Техніка бісерного плетіння

   Ще одну підгрупу зображальних джерел становлять графічні роботи. Серед найдавніших – кольорові рисунки ґерданів, розміщені у збірці української народної орнаментики «Взори промислу домашнього» (1889). Чотирнадцять бісерних оздоб, зібраних Л. Вербицьким, подані в зручних для відтворення графічних схемах. Проте вміщені тут твори не атрибутовані – автор видання не вказує ані осередку їх виготовлення, ані їх місцевих назв. Опрацювання зображальних джерел дозволяє скласти певне уявлення про декоративні особливості накладних бісерних прикрас. Попри це, неможливим є аналіз компонентів народного одягу, оздоблених вишивкою бісером, оскільки ці твори майже не відображені у вказаних джерелах.

   Найціннішими для об’єктивного мистецтвознавчого дослідження стали речові пам’ятки: українські прикраси з бісеру та вишитий бісером одяг із фондових колекцій державних художніх та етнографічних музеїв Києва, Івано-Франківська, Львова, Рівного, Санкт-Петербурга, Тернополя, Ужгорода, Чернівців, Чернігова, Борщева та Чорткова (Тернопільська обл.), Коломиї (Івано-Франківська обл.), Самбора (Львівська обл.), низки сільських музеїв, а також твори з приватних колекцій. Серед останніх найвагомішими є зібрання О. Колодій (м. Філадельфія, США), І. Снігура (м. Чернівці), І. Гречка (м. Львів), О. Тріски (м. Львів), В. Шура (м. Чернігів). Кожна державна та приватна колекція є унікальною з огляду на те, як і коли вона була укомплектована, звідки вона та які твори до неї потрапили. Так, найдавніші експонати зберігаються у фондах Музею етнографії та художнього промислу ІН НАН України (м. Львів). Раритетом МЕХП є таблиці зі зразками покутських ґерданів XIX ст., що, ймовірно, колись були частиною великої колекції Є. Озаркевич. Ці твори наприкінці XIX– на початку XX ст. неодноразово експонувалися на сільськогосподарських та етнографічних виставках у Відні, Празі, Кракові, Львові, Коломиї, Чернівцях, Тернополі та інших містах. Відзначимо також, що з усіх державних колекцій найповніше творчість народних майстрів Західної України представляє саме збірка бісерних оздоб МЕХП ІН НАНУ, хоча її суттєвим недоліком є відсутність належної паспортизації більшості пам’яток. Великою та порівняно добре атрибутованою є колекція Державного музею народної архітектури та побуту НАНУ (м. Київ), яку почали укомплектовувати досить пізно – у середині XX ст. Це одне з небагатьох державних зібрань, що містять унікальні бісерні прикраси з Полісся. Неабияку цінність також має колекція українських бісерних прикрас, що зберігається у фондах Російського етнографічного музею (м. Санкт-Петербург). Її основу складають пам’ятки початку XX ст., зібрані Ф. Вовком (1904, 1905, 1908) та К. Широцьким (1909, 1912) . Колекція українських прикрас з фондів Російського етнографічного музею є набагато меншою, проте вона має паспортизовані пам’ятки. Візуальне дослідження окремих творів дозволяє, користуючись методом аналогії, здійснити атрибуцію безіменних артефактів початку XX ст. Серед приватних колекцій на окрему увагу заслуговує збірка чернівчанина І. Снігура, що нараховує кількасот творів (усі з Північної Буковини). На жаль, експонати не каталогізовані, а колекціонер не завжди може пригадати назву села, з якого походить той чи інший виріб. Водночас для дослідження декору буковинських виробів з бісеру ця, без перебільшення, одна з найбільших збірок є неоціненною. По-своєму унікальною є невелика колекція бісерних прикрас і вишитого бісером одягу, яку зібрав львів’янин І. Гречко. Серед раритетів – західноподільські ґердани XIX ст., а також буковинські сорочки, вишиті бісером. Приватна колекція О. Колодій вирізняється широким розмаїттям типів бісерних оздоб XIX–XX ст. з усіх околиць західноукраїнського регіону. Окрім як у колекціях, прикраси з бісеру та вишитий бісером одяг ще можна розшукати в колишніх осередках побутування цих виробів. Такі пошуки здійснюються під час щорічних комплексних мистецтвознавчих експедицій відділу народного мистецтва Інституту народознавства НАНУ. Результатом цілеспрямованої пошукової роботи є створення бази даних з фото й аудіоджерел. Ці матеріали формують належним чином атрибутовану джерельну базу дослідження бісерного декору українського народного одягу.

   Завдяки польовим розвідкам вдається відшукати відповіді на низку запитань з історії, технології, типології та художніх відзнак творчості народних майстрів. Саме польові матеріали дозволяють вибудувати цілісну картину традиції бісерного декору українського народного одягу. Інформація, отримана шляхом опитування респондентів, уможливлює реконструкцію мистецького явища, правдиве тлумачення відомостей (нерідко фрагментарних), що накопичилися при вивчені давнішніх писемних, зображальних і речових джерел.

                                                  2. Види бісеру

   Бісер буває скляним, керамічним, пластмасовим або металевим.

    За видом бісер ділять на: простий, стеклярус і рубку.

   Стеклярус - модифікація бісеру, представляє витягнуті трубочки з отвором для нанизування.

  Рубка - модифікація бісеру, представляє короткі трубочки з отвором для нанизування.

   За розміром бісер ділиться на 8 номерів. Від розміру бісеру залежить, як буде виглядати виріб. Крім того, різним може бути і розмір отвору. Стеклярус може бути довжиною від 2 до 8 мм, діаметром 1,5 мм. Найбільш поширена довжина рубки 2-3 мм. Бісер може бути матовий і блискучий, відрізняється безліччю кольорів і відтінків, а також бісер може бути різної якості.

   Найчастіший дефект, який не видно зразу, це нестійкість кольору, тому, перш ніж купити, потріть бісеринку між вологими долонями. Ще необхідно звертати увагу, наскільки бісер рівний, чи немає задирок і нерівностей, так як виріб з такого бісеру виглядає не акуратно і, що найнеприємніше, нерівності будуть перетирати нитки.

                                      3.  Інструменти та матеріали

   Для бісероплетіння добре підходять капронові нитки, оскільки вони досить тонкі та міцні. Але при цьому вони непружні і занадто слизькі. Тому тим, хто тільки почав освоювати техніку бісероплетіння, для початку краще використовувати нитки з натуральних волокон. Можна використовувати звичайні бавовняні. Також використовують дріт, волосінь і еластичну нитка-гумку.

   Бісерні голки - це тонкі гнучкі голки близько 5 см завдовжки. Випускають голки для бісеру під номерами: 10, 12, 13, 14, 15 і 16. Чим більше цифра, тим голка тонше. У бісероплетінні голки № 12 найбільш використовувані, оскільки з легкістю проходять крізь бісер дуже маленького розміру.

   Фурнітурою для бісероплетіння називаються металеві деталі, які використовуються для з'єднання фрагментів вироби, швензи, застібки. Для бісероплетіння вам можуть знадобитися різні деталі - від металевих колечок для з'єднання до основи для шпильок.

   З інструментів вам знадобляться пінцет, ножиці, круглогубці і гострозубці для роботи з бісером

                                 4. Техніка бісерного плетіння.  
    Хоча майстрині минулих століть і не змогли розгледіти справжніх казкових властивостей бісеру, зате вони досягли дивних висот у технічній майстерності! Бісер був дуже дрібним, примхливим і вимагав при роботі із собою терпіння, відмінного зору й умілої руки!  
    Бісерні вишивки епохи розквіту робляться на полотні, причому нашивається кожна бісеринка окремо. Це дуже трудомістко, але зате як міцно. Вишивальниця ретельно стежить за тим, щоб ряди бісеринок йшли у напрямку ниток полотна й щільно примикали ряд до ряду. У цю епоху бісер використовували дуже дрібний, круглий. Улюблені фони – перламутрово-опаловий різних відтінків і молочно-білий.  
       Один з найпоширеніших прийомів роботи – “саджання” або “шиття по білі” – склався ще в стародавні часи й використовувався при шитті перлами. Ця техніка полягала в прокладці візерунка «білями» – шнуром із бавовяної або лляної нитки й викладенню по ньому перлин, попередньо нанизаних на нитку. Кожна перлина пришивалася до білі поперечними стібками, завдяки чому міцно закріплювалася на місці. При переході до бісеру й стеклярусу вишивальниці пристосували до нового матеріалу цю здавна існуючу техніку. Саджання використовувалося головним чином у предметах церковного побуту й у селянських убраннях, найчасіше в прорізних головних уборах.  
     У бісерних і стеклярусних роботах світського призначення (декоративні роботи, панно, вишивки чохлів для меблів і домашнього начиння) використовувався інший тип вишивки: намиста нанизувалися на нитку або дротик і пришивалися іншою ниткою через проміжки, які складалися із декількох бусинок. Основою вишивок служило лляне полотно, яке у більшості випадків покривалося шовковою тканиною, щоб підсилити колірну гру намиста. Перед початком роботи весь малюнок наносився на тканину. Тут також можна знайти багато спільного із традиційною народною роботою – золотим шиттям, при якому металеві нитки, які лежали на поверхні тканини, закріплювалися стібками шовкової або лляної нитки. Це так зване “шиття в прикріп”.  
    Шиття в прикріп застосовувалося при створенні картин або панно – їхня площина повністю покривалася низками намиста: великі частини візерунку заповнювалися паралельними вертикальними чи горизонтальними низками. У сюжетних композиціях з фігурами людей для передачі облич і рук персонажів зазвичай використовувався один із двох прийомів: їх покривали низками дуже дрібного бісеру, або розписували олійними фарбами по полотні.  
    Для вишитих дрібних виробів характерне виконання бісером лише контурів візерунка або фігур по тлу з яскравого оксамиту або шовку.  
     Техніка “низання” застосовувалася при виготовленні чохлів для невеликих предметів побуту: скриньок, тацьок і всіляких щоденних дріб'язків. Найбільше поширення вона одержала у народному вбранні. Бісер нанизували на лляну нитку або на кінський волос (із хвоста лошати) одним із двох способів: або в одній з бусин дві нитки перетиналися, або вони проходили паралельно. При цьому обов'язково були потрібні два робочі кінці нитки. Число таких пар відповідало ширині виробу, а напрямки отворів бісеринок, горизонтальний і вертикальний, чергувалися через ряд. Розходжень у самих прийомах низання між народними й світськими виробами не існувало.  
     На межі XVIII – XIX століть способи виконання бісерних і стеклярусних виробів стають різноманітнішими. Для XIX століття типові вишивка, в'язання, низання, вдавлення у віск та інші прийоми. Переважали вишивка й в'язання. Шиття в прикріп продовжує існувати тільки в оформленні предметів церковного призначення й у народних головних уборах.  
    У міському й поміщицькому побуті використовувалася вишивка іншого типу. При виконанні плоских предметів майстриня підбирала бісеринки, суворо дотримуючись кольорового малюнка, і по одній пришивала їх до полотна або канви згідно переплетення ниток тканини. У 1830-х роках з'являється паперова канва, тобто тонкий щільний картон із рядами дрібних дірочок. По картоні працювали так само, як і по полотні.  
     Для бісерних вишивок існували спеціальні дуже тонкі голки. Використовували також щетину й кінський волос. Низання зберігається в народному бісерному мистецтві без особливих змін протягом усього XIX і початку XX століть. Але у виробах городян спостерігається зміна в техніці роботи: нитки переплітаються не усередині бусин, а у їхніх отворах, тому всі бусини розташовуються в одному напрямку. Для так званих «тканих» смуг уживалася рамка з паралельно натягнутими нитками. Нитка з нанизаним бісером накладалася на нитці основи таким чином, що між ними містилося по одній бусині. Потім ця робоча нитка, уже без бісеру, йшла у зворотному напрямку, просмикувалася крізь кожну бісерину й обгортала нитки основи з вивороту. Бусини при цьому лягали строгими рядами, бічною стороною до глядача. Цей спосіб низання давав ажурну прозору сітку, яка застосовувалася, наприклад, для вітражів, що встановлювалися на свічники.  
      
