Техніка бісерного плетіння

План

1. Історія бісеру
2. Види бісеру
3. Інструменти та матеріали
4. Техніка бісерного плетіння. 
5. Сучасні майстри

1. Історія бісеру

   З доісторичних часів і до наших днів «намистини», вирізані з каменя або з кісток і зубів тварин, викликали величезний інтерес. Близько 6000 р. до н. е… в Сирії, Лівані і Туреччині зародилися не тільки перші форми кустарного виробництва намистин, які вважалися амулетами, але і торгівля ними. Невідомо, як, де і коли з'явилося скло. Очевидно, цьому сприяли обмін товарами між Фінікією, яка пропонувала кременистий пісок, і Єгиптом, звідки постачали натр (що містить натрій і алюміній мінерал, який використовувався в якості речовини для плавки при отриманні скла). Велику роль у поширенні скла, а також скляних намистин і бісеру зіграли фінікійці, які перетворили їх на предмет торгівлі по всьому Середземномор'ю. Виготовляли намистини, наплавляя різнобарвну скляну масу на кістяний або кам'яний стрижень. У Месопотамії намистини не були амулетами, а служили вже показником багатства й приналежності їхніх власників до заможних  верств суспільства. Єгиптяни виробляли бісер, наплавляя скляну масу, забарвлену в синій, зелений або чорний колір, на шматочки кварцу. Намистини під назвою «фаянс» цінувалися дуже високо, в оправі з чистого золота їх носили фараони, вважаючи амулетами. У 111-11 ст. до н. е. в Греції виготовляли намистини самих різних форм і кольорів. Передбачається, що найбільшим центром їх виробництва був острів Родос. У період еллінізму (400 р. до н. е. ) самим жвавим центром виготовлення намистин і бісеру стає Олександрія, де з'являється нова техніка «мозаїчного скла», заснована на використанні порожніх або цільних скляних трубочок різних кольорів. Завдяки застосуванню так званого «мила для скла» (двоокису марганцю) римляни навчилися очищати скло від кольорових домішок, що дозволило їм одержувати зразки з мозаїчного скла, білого матового скла та ін. З винаходом склодувної трубки почалося виробництво різних скляних посудин для домашнього вжитку. Намистини, виготовлені на території Римської імперії (в Олександрії, Антіохії та Римі) до 400 р. н. е, високо цінувалися завдяки якості обробки і багатій колірній гаммі. Згодом Олександрійські намиста служили предметом наслідування для виробників венеціанського скла. У період античності центрами виробництва скла, отже і намистин, поряд з Єгиптом і Римом стали мусульманські країни. Але після падіння Дамаска в 1401 р. виробництво скла в державах ісламського світу поступово прийшло в занепад. Найбільш значну роль у виробництві намистин починає грати Венеція, майстри якої взяли на озброєння всі технічні прийоми обробки скла попередніх поколінь. У 1921 р. всі склоплавильні печі, крім невеликих майстерень з виробництва і обробці дорогоцінних каменів, перемістилися на острів Мурано, недалеко від Венеції, щоб уберегти місто від пожеж. Жителі Мурано як би утворили власну державу: свої суд, монета, адміністрація і посол у Венеції. У 1275 році Сенат заборонив вивіз сировини і осколків необробленого скла — щоб ніхто не міг визначити склад.

