Українська ідея Михайла Грушевського

Отже, як неважко зрозуміти, автономна модель, якої дотримувалася Центральна Рада і яку пропагував М. Грушевський, мала практично усі державні елементи, ознаки й атрибути: народ, територію, вищий законодавчий орган – сайм, виконавчу та судову владу, законодавство, військо, контроль над ресурсами, економікою, політикою і культурою.

Отже, Центральна Рада на чолі з М. Грушевським прагнула створити власні Збройні сили, але її обмеженість виявилася в тому, що військове будівництво занадто пізно стало органічною частиною всього комплексу державного будівництва. У квітні 1918 року закінчився рік бурхливої, важкої, кривавої боротьби українського народу за своє національно-політичне визволення під проводом Центральної Ради, яку очолював Михайло Грушевський.

Не можна повністю погодитися з твердженням деяких істориків, що Грушевський був поганим політиком, тому що він програв, а кожний політик, який, на їх думку, програє, є поганим політиком. Та відомо з історії, що деколи політики програвали, хоча все зробили для виграшу, але обставини робили їх без вини винуватими. Так було й з М. Грушевським. Але ми не повинні забувати «його щирі і патріотичні зусилля, яких він докладав до визволення України, починаючи від 27 березня, коли прибув до Києва, і кінчаючи порадами для посланців, котрі делегувалися на переговори в Бресті». Про це пише в своїй праці Дмитро Дорошенко («Історія України 1917-1923 рр.», т. І «Доба Центральної Ради». Ужгород. 1932), який, як свідок і учасник подій, згадував, що при утворенні Центральної Ради 4 березня 1917 р. місце голови було зарезервоване для професора Грушевського, який мав приїхати з останнього свого заслання - з Москви.

Отже, 27 березня 1917 року Грушевський прибув до Києва і, як свідчить Дмитро Дорошенко, з його прибуттям український рух у Києві зразу відчув досвідчену руку свого керівника.

І дійсно, вже у першій статті («Велика хвиля») Михайло Грушевський влучно оцінив ситуацію і ясно поставив перед українством нові завдання. Голова Центральної Ради писав, що нема нічого більш помилкового, як «витягти тепер старі українські петиції й подавати їх наново правительству, як наші домагання... Те, чого ми добивались п'ять, чотири, три, навіть рік тому, коли б дане було тоді, було б прийнято українським громадянством з щирою подякою... але воно ніяк не може вважатись задоволенням українських потреб, «розв'язанням українського питання» для даного моменту! Українського питання вже нема. Є вільний український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи...».

Михайло Грушевський був ініціатором славнозвісних чотирьох Універсалів Центральної Ради. Це він 19 листопада 1917 року урочисто виголосив ІІІ Універсал, за яким проголошено Українську Народну Республіку - акт великої історичної ваги. Але найбільшу славу здобув IV Універсал, за яким Українська Народна Республіка проголошувалась самостійною і незалежною державою 29.04.1918 Грушевський був обраний на президента Української Народної Республіки. Ліквідація Української Центральної Ради поклала край державній діяльності Грушевського, який далі продовжував наукову працю й публіцистичну (зб. „На порозі Нової України. Гадки і Мрії”, 1918). 1919 він виїхав на еміграцію, де розгорнув широку наукову й політично-публіцистичну діяльність. 1919 Грушевський заснував Український Соціологічний Інститут у Відні (згодом у Празі), який видав, зокрема його праці: „Початки громадянства, генетична соціологія” (1921).

Висновки

              На початку XX ст. в Україні виникають політичні партії, народжуються нові прогресивні рухи, які ставлять метою створення суверенної держави Україна, відстоюють ідею соборності і національної ідеї.

Соціальне-політичні вчення в Україні за цей період приділяють багато уваги проблемам соціально-політичного розвитку українського суспільства, розбудові держави, єдності української нації. Оптимальною ідеєю державного устрою України є унітарна, децентралізована держава з широкими повноваженнями регіонів, розвинутим самоврядуванням. Політика національних відносин ґрунтується на тому, що Україна ― політична держава і український народ не має іншого місця окрім своєї рідної землі, на якій має повне право на державне і національно-культурне самовизначення. Національне і культурне самовизначення української нації ― реальність сучасного демократичного перетворення суспільства і створення правової держави. Суверенність, незалежність, демократичність держави Україна важливий фактор просування по шляху демократизації суспільно-політичного життя.

Оцінюючи сьогодні політичну діяльність Михайла Грушевського як Голови Української Центральної Ради, ми можемо сказати, що в тих бурхливих подіях 1917- 18 рр., коли Україна відроджувала свою державність, керувати визначному вченому було нелегко, бо й не мав такого досвіду політичного організатора, однак на хвилі визвольних змагань йому довірили цей пост і він, як міг, брався до роботи.

Не можна повністю погодитися з твердженням деяких істориків, що Грушевський був поганим політиком, тому що він програв, а кожний політик, який, на їх думку, програє, є поганим політиком. Та відомо з історії, що деколи політики програвали, хоча все зробили для виграшу, але обставини робили їх без вини винуватими. Так було й з М. Грушевським. Але ми не повинні забувати «його щирі і патріотичні зусилля, яких він докладав до визволення України, починаючи від 27 березня, коли прибув до Києва, і кінчаючи порадами для посланців, котрі делегувалися на переговори в Бресті».

