Українська ідея Михайла Грушевського

Вступ

1.      Українська ідея Михайла Грушевського

2.      Історико-політична діяльність Грушевського під час визвольного руху.

Висновки

Література

Вступ

В останні часи різко зріс інтерес до наукової, громадсько-політичної та публіцистичної праці М. Грушевського, змінилися пріоритети при вивченні багатогранної діяльності найвидатнішого українського історика, громадського та державного діяча.  Одне з основних завдань сучасної історичної науки полягає у тому, щоб об’єктивно відтворити історичні сюжети минулого, пов’язані з усіма аспектами діяльності М.Грушевського, яка у попередню епоху подавалася необ’єктивно, під впливом штампів радянської історичної науки, що спотворювали образ видатного українського діяча і вченого.

За роки незалежності України в масовій свідомості українського суспільства відбулося кардинальне осмислення постаті М.С. Грушевського, як історика, громадського й політичного діяча. Передусім це стосується його позиції в боротьбі за Українські національні Збройні сили. У багатьох авторів можна знайти звинувачення на адресу керівників Української Центральної Ради, зокрема її Голови М. Грушевського, в тому, що вони, слідуючи соціальним догмам про заміну регулярного війська загальним озброєнням народу, знехтували розбудовою армії, внаслідок чого Україна виявилася беззбройною перед обличчям ворога [1]. Свою думку дослідники обґрунтовують відповідними посиланнями на роботи безпосередніх учасників або свідків подій того часу, що, на їхню думку, посилює наведені аргументи [2]. Однак процес осмислення постаті М.С. Грушевського ще явно не завершився й не усталився, тому відтворення образу М.С. Грушевського не тільки як провідного історика, а й як державного діяча вимагає подальшого дослідження.

Дане питання має певний доробок, воно почалося створюватися ще за життя М. Грушевського. Зазначено, що тема політичної діяльності М.Грушевського в історіографії не фігурує як самостійний сюжет, дані про неї є в працях видатних істориків-науковців в їх статтях М. Вороного, В. Дорошенка, С. Єфремова, М. Залізняка, І. Липи, Г. Хоткевича, М.Шаповала та ін., вміщені на сторінках періодичних видань у 1907-14 рр., публікації листування М. Грушевського на сторінках періодичних видань, а також у серії „Епістолярні джерела грушевськознавства”; статті та монографії М.Бортняка, І. Гирича, Я.Грицака, Я.Дашкевича, І. Квітка, Н. Кузіної, В. Кухар, М.Лозняка, О. Михайлина, Н. Миронець, П.Одарченка, С. Панькової, Р. Пирога, М. Романюка, С.Радишевського, О. Чумаченко, Ю.Шаповала та ін., монографіях М. Антоновича, Л. Винара, Ю.Герича, В. Дорошенка різного проміжку часу і є складовою частиною загальної діяльності М. Грушевського як видатного українського історика, громадсько-політичного діяча.

Мета роботи – спроба з позицій сьогодення висловити своє бачення поглядів М.С. Грушевського на створення незалежної української держави, з урахуванням реальних економічних можливостей сьогодення, поглиблення демократичних процесів. Розкрити значення набутого історичного досвіду для сучасної України.

1.      Українська ідея Михайла Грушевського

В історії науки та культури України кінця XIX - першої половини XX ст. у вивченні проблем державності і демократії в Україні визначне місце належить Михайлу Сергійовичу Грушевському (1866-1934 рр.) - відомому ученому, історику, політичному діячу, засновнику національно-демократичної партії Галичини і товариства українських поступовців в Києві. Закінчив Київський університет, завідував кафедрою всесвітньої історії Львівського університету.

Політична діяльність Грушевського почалася в Галичині (він був одним із засновників Національно-Демократичної Партії, з якою незабаром розійшовся), але особливо розгорнулася на Центральній Україні після революції 1905 – 1906 Грушевський заснував у Петербурзі „Украинський Вестник”, що став органом Української Громади в Державній Думі. Як загальновизнаний лідер українства, він став на чолі ТУП, що об’єднало тоді більшість українських партій та національно-громадських організацій. Грушевський визначився як першорядний публіцист, друкуючи свої статті на актуальні теми українського й міжнародного політичного життя і різних українських (гол., в „ЛНВ і в „Украинской Жизни”) та російських виданнях і окремими збірками: „З біжучої хвилі” (1906), „Освобождение России и украинский вопрос” (1907), „Наша політика” (1911), „Вільна Україна” (1917) й ін.

