Творчість Дж.Верді. Та історія створення опери «Аіда»

 

 

Джузе́ппе Фортуні́но Франче́ско Ве́рді (іт. Giuseppe Fortunino Francesco Verdi, (*10 жовтня 1813, Ронколе — †27 січня 1901) — італійський  композитор, один з найвизначніших діячів італійської оперної школи, твори якого вважаються основою  оперного репертуару.

 

 

 

1.Життя і творчість

 

Джузеппе Фортуніно Франческо  Верді народився 10 жовтня 1820 у Ронколе , селі в провінції Парма, яка входила  у той час до складу Наполеонівської  імперії. Його батько тримав винний льох і бакалійну торгівлю. В 1823 Джузеппе, який одержав початкові знання від сільського священика, відправили в школу сусіднього містечка Буссето. Він уже проявляв музичні здібності й в 15 років почав виконувати в Ронколе обов'язки органіста. На хлопчика звернув увагу багатий купець А.Барецці з Буссето, що постачав крамницю Верді-батька й проявляв жвавий інтерес до музики. Цій людині Верді був зобов'язаний своїм музичним вихованням. Барецці взяв хлопчика у свій будинок, найняв йому кращого вчителя й оплачував його подальше навчання в Мілані.

В 1832 Верді не прийняли в Міланську консерваторію, оскільки він був старший припустимого віку. Він почав займатися приватно з В. Лавін'є, який дав йому основи композиторської техніки. Оркестровкою й оперним письмом Верді опановував на практиці, відвідуючи міланські оперні театри. Філармонічне товариство замовило йому оперу Оберто, граф ді Сан-Боніфачо (Oberto, conte dі san Bonifacio), яка, однак, не була тоді поставлена.

 

Верді повернувся в Буссето, розраховуючи обійняти посаду церковного органіста, але через внутрішньо церковні інтриги одержав відмову. Місцеве музичне товариство призначило йому трирічну стипендію (300 лір); у цей час він склав ряд маршів й увертюру (sinfonie) для міського духового оркестру, а також писав церковну музику.

В 1836 Верді женився  на дочці свого благодійника Маргариті Барецці. Він знову відправився до Мілану, де 17 листопада 1839 Оберто був виконаний у театрі «Ла Скала» з успіхом достатнім, щоб забезпечити нове замовлення, цього разу комічної опери.

У 1840 році композитор пережив особисту трагедію - у короткий термін помирають його двоє дітей і жінка. Написана у цих обставинах комічна опера Король на день (Un giorno dі regno) провалилася, немилосердно обсвистана публікою. Верді, вражений провалом опери, заприсяг, що не буде більше складати опер і попросив директора розірвати укладений з ним контракт. Але директор Мереллі вірив у талант композитора і, давши йому отямитися, вручив лібрето Набукко (Nabucco) за мотивами біблійної історії про царя Навуходоносора. При читанні увагу Верді заполонив хор євреїв у вавилонському полоні, і його уява заробила. Успішна прем'єра Набукко (1842) відновила репутацію композитора.

За Набукко пішли Ломбардці (І  Lombardi, 1843), опера, що теж давала вихід пригнобленим патріотичним почуттям, а потім Ернані (Ernani, 1844) по романтичній драмі В.Гюго — добуток, завдяки якому популярність Верді вийшла за межі Італії. У наступні роки композитор, за його власними словами, трудився як каторжник. Опера виходила за оперою — Двоє Фоскарів (І due Foscari, 1844), Жанна д'Арк (Giovanna d'Arco, 1845), Альзіра (Alzira, 1845), Аттіла (Attila, 1846), Розбійники (І masnadieri, 1847), Корсар (Іl corsaro, 1848), Битва під Леньяно (La battaglia dі Legnano, 1849), Стіффеліо (Stiffelio, 1850). У цих творах поверхнева, а іноді й легковажна реміснича музика додається до слабкого лібрето. Серед опер даного періоду виділяються Макбет (Macbeth, 1847) — перший плід захопленого шанування композитором Шекспіра, а також Луїза Міллер (Luisa Miller, 1849) - видатний твір камерного стилю.