    При обшиванні об'ємних і круглих речей – гаманців, сумочок, чохлів на чубуки – використовували в'язання. Виконавиця нанизувала бісер на нитку відповідно до малюнка й потім в'язала цю нитку гачком або на спицях, залишаючи бісер по одній штуці із правого боку. При в'язанні на спицях сітка виходила більш рідкою й еластичною.  
 
                                       5. Сучасні майстри

   Марія Рипан – відома мисткиня із бісероплетіння. Народжена в США, вона проживає в Канаді. Має власну галерею і видавництво. Автор навчальних програм і брендових продуктів (набори, взірці, методичні посібники, альбоми) з бісероплетіння. Пані Марія багато подорожувала Україною, відвідуючи і спілкуючись з майстрами бісероплетіння. Дослідниця також вивчала збірки українських музеїв народного мистецтва, фіксувала художні й технологічні особливості бісероплетіння ХІХ-ХХ століть. Вона зібрала фотоколекції писанок, оздоблених різною технікою виконання із застосованням традиційних мотивів бісероплетіння. У її колекції також є вишивані бісером сорочки, горбатки, кептарі 1950-х років, оновлені мотиви давньої народної творчості українців.

   Про презентацію:

   Під час свого виступу Марія Рипан висвітлює багату спадщину бісероплетіння з України. В далекому минулому бісероплетіння як окремого виду народної культури не існувало — українці поєднували традиційні зразки вишивання нитками та нанизування на нитки бісеру. Цей спосіб оздоблення (гердани, силянки, ланки) використовувався на комірцях, головних уборах і чоловічих капелюхах, а також по краях елементів одягу. Цю народну традицію можна легко й успішно використовувати в дизайні сучасного одягу. Окрім історичного аспекту, мисткиня також виявляє особливості розвитку бісероплетіння у незалежній Україні.

   Оксана Белегай опільська майстриня. Вчителька з села Підмихайлівці Рогатинського району 16 років займається бісероплетінням, учасниця всеукраїнських фестивалів. Оксана Белегай веде гурток з бісероплетіння. Є кандидатом у члени Національної спілки майстрів народного мистецтва України.

Список використаних джерел

1. Качалов «Стекло». М. Издательство АН СССР. 1959
2. Юрова Е.С. «Старинные русские работы из бисера», М, 1995
3. Бісерне рукоділля - енциклопедія бісеру
4. http://uk.wikipedia.org