либідь, 1995.
6. Гаазька конвенція про мирне вирішення міжнародних спорів від 18 жовтня 1907 р. // Internet-ресурс. http://www.zaki.ru/.
7. Матвєєва С. А. Політологія: Навчальний посібник. – Х.: «Одисей», 2004.
8. Пушмін 3. А. Мирне вирішення міжнародних спорів. М., 1974.
9. Статут Організації Об’єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду від 26 червня 1945 року // Законодавство України <http://www.rada.gov.ua>.
10. Черкес М.Ю. Міжнародне право : Підручник. - 5-е вид., випр. і допов. - К.: Знання, 2006. - 397 с. - (Вища освіта XXI століття).