З 1847 по 1849 Верді перебував в основному в Парижі, де зробив нову, французьку редакцію Ломбардців, названу Єрусалим (Jerusalem). Тут композитор зустрівся із Джузеппіною Стреппоні, співачкою, що брала участь у міланських постановках Набукко й Ломбардців і вже тоді зблизилася з Верді. Зрештою, через десять років вони одружилися.

На період 1851—1853 припадають три  зрілих шедеври Верді — Ріголетто (Rigoletto, 1851), Трубадур (Іl trovatore, 1853) і Травіата (La traviata, 1853). У кожному з них відбита особлива сторона хисту композитора. Ріголетто по п'єсі В.Гюго «Король бавиться» демонструє, крім уміння створювати живі, захоплюючі мелодії, нову для композитора оперну форму — більш зв'язну, з меншими контрастами між речитативом, що досягає характеру співучого аріозо, і арією, яка відхиляється від встановлених схем. Розвитку дії сприяють написані у вільній формі дуети й інші ансамблі, у тому числі знаменитий квартет в останньому акті — видатний зразок уміння Верді відбити в ансамблевій формі конфлікт характерів і почуттів своїх персонажів.

Трубадур, заснований на іспанській романтичній  мелодрамі, містить прекрасні зразки сильної, героїчної музики, у той  час як Травіата по «сімейній драмі» Дюма-сина «Дама з камеліями» зачаровує  пафосом почуттів. Успіх цих трьох опер розкрив перед Верді нові можливості. В 1855 йому замовили твір для Паризької опери в характерному мейєрберівському стилі — Сицилійську вечерню (Les vpres siciliennes). Для того ж театру він зробив нову редакцію Макбета (1865), а також створив Дона Карлоса (1867); для петербурзького Маріїнського театру створив Силу долі (La forza del destino, 1862). Паралельно зі здійсненням цих грандіозних проектів Верді працював над більше скромними операми в італійському смаку — Симоном Бокканегрою (Simon Boccanegra, 1857) і Балом-маскарадом (Un ballo in maschera, 1859). Всі ці здобутки являють собою романтичні мелодрами, засновані на більш-менш достовірних історичних подіях. Хоча жодна з перерахованих опер не відрізняється досконалістю із драматургічної точки зору (цьому перешкоджає схильність Верді перескакувати без достатніх підстав від однієї ефектної сюжетної ситуації до іншої), всі вони демонструють зростаючу майстерність музичної характеристики й оркестрової драматургії (особливо це помітно в Симоні Бокканегрі й Дон Карлосі).

 

Дж. Верді зображений на банкноті 1000 лір

 

Верді явно мав потребу  в літературному співробітнику  й він знайшов його в особі  А.Гісланцоні, у співробітництві  з яким народилося лібрето Аїди (Aida, 1871) — шедевра в стилі французької  «великої опери», замовленої композиторові єгипетським урядом для виконання на відкритті Суецького каналу. Ще більш плідним виявилася спільна робота Верді в його пізні роки з Арриго Бойто (1842—1918), автором опери Мефистофель і видатним поетом. Спочатку Бойто переробив незадовільне лібрето Симона Бокканегри (1881). Потім він перетворив шекспірівську трагедію Отелло (Othello) у лібрето; цей шедевр Верді був поставлений в «Ла Скала» в 1887, коли композиторові було вже 74 роки. За Отелло в 1893 пішов Фальстаф (Falstaff): в 80 років Верді написав музичну комедію, що винагородила його за провал його першої музичної комедії "Король на годину". Отелло й Фальстаф увінчали прагнення Верді до створення дійсної музичної драми.

Помер Верді в Мілані 27 січня 1901 року.

 

2.Стиль

 

Попередники Верді, що вплинули на його творчість — Россіні, Белліні, Мейєрбер й, найважливіший — Ґаетано Доніцетті. За можливим виключенням «Отелло», Вагнер Ріхард на Верді не вплинув зовсім. Поважаючи Ш.Гуно, якого сучасники вважали найвидатнішим композитором епохи, Верді, проте, не запозичив нічого у великого француза. Деякі пасажі в «Аїді» вказують на знайомство композитора з творами Михайла Глінки, якого Ференц Ліст популяризував у Західній Європі, повернувшись із турне по Росії.