З самого початку свого перебування на чолі Центральної ради Грушевський зайняв позицію гострої критики екстремістських націоналістичних елементів, послідовно і аргументовано проводив лінію на забезпечення української автономії в межах федеративної республіки, що мала бути створена на руїнах імперії Романових.

   За свій понад річний період головування Центральною Радою Грушевський всюди встигав бути і діяти в інтересах державного керівництва.

Михайло Грушевський був ініціатором славнозвісних чотирьох Універсалів Центральної Ради. Але найбільшу славу здобув IV Універсал, за яким Українська Народна Республіка проголошувалась самостійною і незалежною державою. Щирий патріотизм Михайла Грушевського виявився і в тому, як він радив делегатам, що вирушали на брестські переговори. Тоді він поставив питання про майбутні кордони УНР. З особливою докладністю з'ясовував Грушевський делегатам прикордонну  лінію на північному сході, дбаючи за кожне містечко, за кожне соло з українським населенням. Тільки передбачливий політик міг так ставити питання.

Але сил для захисту суверенітету республіки у Центральної ради не було, а ідея соціалістичного федералізму ставала все більше і більше ілюзорною; стомлені війною, розгублені, політично-дезорієнтовані і введені в оману селянські маси України фактично стояли осторонь тієї героїчної боротьби, яку вела обеззброєна Центральна рада проти більшовицького  наступу на Україну.

Звертаючись сьогодні до історичної постаті і драматичної долі Михайла Сергійовича Грушевського — видатного вченого-енциклопедиста, державного і громадського діяча, який започаткував у шаленій революційній бурі українську державність, ми не можемо не вбачати в його багатющому науковому і громадсько-політичному доробку одне з головних життєдайних джерел сьогоденного відродження незалежної України в її нестримному пориванні до миру, злагоди і щасливого майбуття.

Ці та інші здобутки ставлять його в ряд найвизначніших постатей української історії.

              Література

1. Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навч. посібник. – К.: Заповіт, 1997 – 344 с.;

Дещинський Л.Є. З історії боротьби Центральної Ради за відновлення державності українського народу. – Львів, 1999. – 86 с.;

Гарчева Л. Збройні сили Центральної Ради у лютому 1917 – квітні1918 року // Військо України. – 1993. – № 8. – С. 102–108;

Котляр П. Шляхи віків: Довідник з історії України. – К.: Основи, 1993. – 398 с.;

Папікян А.Л. Військова діяльність Центральної Ради та її наслідки у боротьбі за Українську державу. – Львів: ВВДУ “ЛП”, 1995. – 23 с.;

Солдатенко В.Ф.Становлення української державності і проблеми Збройних сил (березень 1917 – квітень 1918 рр.) //Український історичний журнал. – 1992. – Ч.5. – С. 38–51; Ч.6 – С. 26–40; Ч. 7–8. – С. 24–39; Ч.12.

– С. 42–59.

2. Винниченко В. Щоденник 1911–1920. – Нью-Йорк, 1980. – 499 с.; Стефанів З.Українські Збройні сили 1917–1921: Воєнно-історичний нарис: У 3-х ч. – Ч. 1: Доба Центральної Ради і Гетьманату. – Коломия, 1935. – 123 с; Удовиченко О. Історія організації і бойових дій Українських Збройних сил 1917–1921. – К.: Україна, 1995. – 206 с. 3. Малик Я. Діяльність Михайла Грушевського на чолі Центральної Ради // Армія України. – 1996. – 13 вересня (№ 153). – С. 3.

4.Грушевський М. Українська Центральна Рада і її Універсал // Хто такі українці і чого вони хочуть.– К.: “Знання” України, 1991. – С. 5–2

5. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали:У 2-х т. Т. 1. – К.: Наукова думка, 1996. – 587 с.

6. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації // Хто такі українці і чого вони хочуть? – К.: “Знання” України, 1991. – С. 121–133.

7. Грушевський М. На порозі нової України // Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: “Знання”України, 1991. – С. 133–178. 8. Грушевський М. Україна і Росія // Хто такі українці і чого вони хочуть? – К.: “Знання” України, 1991. – С. 25–38.

9. Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918. – Львів: Кальварія, 1997. – 288 с.

8. Політологія: Учеб. пособие для вузов/ Сост. и ред. Н. Сазонова.― Харьков: Фома 2001.-С. 133-161.

9.Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред. О.В. Забкіної; В.П. Горбатенка. ― К: «Академія», 2001,― С. 103-115.

10.Піла В.М., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. ― К: «Каравела», 2001. ― С. 76-80.

11.Політологія. Підручник // За загальною редакцією проф.. Кремена В.Г., проф. Горлача М.I. ― Харків: «Єдиноріг», 2001. С.― 101-124.

12.Шляхтун П.П. Політологія.( теорія та історія політичної науки): Підручник.― К.: Либідь, 2002.― С. 111-148.