Політико-правові аспекти українського питання у творчості Івана Франка

    Будь-яке  відчуження від своєї нації письменник не сприймав і неодноразово акцентував: він – українець й іншої батьківщини, окрім України, собі не бажає.

    На  думку І. Франка, гіршим лихом для  нашого національного розвитку, ніж  навіть урядові заборони українського слова, був настрій, що опанував певною частиною суспільності, - настрій "байдужий, а навіть ворожий для розвою української національности". У кінці життя письменник дійшов до логічного висновку, що шлях до української політичної самостійності проходить, у першу чергу, через бажання українського народу хотіти цього. Тому життєво важливою стала потреба морально-політичного та психологічного визрівання народу до рівня свідомого державотворця із розумінням мети національної самостійності.

    Напередодні глобальних революційних потрясінь  Франком оволодівало передчуття неготовності українців до практичної реалізації національної ідеї. Гальванізована маса, лебонівська "юрба", що знаходиться під владою несвідомих інстинктів, на погляд Франка, ще не є народом, не є колективним суб’єктом історії. Потрібен пасіонарний поштовх, який би вирвав його з сонно-інертного існування, спричинив би одномоментний перехід від поступового накопичення кількісних змін до нової якості – від юрби до народу.

    Національна ідея – це та іскра, яка запалює  вогонь творчості і без якої не може стати великим, національним, поет. Іван Франко – це митець, у якому дуже яскраво горіла йя іскра і який, безумовно, був і залишається великим національним поетом.

    Ім’ям Івана Франка позначена боротьба за модернізацію України в історії  ХІХ століття. Відчувши ритми доби, осмисливши минуле, він указав нації на єдино правильний шлях – шлях свободи, національної суверенності, шлях побудови своєї державності.  

    3. Проблеми української державності в творчості і житті І. Франка

    Не  дивлячись на те, що І.Франко фактично цілком зійшов з політичної арени, але його цікавили ідеї, і головне — ідея української державності, основні напрямки її розвитку (що потрібно зробити, щоб недержавна нація досягла своєї державності). На превеликий жаль його теоретичні розробки мало неоціненні. Ми їх постійно відсували на другий план, розтикали по куточках, ніколи не розуміли і не хотіли зрозуміти. Франко якось завжди залишався в полону дрібнобуржуазної моралі, ідеології і ніколи не виростав, у нашому розумінні, вище. Зараз, наприклад, ми не згадуємо, що він був натхненником січових стрільців, що вважали Франка своїм батьком. Це — унікальний випадок у людській цивілізації, коли ще не було держави, а вже створювалася армія для її захисту. В історії нічого подібного немає.

    В контексті виникнення “людського суспільства” Іван Франко розглядає природне право і суспільний договір.

    Згідно  Івана Франка, необхідність держави  зумовлена об’єднанням   окремих частин для загальної цілі, уряди підтримують суспільну солідарність, заважаючи окремим силам розірвати суспільне ціле.

    Значне місце приділяє Іван Франко концепції держави, намагається аналізувати і саме виникнення і розвиток держави, прослідковує степені її становлення  від створення общин, общинних утворень до утворення самої держави.

    Розкриваючи в 70-х роках 19 ст. революційних перехід від капіталістичних відносин до соціалістичних Іван Франко відмічає, що “велика, всесвітня революція поступово рознесе сучасний порядок і побудує новий”. Під “всесвітньою революцією” Іван Франко розуміє не “всесвітній бунт бідних проти багатих”, а “великий ряд таких культурних наукових і політичних факторів, які змінять всі тодішні поняття і основу і цілий розвиток якогось народу, повернуть на зовсім іншу дорогу”.

    Розкриваючи зміст “народної держави”, Іван Франко відмічає, що по такій програмі свідомі і організовані робітники парламентським шляхом зможуть вдосконалити і покращити сучасну державу, що існувало на пануванні одних і гнобленні інших. Однак пройшов якийсь час, і Іван Франко критичніше почав ставитися до ідеї “народної держави”. Пізніше він писав: “Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловiка. Власна воля i власна думка кождого чоловiка мусила би щезнути, занидiти, бо ану ж держава признає її шкiдливою, непотрiбною. Виховання, маючи на метi виховувати не свобiдних людей, але лише пожиточних членiв держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б i жили би в такiй залежностi, пiд таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

    А хто держав би в руках керму  цiєї держави ?.. у всякiм разi цi люди мали б у своїх руках таку величезну  владу над життям i долею мiльйонiв, якої нiколи не мали найбiльшi деспоти”.  
     Для такого мислителя, як Іван Франко проблема національного поставала в особливому світлі, оскільки ключовим в кінцевому результаті тривалих пошуків систем і поглядів виявилося поєднання ідеї національного визволення з соціальним, винайдення балансу між першим і другим. Зауважимо, що протягом тривалого часу у суспільно-філософських поглядах Каменяра для національного не відводилось якогось значного місця, а пріоритет, як данина популярному тоді соціалізму, беззастережно віддавався економічному і соціальному. "Я переконаний, що економічний стан народу - се головна підстава цілого його життя, розвою, поступу" - писав Франко в одному з ранніх листів. Та в процесі своєї ідеологічно-світоглядної еволюції та політичної діяльності він прийшов до розуміння неможливості вирішення українського питання лише з позицій розв'язання соціально-економічних проблем. Відбувся, висловлюючись словами Оксани Забужко, крах роками тліючої у свідомості Франка ілюзії щодо пріоритету загальнолюдського, соціально-економічного над національним. До цих висновків привів мислителя і сам характер у переважній своїй масі селянського середовища галицьких українців (90 % населення), в якому суспільна диференціація ще не набула глибоких форм, щоб відтіснити усвідомлення потреби передусім національного звільнення. Останні десятиліття ХІХ ст. переконливо свідчили про це: постійна потреба консолідації суспільних сил не залишала іншої альтернативи, окрім смерті - смерті асимілятивної. Відхід від першості національного був світоглядним вибором зради (і навіть духовного самознищення).  
     Саме знехтуванням національним фактором певною частиною українських сил Франко пояснює і їх кінцеву "зневіру та апатію" і пропагує потребу витворити з "...етнічної маси українського народу українську націю, суспільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя" - як величезну дійову задачу. Ідея важливості незалежності та окремішності "національного", відпорного (за Франком) до асиміляційної роботи польського чи російського національного чинника, вибудовувалась в ідею самостійності цілої нації, і як логічна закономірність - національної державності. Для Франка, вже зрілого мислителя, "національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій", набував першочергового значення: бо лише ідеал національної самостійності, перебираючи ще собі на озброєння західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі, "один тільки може дати їм поле для повного розвою", і витворити з "обдертої юрби" сучасний європейський народ - націю, з власною національною гідністю, культурою і державою - де нація (за Гегелем) може виправдати своє існування в історії в колі інших народів.

    Таким чином Франкове розуміння національного  сформувалося у процесі вибору між  національним і соціальним, бо епоха, в якій він жив, була епохою імпульсивного "маятника" з протилежними національно-духовними і матеріалістично-інтернаціональними помислами. В кінцевому підсумку сталося повернення Франка до національного через соціальне та інтернаціональне, з прагненням піднести українську національну ідею до європейських стандартів "національного", із можливим бажаним закріпленням її в суспільній свідомості західних українців.

    Звертаючись до механізму формування національної ідеї, Франко вказував на провідну роль української еліти як виконавця такого завдання. Наступні слова І. Франка написано як би спеціально для нашого часу: "Перед українською інтелігенцією відкривається тепер ... величезна дійова задача - витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй... та при тім поданий на присвоювання собі в як найширшій мірі і в якнайшвидшим темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна держава, не може відбутися".     

  
     4. Трагедія ідеї українського державотворення Івана Франка

      Потрібно багато зусиль, щоб, як  колись казав Іван Франко, «з  мужиків зробити народ».  
     Франко розумів, що, з одного боку, повинна вирости свідомість народу. Але як же вона виросте в бідного, голодного, обдертого люду? І в цьому він бачив зачароване коло, хоча розумів, що історія розвивається за своїм законами. У цьому плані залишався оптимістом, вважаючи, що народ з такими даними, такою історією і традиціями чогось коштує, незважаючи на всі його недоліки.

    Іван  Франко добре знав людей, відчував і  розумів, що в той історичний момент український народ мав потребу  в лідері типу Івана Вишенського: народного мученика, голодного, босого, приниженого...

    Ідеєю самостійності Галичини в ті часи не дуже і переймалися. На зламуванні сторіччя, у 1898—1900 роках Микола Міхновський, тоді харківський адвокат, також, уже  на новому етапі, початків проголошувати гасла соборності і нової української державності. Він безпосередньо вважав себе учнем Івана Франко. Здавалося, його ідеї, особливо в Галичині, де вже була сформована відповідна традиція, повинні були знайти підтримку і розвиток. Але сталося неймовірне. Саме галичани почали рішуче виступати проти цієї ідеї. Занадто добре і солодко жилося їм в Галичині під рукою австрійського кесаря, що завжди вмів знаходити мову з українськими і польськими колами, тримати державу в цілісності. У такій ситуації було дуже важко досягти могутнього прориву і прогресу. Крім того, простим українцям не на що було нарікати. В умовах Австро-Угорщини вони задовольняли свої найважливіші потреби, у тому числі і культурні: мали свою пресу, гімназії, волю релігії, навіть національний театр. І, відповідно, їм було затишно. Засоби масової інформації, що згодом прославилися своїми радикальними націоналістичними поглядами, тоді говорили і писали інше: навіщо взагалі ставити на порядок денний питання державності? Воно не вчасне, «батька» Йосифа це може образити. А крім того, така боротьба вимагає жертви. Будуть в'язниці, репресії. Одним словом, краще так, як є.

    Хоча  молодь Галичини не погоджувалася з  таким твердженням. Виникла дискусія, зав'язався конфлікт між старим народництвом і молодою революційною генерацією, що постійно була з Франком і більше сприймала його ідеї. Молоді люди звернулися до письменника за порадою, і тоді він виступив зі статтею «Поза межами можливого». Ідея самостійності України в 1900 році здавалася українцям вихідної за границі можливого... І тільки через 19 років вона одержала свій розвиток.

    Володимир Антонович у ті часи писав: «Трагічна  розв'язка історії України викликана  тим, що український народ ніколи не міг виробити ані грунтовної цивілізації, ані власної дисципліни, бо ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватися народною долею, малі в собі вельми недостатній запас культури».

    Що  стосується Франка, то в нього є  речі, що нещадно експлуатувалися  різними партіями, об'єднаннями, орієнтаціями. Кожний у ньому щось знаходив, витягував і цитував.  Незважаючи на те, що Франко розумів і знав свій народ, його долю, він говорив, що «для українського народу українська державність наповнена сутністю ніщо...» Українському селянину все рівно, як умирати від голоду: від рук свого пана чи чужого. Йому абсолютно все рівно, хто з його буде «шкуру дерти» і податок знімати.  
      
 
 
 
 

    Висновки

    Як  бачимо, політичні погляди Івана  Франка на українську державність були суперечливими і своєрідними. Навіть сьогодні багато ідей Івана Яковича звучать свіжо і потребують поглибленого вивчення і аналізу.

    Гадаю, що дане невеличке дослідження показало наскільки цікавою особистістю  був Іван Франко як політик, як ідеолог  української державності. І його суспільно-політична спадщина доводить, що доля української держави – складна, трагічна, часто непрогнозована.

     Використана література:  

    1. Безбородний Є. Великий українець  : [До 40-річчя І. Франка] // Освіта. - 1996 - 21 серп. (№43-44) - С. 15.

    2. "... гріє всю Україну, а світить  далеко дальше": Іван Франко і світова література // Всесвіт. л-ра. - 1996 - №8 - С. 53-54.

    3. Маланюк Є. Франко як явище  інтелекту // Укр. мова та л-ра. - 1996 - №2 - С. 1-2.

    4. Терлецький О. Спомини і матеріали  д-ра І. Франка // ЗНТШ. - Львів, 1902. - Т. 50. - Кн. 4. -С. 22.

    5. Лисяк-Рудницький І. Українці  в Галичині під австрійським  пануванням // Історичні есе. - К., 1994. -Т. 1. - С. 431.

    6. Іван Франко у спогадах сучасників. - К., 1956. - С. 131.

    7. Забужко О. С. Філософія української  ідеї та європейський контекст: Франківський період. - К., 1993. - С. 88-89.

    8. Астаф'єв А. Трансформація суспільно-політичних  поглядів Івана Франка // Молода  нація. - 1996. - № 4. - С. 17.