Протягом всієї кар'єри  Верді відмовлявся використати високе до в тенорових партіях, посилаючись на те, що можливість проспівати саме цю ноту перед повним залом відволікає виконавців до, після, і під час виконання ноти.

Незважаючи на те, що часом  оркестровка у Верді майстерна, композитор покладався в основному на свій мелодійний дар для вираження емоцій героїв і дії. Справді, дуже часто в операх Верді, особливо під час сольних вокальних номерів, гармонія навмисно аскетична, і весь оркестр звучить, як один акомпонуючий інструмент — як, наприклад, гітара. Деякі критики стверджують, що Верді приділяв технічному аспекту партитури недостатньо уваги, оскільки йому бракувало школи й витонченості. Сам Верді сказав якось, «Із всіх композиторів, я найбільший невіглас». Але поспішив додати, «Я це серйозно говорю, але під „знаннями“ я маю на увазі зовсім не знання музики».

Проте, було б невірним стверджувати, що Верді недооцінював виразну силу оркестру й не вмів використати її до кінця, коли йому це було потрібно. Більше того, оркестрове й контрапунктне новаторство (наприклад, струнні, що злітають по хроматичній гамі в сцені Монтероне, в «Ріголетто», щоб підкреслити драматичність ситуації, або, теж в «Ріголетто»&nbsp, — хор, що співає на "ммм.." за лаштунками, досить ефектно зображуючи наближення буревію) — характерно для творчості Верді — характерно настільки, що інші композитори не наважилися запозичити в нього деякі сміливі прийоми через їх миттєву впізнаваність.

 

Верді був першим композитором, який спеціально займався пошуком сюжету для лібрето, що найкраще відповідав особливостям його композиторського дару. Працюючи в тісному співробітництві з лібретистами і знаючи, що саме драматична експресія є головною силою його таланту, він домагався виключити з сюжету «непотрібні» деталі й «зайвих» героїв, залишаючи лише персонажів, у яких клекочуть пристрасті, і сцени, багаті на драматизм.

 

3.Твори

Опери

Оберто, граф ді Сан-Боніфачо — Ла Скала, Мілан, 1839

Король на день — Ла Скала, Мілан, 1840

Набукко — Ла Скала, Мілан, 1842

Ломбардці — Ла Скала, Мілан, 1843

Ернані — Ла Феніче, Венеція 1844

I due Foscari — Театр Арджентіна  Рим, 1844

Жанна д'Арк — Ла Скала, Мілан, 1845

Альзіра — Ла Феніче, Неаполь, 1845

Аттіла — Ла Феніче, Венеція, 1846

Макбет — Teatro della Pergola, Флоренція, 1847

Розбійники — Her Majesty's Theatre, Лондон, 1847

Єрусалим — Académie Royale de Musique, Париж, 1847 (редакція опери I Lombardi)

Корсар — Teatro Grande, Trieste, 1848

Битва під Леньяно  — Театр Арджентіна, Рим, 1849

Луїза Міллер — Teatro San Carlo, Неаполь, 1849

Стіффеліо — Teatro Grande, Trieste, 1850

2-а редакція — Арольдо  — Teatro Nuovo, Rimini, 1857

Ріголетто — Ла Феніче, Венеція,1851

Трубадур — Teatro Apollo, Рим, 1853

Травіата — Ла Феніче, 1853

Сицилійська вечеря — Académie Royale de Musique, Paris, 1855

Трувери — Académie Royale de Musique, Париж, 1857

Симон Бокканегра — Ла Феніче, Венеція, 1857

2-а редакція Ла Скала,  Мілан, 1881

Арольдо — Teatro Nuovo, Rimini, 1857

Бал-маскарад — Teatro Apollo, Рим, 1859

Сили долі — Імперський театр, Санкт Петербург, 1862,

2-а редакція 1869, Ла  Скала, Мілан

Макбет — Theâtre Lyrique, Париж, 1865 (revised version)