   Склороби були шановані і користувалися нечуваними привілеями, але за розголошення секретів майстерності до їх сімей могли просто підіслати найманих вбивць. Щоб склороби не йшли з робочих місць, їм була надана небачена досі привілея — їх дочок можна було видавати за аристократів, і їхні онуки ставали аристократами. Втікачів склоробів повертали і жорстоко карали. Надалі бісер використовувався в основному для виготовлення чоток і для імітації коштовних каменів. Часто було дуже важко відрізнити справжній кришталь від підробок, тому в 1445 р. було видано закон, що передбачає суворе покарання за підробку для виробників та розповсюджувачів фальшивих прикрас. У другій половині XV століття (до 1475 р. ) зароджуються нові прийоми виготовлення намистин з порожнистих скляних трубок, які розрізали на дрібні шматочки, потім шліфувалися, щоб надати намистинами округлу форму. Так з'явилися бісерщікі, які в 1604 р. об'єдналися з виробниками кришталю в Корпорацію майстрів-виробників кольорового бісеру. На початку XVI ст. з'явився спосіб обробки скла, що отримав назву «над вогнем», або «над лампою». При новому способі використовували цільну, а не порожню, скляну трубку, і виготовлявся бісер над вогнем лампи. Цей спосіб виробництва дозволив отримати різноманітні за кольором, формою і розмірами бісеріни. Венеціанський бісер дуже високо цінувався і здобув світову популярність. У XVII-XVIII ст. вдалося створити скляний бісер, імітував знамениті намистини, виготовлені майстрами з мусульманських країн. Знову був виданий закон, що забороняє майстрам відкривати свої секрети виготовлення скла. У 1606 р. у Венеції налічувалося 251 майстерня з виготовлення скляного бісеру, в 1764 р. їх число було вже 22, а в 1836 р. через війни між Францією і Австрією їх залишилося тільки 12. Після війни виробництво скла та скляного бісеру стало розвиватися знову. У першій половині XIX ст. з'явилися перші способи машинного виготовлення бісеру, внаслідок чого прикраси стали доступні широким верствам населення. Бісер знову увійшов до моди і став використовуватися повсюдно: для виготовлення прикрас для верхнього одягу, оздоблення подушок, кистей, гудзиків, пряжок і т. п. У 1898 р. на острові Мурано, куди було перенесено практично все скляне виробництво Венеції, розміщувалися 3 великих скляних заводи з виробництва бісеру. У кінці XIX — початку XX ст. до скляного бісеру звернулися художники стилю модерн, наприклад Тіффані і Еміль Галле.

   Зараз бісер знайшов широке застосування у модельєрів в обробці жіночого одягу, зацікавлення до бісеру знову захлеснув весь світ. Бісероплетіння стало одним з видів творчості.

Бісерний декор українського народного одягу: давні та сучасні джерела дослідження

    Однією з прикмет сучасного українського народознавства є поява низки наукових праць, присвячених певним явищам народного мистецтва. Поглиблене студіювання універсальних та унікальних рис різних видів народної творчості, апробація його результатів у монографічних виданнях становить неабияку цінність для поступу сучасного мистецтва. Традиція бісерного декору українського народного одягу XIX – першої половини XX ст. багата на художні ідеї. Саме тому знання художнього спадку українських майстрів бісерних виробів є особливо корисним для сучасних дизайнерів одягу, котрі все частіше звертаються до бісеру як до оригінального та багатообіцяльного декоративного матеріалу.

    Високохудожні народні вироби з бісеру XIX – першої половини XX ст., переважно із західних регіонів України, засвідчують існування розвиненої традиції, багатої на локальні самобутні відзнаки. У XIX ст. українські народні майстри використовували бісер для виготовлення накладних оздоб, а згодом, на межі XIX–XX ст., ним почали також послуговуватися для вишивання компонентів одягу. У селах Північної Буковини, Покуття та Гуцульщини традиція вишивання бісером побутувала довше – до 1970–1980-х років; в окремих осередках цього ареалу вона збереглася й дотепер. Використання бісеру для оздоблення українського народного одягу – мистецьке явище, відоме багатьом дослідникам. До вивчення великого кола наукових проблем, пов’язаних із бісерним декором народного вбрання, вже долучилося чимало мистецтвознавців та етнографів. Попри це, ґрунтовно опрацьовані лише окремі питання: ареалу, технології та типології накладних прикрас. Водночас майже невідомою цариною народної творчості наразі залишається вишивка бісером компонентів вбрання. Недостатньо вивчені й важливі для практики сучасних митців особливості орнаментальної структури українських народних бісерних творів: накладних прикрас і вишитих бісером компонентів одягу. Не простудійовані національні, тим паче локальні, особливості засобів художньої виразності, які використовували у своїй практиці українські майстри. Відправна позиція наукової розвідки про традицію бісерного декору українського народного одягу – писемні джерела. До них відносяться літературні згадки про бісерне оздоблення народного одягу, що вперше з’явилися в другій третині XIX ст. у працях зачинателів народознавчої науки. Описовість і відсутність художнього аналізу бісерних творів переконують, що ці публікації в мистецтвознавстві слід розглядати саме як писемні джерела, а не історіографічні.