Концепція Михайла Грушевського полягає в тому, що суспільно-політичний прогрес однаково визначався біологічними, економічними та психологічними факторами. Суспільний розвиток полягав у певному чергуванні двох протилежних інстинктів - колективістського (солідарності) та індивідуалістського. Політичну владу, джерела, що її визначають (релігійні культи, матеріальний добробут та ін.), розуміє як природне, соціальне явище. Характеризує різні типи і форми влади, механізм завоювання влади та її утримання панівною елітою, пропонує схему історичного процесу в Східній Європі, що розробляв, насамперед, під кутом розвитку історії української державницької ідеї. На початку 1918 р. Михайло Грушевський перейшов до ідеї національної незалежності та суверенітету України, її самостійності.

Величезна ерудиція в сфері історії, літератури, мистецтва дала можливість Михайлу Грушевському виробити своє розуміння суспільного процесу і політичного розвитку. Суть історіософської концепції полягає в трьох основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народ - це поняття метафізики романтичного періоду, тоді як держава - це анархо-соціалістичне поняття Прудона-Драгоманова, і герой в історії відповідає позитивізму як метод пізнання. Михайло Грушевський бачив справжню силу історії. Досліджуючи історію українського народу висуває ідею «національної самооборони».

Вся історія українського народу - це розбуджена енергія національного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На такому історичному ґрунті виростають ідеали українського народу: свобода, рівність і народний ідеал справедливості або автономії. Розглядаючи еволюцію так званої класової держави, Михайло Грушевський робить висновок, що такий процес характеризується значним загостренням конкурентної боротьби в самій панівній верхівці за владу, відмічає суперечності, що виникають між верствами та ін. І тут звертає увагу на таку могутню силу, якою виступає національне почуття.

В історичних працях Михайло Грушевський досить послідовно проводить думку про те, що не Україна вийшла з Київської Русі, а навпаки, Київська Русь стала першою і стародавньою формою українського життя. З особливою чіткістю визначались в історії дві народності - великоруська і українська, дві найбільші різновидності серед слов'янських племен. Історична доля не раз зводила їх разом, причому в перших віках їх історичного життя роль творця, культурно і політично переважаючого у Східній Європі елементу відіграла народність українська, а потім - народність великоруська. Історичне життя тієї та іншої народності розвивалось самостійно і своєрідно, дедалі збільшуючи кількість відмінностей укладу життя і відокремлюючи їх національні типи дедалі різкою рисою. Безперечно, дві народності, дві історії. Адже рубежем історичної долі українського народу стало IV ст. н. е., коли є певні відомості про українців. Розселення українських племен на їх теперішній території співпадає з початком їх історичного життя. Століття, що безпосередньо йдуть за розселенням, готують державну організацію, історія якої становить головний зміст першого періоду історичного життя українського народу. Самостійним державним життям український народ жив порівняно недовго в стародавньому періоді своєї історії. Починаючи з XIV ст. український народ входить до складу інших чужих держав, то служачи пасивним об'єктом їх правління, то будучи більш-менш певною і різкою опозицією до управління та ін. Така концепція походження держави України.

Починаючи з 1906 р. Михайло Грушевський дедалі більше звертається до подій в Україні. Сам же підтримував ідею української автономії в Російській федеративній республіці. Та в концепції суверенності Україна - держава, що будує відносини з іншими державами на рівноправній, взаємовигідній основі. Михайлом Грушевським внесено і багато творчого. Автономно-федералістські погляди Михайла Грушевського ґрунтувались на твердому переконанні, що автономія України базується на чесній, справедливій федерації з Росією. Пізніше під натиском подій Михайло Грушевський обґрунтовує проголошенім України суверенною державою.

2.Історико-політична діяльність Грушевського під час визвольного руху.

Початок XX сторіччя позначився для України швидким зростом визвольного руху. Прогресивна частина української громадськості все більше розуміла, що традиційний без політичний консервативний націоналізм не може виконати функцію національної ідеології в тогочасних історичних умовах.

Лютнева демократична революція, що призвела до краху самодержавства в Російській імперії, створила сприятливі умови для розгортання національно-визвольної боротьби колишніх російських колоній і відродження пригнобленими народами своєї державності та значною мірою активізувала українське національне життя.

Під впливом революційних подій царський уряд був змушений зняти найбільш варварські заборони щодо всього українського. Зростання національно-визвольного руху в Україні розкрило перед українськими громадсько-політичними організаціями можливості для створення єдиного центру, який би його очолив. Ініціатором цього стало Товариство українських поступовців (ТУП). 4 березня 1917 р. на нараді київської групи ТУПу було створено Центральну Раду на чолі з професором М. Грушевським, яка й мала перебрати на себе функції координатора всього національно-визвольного руху. Щоб надати Центральній Раді характеру справжнього представництва всього організованого українського народу, було вирішено якомога скоріше скликати з’їзд представників організованої української людності цілої України.

Під впливом революційних подій в Україні відроджувались або засновувались нові українські політичні партії. Найвпливовішими в організованому українстві були Українська Соціал-Демократична Партія (УСДРП), Українська партія Соціалістів-Революціонерів (УСПР) та Українська Партія Соціалістів-Федералістів (УПСФ). Ці політичні організації виявились домінуючими в Центральній Раді, а пізніше і в Директорії УНР.

Щоб надати Центральній Раді характеру справжнього представництва всього організованого українського народу, було вирішено якомога скоріше скликати з’їзд представників організованої української людності цілої України. 6–8 квітня 1917 р. проходив Український національний конгрес, на який прибуло близько 900 делегатів, котрі мали уповноваження від організацій.

Сучасники розглядали Михайла Грушевського не тільки як ученого, що не вписувався в офіційну російську історіографію, його також розглядали як помітного громадсько-політичного діяча, котрий на початку ХХ століття поступово зайняв провідне місце у національному русі. Саме така громадська думка цілком закономірно поставила Грушевського на чолі першого етапу

української революції, сприяла висуненню його на посаду Голови Української Центральної Ради.

Професор М.С. Грушевський був добре відомий її організаторам. “Всі вони знали його патріотизм, чесність, ерудицію, працездатність та інші якості його характеру. До того ж він багато років жив за кордоном, що дало йому можливість ознайомитися з політичним життям Заходу. Тому його було обрано одностайно. Це був справжній демократ. Він вважав: влада не має належати особам, обраним народом на демократичних засадах, вона повинна працювати для народу, через народ, спираючись принаймні на його більшість. Влада повинна знати потреби народу і дбати про їхнє задоволення. Таких поглядів дотримувалася й значна більшість членів Центральної Ради і бачила в ньому українського Вашингтона з його “святим і праведним законом”, якого пророкував Т. Шевченко” [3, с. 3].

              Утворення Центральної Ради викликало великий резонанс серед української громадськості, передусім серед солдатів-українців. В військах зібралася вся сила, весь цвіт нашого народу” [4, с.10]. Центральна Рада відразу ж стала на шлях демократизму в творенні підвалин української державності: організація українських комітетів на селі і в містах, створення територіальних комітетів із представників національних меншин. Історичною заслугою Центральної Ради було те, що вона, на відміну від окремих політичних партій, не захищала інтереси якогось одного класу, а перша публічно і відкрито почала говорити від імені нації та про її потреби. Саме в цьому вбачав головне завдання цього органу М. Грушевський. “Нова Центральна Рада повинна бути центром українського політичного життя, – відзначив він на Всеукраїнському національному конгресі 8 квітня 1917 р., – вона повинна довершити організацію краю, повинна усвідомлювати найширші маси України в політичних завданнях, що тим самим являється і освідомленням національним” [5, с. 59]. Невід’ємною складовою частиною формування нації є її державність. Держава засвідчує історичну зрілість нації. І в галузі державотворення ми повинні віддати належне Центральній Раді. Її зусиллями вперше у новітній вітчизняній історії постала українська держава – Українська Народна Республіка. Центральній Раді знадобилося лише 8 місяців для проголошення УНР у складі федеративної Росії і ще два місяці для того, щоб задекларувати її повну незалежність. Протягом 1917 р. Центральна Рада була прихильницею автономії України. Але це гасло не було нею вигадане, воно дісталося їй у спадок від попередніх етапів українського національно-визвольного руху. Ідея автономії користувалася у 1917 р. широкою підтримкою мас. Реалії 1917 року були такими, що серед російської політичної еліти неподільно панувала ідея “единой и неделимой” Росії, українська інтелігенція перебувала під впливом подвійної лояльності, а більшість населення мала невисокий рівень політичної і національної свідомості. За таких умов успіх справи залежав не від радикальності поставленої проблеми – самостійна Україна, – а від того,чи вдасться в масовій свідомості сформувати розуміння необхідності української державності й при цьому не наразитися на удар російської влади і російської революційної демократії. Така тактика давала можливість вести серед українських мас роботу по усвідомленню необхідності власної держави. Для М. Грушевського здобуття автономії було єдиним правильним шляхом, і повороту від нього бути не могло.