Дон Карлос — Académie Royale de Musique Paris, 1867

2-а редакція — Teatro San Carlo, Неаполь, 1872

3-я редакція — Ла  Скала, Мілан, 1884

4-а редакція — Teatro Municipale, Modena, 1886

Аїда — Хедивова опера, Каїр, 1871

Отелло — Ла Скала, Мілан, 1887

Фальстаф — Ла Скала, Мілан, 1893

для хору

«Звучи, труба» («Suona la tromba») на слова гімну Г. Мамелі, для чоловічого хору й оркестру. Твір 1848 р.

«Гімн націй» («Inno delle nazioni»), кантата для високого голосу, хору й оркестру, на слова А. Бойто. Твір для Лондонської всесвітньої виставки. Перше виконання 24 травня 1862 р.

духовна музика

«Реквієм» («Messa da Requiem»), для чотирьох солістів, хору й оркестру. Перше виконання 22 травня 1874 р. у  Мілані, у церкві San Marco.

«Pater Noster» (текст Данте), для пятиголосного хору. Перше  виконання 18 квітня 1880 р. у Мілані.

«Ave Maria» (текст Данте), для сопрано  й струнного оркестру. Перше виконання 18 квітня 1880 р. у Мілані.

«Чотири духовні п'єси» («Quattro pezzi sacri»):

1. «Ave Maria», для чотирьох  голосів (близько 1889);

2. «Stabat Mater», для чотириголосного  змішаного хору з оркестром  (близько 1897);

3. «Le laudi alla vergine Maria» (текст  із «Раю» Данте), для чотириголосного  жіночого хору без супроводу (кінець 80-х років);

4. «Тe Deum», для подвійного  чотириголосного хору й оркестру (1895—1897). Перше виконання 7 квітня 1898 р. у Парижі.

Камерна, інструментальна  і вокальна музика

Струнний квартет e-moll. Перше виконання 1 квітня 1873 р. у Неаполі.

Шість романсів для голосу з фортепіано на слова Дж. Віттореллі, Т. Б'янкі, К. Анджоліні й Ґете. Створено у 1838 р.

«Вигнанець» («L'Esule»), балада для баса з фортепіано на слова  Т.Солера. Створено у 1839 р.

«Зваба» («La Seduzione»), балада для баса з фортепіано на слова Л. Балестра. Створено у 1839 р.

«Ноктюрн» («Notturno»), для  сопрано, тенора й баса із супроводом флейти obligate. Створено у 1839 р.

Альбом — шість  романсів для голосу з фортепіано на слова А. Маффеї, М. Маджоні й  Ф. Романі. Створено у 1845 р.

«Жебрак» («Іl Poveretto»), романс для голосу з фортепіано Створено у 1847 р.

«Покинута» («L'Abbandonata»), для  сопрано з фортепіано Створено у 1849 р.

«Квіточка» («Fiorellin»), романс на слова Ф. Піаве. Створено у 1850 р.

«Молитва поета» («La preghiera del poeta»), на слова Н. Соле. Створено у 1858 р.

«Сторнель» («Іl Stornello»), для  голосу з фортепіано. Створено у 1869 р. для альбому на користь Ф. М. Піаве.

 

 

 

 

4.Аїда.

 

Аї́да — одна з найяскравіших  опер Верді в 4 діях 7 картинах. Лібретто А. Гісланцоні та К. дю Локля. Побудована на автентичному локальному єгипетському матеріалі (сценарій написав французький єгиптолог Маріетт), вона охоплює також і загальнолюдські ідеї — конфлікт між обов'язком і почуттям, протест проти насильства, утвердження гуманізму й справедливості.

Перша постановка — Хедивова опера, Каїр, 1871 р. п/о Д. Боттезіні мала триумфалний  успіх. Перша постановка на батьківщині  композитора — Мілан, Ла Скала, 1872 р. п/о Ф. Фаччо. Вперше в Росії  — Санкт-Петербург, 1875 р.