   Перші письмові згадки про українські прикраси з бісеру містить публікація Я. Головацького «О народной одежде и убранстве русинов или русских в Галичине и северо-восточной Венгрии» (1877). Дослідник занотував, що на Західному Поділлі, в с. Гермаківці Чортківського повіту (нині – Борщівський р-н Тернопільської обл.), дівчата й молодиці носили на шиї «силянки» з бісеру в поєднанні з кількома десятками разків скляних намистин і природних коралів. Такі ж дівочі прикраси з бісеру для шиї та голови Я. Головацький зафіксував на Гуцульщині та на Покутті. Згадки про прикраси з бісеру на Покутті та Західному Поділлі польського дослідника О. Кольберга містить праця «Pokucie» (1882) .

   Про бісерні оздоби українців писав також Іван Франко. Зокрема, в описі Етнографічної виставки в Тернополі 1887 року він пише про велику кількість представлених на ній покутських ґерданів і подає їх короткий опис. Згодом І. Франко в літературно-науковому звіті «Етнографічна експедиція на Бойківщину» (1905) зафіксував побутування прикрас із бісеру у с. Лютовиськи на Старосамбірщині, а також подав короткий опис «драбинки» – оздоби одягу деяких районів Бойківщини.

   Інформація про прикраси зі скла та бісеру є в монографії В. Шухевича «Гуцульщина» (1899). Автор називає такі оздоби обов’язковим атрибутом святкового вбрання молодих гуцулок.

   Не обминув увагою народні вироби з бісеру й Ф. Вовк. У праці «Етнографічні особливості українського народу» (1916) в переліку нашийних прикрас, поширених в Україні, він назвав «силянку» («гирдан», «гирдяник», «ланка», «очко», «дробинка», «лучка», «галочка», «згардочка», «пупчики» тощо), що, за його спостереженням, була найбільше знаною в Галичині.

Серед стислих повідомлень – опис ґердана із с. Вільховець Борщівського району на Тернопільщині, поданий польським  етнографом Казимиром Мошинським у  дослідженні «Kultura ludowa słowian» (1929).

    Згадку про «оригінальну і зовсім несподівану» дівочу нашийну оздобу Західної України – «дробинку» (місцеві назви – «лучка», «голочка», «ланка» і «силянка») містить етнографічний нарис О. Воропая «Звичаї нашого народу» (1966).

     До групи писемних джерел XIX–XX ст. відносяться також каталоги виставок, музейних колекцій, інвентарні книги музеїв та архівні матеріали, серед яких – звіти мистецтвознавчих експедицій, зокрема ті, що здійснювалися дослідниками народного одягу. Перелічені писемні джерела фіксують ареали та окремі осередки побутування бісерних прикрас, автентичні назви окремих виробів, зрідка тлумачать призначення таких прикрас, а також описують деякі з них. Однак для здійснення об’єктивного мистецтвознавчого дослідження цього недостатньо: бракує візуальної інформації, яку можна відтворити досліджуючи зображальні джерела чи власне твори (речові джерела). Зображальних джерел, як і літературних згадок, небагато. Вони висвітлюють явище бісерного оздоблення українського народного одягу лише конспективно. Водночас зображальні джерела в порівнянні з літературними є інформативно вагомішими для мистецтвознавчого дослідження. Винятковою документальністю вирізняється підгрупа фотоджерел. Найдавнішою такою згадкою про бісерне оздоблення українського народного одягу є світлини, зроблені П. Дуткевичем 1880 року для Коломийської етнографічної виставки. На замовлення організаційного комітету виставки він створив альбом (у двох примірниках), до якого увійшли знімки з краєвидами та «гуцульські й покутські типи».

    Добре відомими українським дослідникам є світлини, що були представлені на Тернопільській виставці 1887 року. Ці фотоекспонати сьогодні можна опрацювати в Ілюстративному фонді бібліотеки Інституту народознавства НАН України. Серед світлин з «народними типами» переважають групові зображення селян, вбраних у святковий одяг, щедро доповнений різноманітними прикрасами, зокрема з бісеру. Зафіксовані типажі мають підписи з назвами сіл, з яких вони походять. Світлини вбраних у повсякденний та святковий одяг українських селян є також у згаданих працях В. Шухевича, І. Франка та Ф. Вовка.

Значна частина фотографій, часто  дубльованих і розмножених, що відносяться  до різного часу та до різних добірок (нерідко без належних підписів), зберігається в бібліотечних фондах, зокрема державних музеїв. Багато таких світлин (частина з них має скляні негативи) успадкував від Музею художньої промисловості та НТШ Інститут народознавства НАН України у Львові.

Особливу вагу в українському мистецтвознавстві  має вісімнадцятитомний альбом «Україна й українці» з фондової збірки Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара». Альбом, укомплектований  І. Гончарем у 1950–1980-х роках за територіальним принципом, складається  з понад 1300 аркушів формату А-3, на яких розміщені належно атрибутовані світлини та намальовані зображення творів декоративного мистецтва. Завдяки історико-етнографічному альбому І. Гончара вдалося виокремити кілька осередків побутування бісерних оздоб на околицях Київського Полісся й Середнього Подніпров’я, незафіксованих в жодному іншому джерелі. Нині багаторічна праця І. Гончара стала широковідомою українському загалові завдяки її опублікуванню. На низку фотоджерел натрапляємо в альбомному виданні «Українське народне мистецтво. Вбрання». Публікація вміщує зроблені в середині XX ст. світлини народного вбрання, доповненого прикрасами з бісеру, з Тернопільської, Івано-Франківської та Львівської областей.

    Серед новітніх альбомних видань на окрему увагу заслуговує праця І. Свйонтек «Вишивки Карпат». Ініціативна шанувальниця українських традицій, постійна учасниця фестивалів народної культури, вона зібрала та опублікувала велику добірку світлин, що фіксують збережені традиції та сучасні тенденції в моделюванні та оздобленні етнічного одягу українців. До зображальних джерел відносяться також твори образотворчого мистецтва. Українських селян малювали Ю. Глоговський, В. Тропінін, К. Устиянович, Т. Копистинський, І. Труш, О. Курилас, О. Новаківський, М. Сосенко, О. Кульчицька, А. Манастирський, Ю. Панькевич та ряд інших художників.

   Найбільший внесок у справу фіксації українських народних прикрас з бісеру зробила відома львівська мисткиня й етнограф О. Кульчицька, яка впродовж кількох десятиліть вивчала й ретельно замальовувала народний одяг українських селян. Працюючи на посаді наукового співробітника Українського державного музею етнографії та художнього промислу у Львові, художниця виконала багато акварелей документальної вартості, приділивши особливу увагу прикрасам народного вбрання Західної України. Створену нею низку акварельних малюнків згодом опублікували в альбомному виданні «Народний одяг західних областей УРСР» (1959). Зокрема, оздоби з бісеру О. Кульчицька зафіксувала в ансамблях строю с. Нижня Яблунька Турківського району та с. Команьче (біля Сянока). Пензлю О. Кульчицької належать також акварелі серії «Весілля в селі Лолин», що нині зберігаються у фонді плакату Музею етнографії та художнього промислу ІН НАНУ. У цих роботах вона закарбувала автентичну красу лолинського народного вбрання та його прикрас, зокрема й розкішних бісерних криз.