Політико-правові аспекти українського питання у творчості Івана Франка

    Для І. Франка було очевидним, що "консолідування якихось вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів". Інакше кажучи, кожен народ, який дозрів до виокремлення себе з-поміж інших, закріпивши свою окремішність стійким "Я"-етнонімом, закономірно прагне до якомога повнішого розгортання своїх сутнісних сил, актуалізації потенцій – до діяльнісного самоствердження, і будь-яке намагання проскочити, зім’яти цей етап рівнозначне насильницькому збідненню змісту світової історії, порушенню її "органічності".

    Франко  чітко розумів, що для того, аби  нація досягла справжнього розвитку, духовного й матеріального, вона мусить пройти шлях самоусвідомлення, самореалізації, відчути себе єдиним організмом, який представляє собі своє власне існування і прямує до нього. Для поета пізнання минулого свого народу, його історії є важливим чинником національного ренесансу. Ніхто не може зробити нічого суттєвого в здійсненні великої культурної революції, не долучившись до здобутків свого власного минулого, а з ним і до досягнень вселюдської культури. І. Франко як масштабна фігура і видатний митець був вище вузьконаціонального розуміння як політики, так культури, історії. Він був переконаний, що національна велич – шлях до величі загальнолюдської, у кінцевому підсумку – планетарної

    Накреслена  І. Франком у статті "З кінцем року" (1896 р.) й розвинена в ряді інших праць, насамперед у статтях "Поза межами можливого" (1900 р.), "Одвертім листі до гал[ицької] української молодежі" (1905 р.), посланні-заповіді "Мойсей" (1905 р.), програма націотворення, цілеспрямованого національного будівництва має комплексний, всебічний характер. Каменяр уважав, що ані нова академія наук, ані тисячі шкіл, ні тисячі книжок і брошур не зроблять Україну суб’єктом історії, бо потрібна інтегральна праця в усіх галузях – як у культурі, так і в економіці та політиці. На провідне місце ставився ним і розвиток освіти, преси, збереження мови.

    Важливим  двигуном національного розвитку є  національний ідеал. Якщо у сфері  матеріальної продукції рушієм діяльності стають індивідуальні потреби, то ще більшого значення у сфері суспільного  й політичного життя набуває  ідеал як феномен, зокрема, – національний ідеал. Разом з тим поет застерігає: "Доки не подамо народові надії на соціальну реформу, тобто на поліпшення його матеріального існування, він не стане гуртом для виборення своєї і нашої політичної незалежності».

    Для І. Франка, як і для більшості тогочасних теоретиків "національної ідеї", незаперечним було те, що в створенні нації новітнього типу з народу, який "мовчить, молиться і платить", вирішальну роль покликана відігравати інтелігенція, вносячи в маси національну ідеологію. Саме в цьому вбачав він найсвятіший обов’язок, історичне покликання молодого покоління:

    Порада  своїм землякам щодо їхньої громадянської  і політичної роботи, яка стала  епіграфом до цієї роботи: "Ми мусимо навчитися чути себеукраїнцями –  не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні – всі без виїмка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його.»

    Або такі рядки: «…Ми мусимо почувати себе не піонерами, але рядовими в великім  ряді і не сміємо своїх дрібних, локальних  справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу".

    Але чи була тоді інтелігенція, здатна до цього  всеохоплюючого завдання? У своїх  працях Франко справедливо вважав, що тільки відчуваючи себе нацією суцільною  та солідарною в духовних та економічних інтересах, українці знайдуть тут вогонь і запал до праці, якого їм так часто бракує, що цілою суттю своєю відчують той "спільний ідеал", брак якого багатьох з-поміж нас гонить на поклони "чужим богам". І причину цього вбачав він у тому, що всі покоління української інтелігенції (і його в тому числі) були вихованцями або російської, як київські "громадівці", або ж західноєвропейської, передусім німецької культури, цураються своєї окремішності, у душі соромляться свого походження.

    Брак  віри у свою націю призводив до того, що найкращі українські сили тонули "в общеросійськім морі", а ті, які залишалися на своєму грунті, попадали в зневіру та апатію. Така зневіра  у своїй нації стала, на думку  Франка, головною трагедією й в  житті М. Драгоманова, як і більшості представників української інтелігенції; причиною їх безплідної політичної діяльності й того, що в політиці вони до кінця життя лишалися "genteUkrainus, natione Russo" (за походженням українці, за національністю росіяни).

    Іван Франко усвідомлював необхідність переміни національного характеру, вироблення нової національно-духовної ментальності. Ось як він окреслює головний напрямок змін, що повинні відбутися в національній свідомості та практичній діяльності: "Наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею. Наша масова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи іншим припадком були поставлені “на чоло народу”, стали послами, професорами, головами товариств і т. і., мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності - все і всюди подати й свій голос у загальній справі, виконувати діяльно, на власне ризико, але з повною свідомістю своє горожанське право. Наша аж до границь безхарактерности посунена толеранція хиб та слабостей наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської діяльности, мусить уступити місце живішому моральному почуттю і енергічнішій реакції против усякої моральної гнилизни, що грозила б розпаношитися в наших товариських відносинах. Інакше, мої дорогі приятелі, ми тут, у Галичині та Буковині, замість духового центру України зробимося гнилим і смердючим боляком, який з обридження оминатиме кождий свідомий українець, що заховав іще живе почуття самоповаги".

    Як  бачимо, І. Франко рішуче та критично виявляє  недоліки своїх земляків. Його зізнання звучить не як демонстрація негативних рис нації, не приниження її, а усвідомлення обов’язку працювати заради своїх людей, бо патріотизм для Франка "не сантимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на його плечі". І в цих словах – його любов і синівська відданість Україні. Поет бачить, що його народ "гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, бідний, недолугий, непорадний, все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз широких масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів".

    У одному з найвідоміших віршів "Не пора" (цикл «Украна), який став одним  з українських національних гімнів, поет чітко висловлює свою позицію:

    Не  пора, не пора, не пора

    Москалеві й ляхові служить!

    Довершилась України кривда стара,

    Нам пора для України  жить.

    Не  пора, не пора, не пора

    За  невігласів лить свою кров

    І любити царя, що наш  люд обдира, -

    Для України наша любов.

    Не  пора, не пора, не пора

    В рідну хату вносити  роздор!

    Хай пропаде незгоди  проклята мара!

    Під Украйни єднаймось прапор!

    Бо  пора ця великая єсть:

    У завзятій, важкій боротьбі

    Ми  поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,

    Рідний  краю, здобути тобі

    У гімні зучить заклик до національної єдності, класової боротьби, об’єднання українських земель в одну соборну  державу, що було для поета конечною необхідністю.

    Крім  того, Франка хвилювала роз’єднаність  української нації не так геополітична, як ідейна, роз’єднаність у підходах до базових духовних підвалин існування  народу. Осуд розбрату-роздору, ідея згуртованості  українців є леймотивними в романі "Петрії і Довбощуки", романтично-героїчній повісті "Захар Беркут", романі "Борислав сміється", повістях "Навернений грішник", "Boa constrictor" та інших творах. Він з’єднав українську національну ідею в могутню національно-державницьку концепцію розвитку, включаючи в її світогляд соціальну справедливість, ясно проголосив для нашого національного визволення і самовизначення засаду соборності України.

    Франко  бачив, що в складі "великой Российской империи"" прості люди так само, а то й більше бідують, ніж у Галичині, під Австро-Угорщиною. Це співчуття до знедоленого українського народу по обидва боки Дніпра робило його справжнім патріотом. Окрилений революційними заворушеннями у Росії, письменник усвідомлював, що зі зміною урядів у Росії незмінним залишиться ставлення до українців та інших недержавних народів.

    Висловлюючи сумніви щодо участі українства у  загальноросійській революційній боротьбі, І. Франко в статті "З кінцем року" писав: "Серце стискається з  болю і досади. Аджеж якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народа, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були би нині величали їх пам’ять у ряді найліпших борців і – справа вільної, автономної України стояла б нині в Росії і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення, і, може, зовсім іншим шляхом ішов би розвій молодих українських поколінь".

    Разом з тим Іван Франко був проти  реваншу над Росією "за довговіковий диктат", тому що проголошував постулат золотих мостів дружби між народами. Треба тільки будувати такі мости  на добре укріплених берегах –  берегах державності, оскільки тільки незалежна держава може бути гарантом дружби з такими ж незалежними державами та їх народами.

    У вірші "Сідоглавому" (1897 р.) І. Франко відповів своїм опонентам стосовно любові до України:

    Франко  бачив, що в складі "великой Российской империи"" прості люди так само, а то й більше бідують, ніж у Галичині, під Австро-Угорщиною. Це співчуття до знедоленого українського народу по обидва боки Дніпра робило його справжнім патріотом. Окрилений революційними заворушеннями у Росії, письменник усвідомлював, що зі зміною урядів у Росії незмінним залишиться ставлення до українців та інших недержавних народів.

    Висловлюючи сумніви щодо участі українства у  загальноросійській революційній боротьбі, І. Франко в статті "З кінцем року" писав: "Серце стискається з  болю і досади. Аджеж якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народа, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були би нині величали їх пам’ять у ряді найліпших борців і – справа вільної, автономної України стояла б нині в Росії і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення, і, може, зовсім іншим шляхом ішов би розвій молодих українських поколінь".

    Разом з тим Іван Франко був проти  реваншу над Росією "за довговіковий диктат", тому що проголошував постулат золотих мостів дружби між народами. Треба тільки будувати такі мости  на добре укріплених берегах –  берегах державності, оскільки тільки незалежна держава може бути гарантом дружби з такими ж незалежними державами та їх народами.

    У вірші "Сідоглавому" (1897 р.) І. Франко відповів своїм опонентам стосовно любові до України: