Освіта, наука і техніка

Виконання симфонії № 8 Малера у Філадельфії, 1916 рік.

В кінці 19 — початку 20 століття в європейській музиці починається новий період, що відповідає початку імперіалізму. Цей період характеризується інтенсивними пошуками нових засобів виразності, експериментів, великою кількістю стильових течій.

Характерним для світової історії стає тісна взаємодія  культур різних країн світу, які  до цього моменту розвивалися відокремлено. Європейська музика зазнає значного впливу музичних культур народів східної Азії (особливо японської в творчості Дж. Пуччіні, К. Дебюссі), Латинської Америки, Африки (джаз).

5.2 Академічна музика першої половини століття

 

В першій половині 20 століття поряд з продовженням традицій пізнього романтизму (творчість  Г. Малера,  Р. Штрауса,  С.Рахманінова, К. Шимановського) виникають нові стильові напрямки — імпресіонізм(К. Дебюссі,частково М. Равель), експресіонізм (А.Шенберг, А.Берг), неокласицизм (П. Хіндеміт, частково І. Стравінський), все більше відособлюються індивідуальні композиторські стилі. Значну увагу композитори приділяють дослідженням глибинних пластів музичного фольклору та його інтеграції в композиторську творчість (Бела Барток, рання творчість І. Стравінського, частково  Г.Свиридова,  В.Лютославського, українських композиторів Б.Лятошинського та Л.Ревуцького).

 

Клод Дебуссі

Інтенсивні пошуки нових  композиторських засобів приводять  до значного розширення поняття та застосування тональності, а в творчості ряду композиторів — до повної відмови від тональної системи (див. атональність), та винайдення нових засобів звуковисотної організації, напр. додекафонії, а пізніше — серіалізму.

Велике значення для  розвитку музики мала поява та розповсюдження звукозапису та кіно. З'являються першіелектроінструменти, що відкривають новий погляд на природу й можливості звуку (див. електронна музика). В 1920-х рокахфутуристи здійснюють спроби залучення до музичного мистецтва шумових звуків. В 1940-х роках розвиток техніки звукозапису відкриває новий напрямок — конкретну музику.

Повоєнні роки поглибили  експериментаторські тенденції  попередніх років — у 1950-ті роки виникають перші електронні експериментальні студії, на зміну серіалізму приходить алеаторика, у 1960-ті роки авангардні течії проникають і в радянську музику, яка до цього моменту розвивалася у руслі соцреалізму.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6.1. Театр у повоєнні часи

 

У повоєнні роки театральне мистецтво переживало не кращі часи, тому що

увагу глядача притягав більш доступний і видовищний кінематограф, а потім і телебачення. За цих умов для повернення глядачів у театральні зали величезну роботу було здійснено драматургами і театральними режисерами, У США, наприклад, виникла суто американська традиція організації театральної справи.

Найвідоміший американський  драматург Юджин О'Нгл визначив шляхи розвитку театру на десятиріччя. В його п'єсах "Продавець льоду прийде", "Довга

подорож у ніч", "Місяць для пасинків долі" створено картину  абсурдності й глибокої ганебності людських відносин. Ці твори проклали дорогу для

сприйняття публікою таких складних драматургів, як Тенессі  Вільямс і Артур Міллер. У п'єсах Вільямса "Скляний звіринець", "Трамвай бажання", "Орфей спускається в пекло" та інших світ людських відносин постає в усій своїй трагічності й проблемності. П'єси Вільямса було перекладено багатьма мовами, вони з успіхом ставилися на сценах найбільш престижних театрів світу. У роботах А. Міллера "Смерть комівояжера", "Вид з мосту", "Після гріхопадіння" підносяться проблеми цінності внутрішнього світу людини, його неповторності, відповідальності кожного за те добро і зло, яке він учинив.

 

А. Міллера «Смерть комівояжера»

Співзвучні мотиви спостерігаються  і в творчості європейських драматургів, які створили "драму абсурду". Найвідоміші представники цієї течії - французькі драматурги Ежен Йонеско () І Семюель Беккет (ірландець). У п'єсах Йонеско "Лиса співачка", "Урок", "Носоріг", "Небесний пішохід" домінують відчуття кошмару і нісенітності існування. Широкої популярності набули п'єси С. Беккета "В чеканні Годо", "Кінець гри", "Остання стрічка". У 1969 р. творчість драматурга було відзначено Нобелівською премією.

На відміну від 'кіномистецтва, розрахованого на мільйонні аудиторії  та

значною мірою пересічного  споживача, театр усе ж таки залишається елітарним мистецтвом.

Німецький письменник Бертольд Брехт (1898 — 1956) був сміливим новатором

у галузі драматургії. Свої погляди на театральне мистецтво  він виклав у

численних статтях і  трактатах: "Про оперу" (1930), "Короткий опис нової

техніки акторського мистецтва" (1940), "Маленький Органон." (1948) та ін. Брехт створив теорію "епічного театру", яка стала результатом його

естетичних пошуків  і художньої практики.

Драматург розрізняв  два види театру: драматичний (арістотелівський) та

епічний. Він підкреслював свою приналежність до другого. Письменника не

задовольняли традиційні принципи античної трагедії, висунуті Аристотелем.

Він називав арістотелівський театр фаталістичним, оскільки драматурги висвітлювали нездоланну владу обставин над людиною. Брехт прагнув до іншого театру — дієвого, активно-Письменник вважав, що людина завжди зберігає здатність до вільного вибору і відповідального рішення з найскладніших ситуацій. Він писав: "Завдання "епічного театру" — змусити глядачів відмовитися... від ілюзії, начебто кожний на місці героя діяв би так само" І Брехт виступав проти того, щоб герої були "рупорами ідей" автора: "На сцені реалістичного театру місце лише живим людям, з усіма їх .суперечностями, пристрастями і вчинками".

В "епічному театрі" Брехта змінюється художня організація п'єс Фабула,

історія дійових осіб перериваються авторськими коментарями, ліричними

відступами, зонгами (піснями) тощо. Драматург намагається позбавити п'єси неперервного розвитку подій. На його думку, театр – завжди творчість, яка відрізняється від правдоподібності сьогодні недостатньо лише природної поведінки героїв за певний обставин. Брехт зазначав, що правдиве відтворення дійсності не пояснити обмежуватися зображенням суспільних обставин, якими не можна пояснити загальнолюдські категорії. Тому невипадково автор вдається до міфу, символу, до жанру притчі або п'єси-параболи. Ці форми довали змогу “подолати зовнішнє, зазирнути в глибинну сутність речей”.

Новаторство письменника  виявляється і в тому, що він  зумів поєднати

традиційні прийоми розкриття естетичного змісту (характери, конфлікти,

фабула) з відокремленим  рефлексуючим началом. Прийом "відчуження" у

Брехта - принцип філософського  пізнання світу, мета якого - викликати  у

глядачів аналітичне, критичне ставлення до зображених подій". Він вважав, що драматургія і театр покликані впливати передусім не на почуття, а на інтелект людини("глядач повинен не співпереживати,а сперечатися"),що найважливішим у п'єсі є не змальовані події, а висновки та узагальнення, які випливають з них.

Курбасівський знаменитий театр "Березіль" став розвідником  у світі нової

театральної мови, нової  семіотики. Художній шлях Курбаса - це шлях від

антропософії Рудольфа Штайнера до космізму філософа Григорія Сковороди, від експериментального політичного театру до театру філософського (і це

в країні тоталітаризму  і етичної стерилізації). Лесь Курбас синтезує містерію з театром новітніх інтелектуальних технологій і чуттєво-психологічних осяянь. Його кращі вистави: "Макбет" Шекспіра, "Гайдамаки" за Шевченком, "Газ" Кайзера, "Джіммі Гіґґінс" за Сінклером;

вистави за п'єсами видатного  українського драматурга Миколи Куліша та

ін., - футуро-тексти Культури, які ніби "передбачили" пошуки Єжи

Гротовського, Пітера Брука, Інгмара Бергмана, зайвий раз наголосивши  на

єдиних фундаментальних законах художньої самоорганізації.

Гуманістична етика  його театру, його альтернативні духовні  смисли,

акценти на національних культурних пріоритетах і відкритість  естетикам

Заходу і Сходу стали  звинуваченням митцю. В 1933 році Курбаса

заарештували і відправили в один з концтаборів радянського ГУЛАГу - на

Соловки. 1937 року його, разом  з 1100 інших українських інтелігентів і

інтелектуалів, "на честь  ювілею Великої Жовтневої революції" було

розстріляно.

 

6.2.Театр у СССР

 

У Радянському Союзі театральне мистецтво було на досить високому рівні.

В кожному обласному  центрі існували театри: музичні, драматичні, Дитячі, а в столиці, Ленінграді та ще в декількох великих містах склалися цікаві творчі колективи, очолювані видатними режисерами, в яких працювали талановиті актори, відомі й популярні в усій країні.

 

Галина Уланова

 

           Зокрема, сліід відзначити Великий драматичний театр у Ленінграді на чолі з Г.Товстоноговим, Московський театр на Таганці, головним режисером якого був Ю. Любимов, а в трупі театру працював В. Висоцький, МХАТ, театр"Сучасник" та деякі інші. На весь світ були відомі балетні трупи Великого театру в Москві, ленінградського Марийського театру, Київського театру опери та балету. Відомі балерини Г. Уланова, М. Плісецька, танцювальні колективи — ансамблі "Берізка", під керівництвом І. Мойсеева, ім. П. Вірського, хор ім. Г. Вірьовки під час закордонних гастролей демонстрували найвищий мистецький рівень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

7.1. Виникнення  кінематографу

 

 

Дата 28 грудня 1895 року увійшла  у історію людства як дата народження кіно. Братів Люм́ єров і Жоржа Мельєса небезпідставно вважають основоположниками кінематографу. Є думка, що це подальші розвиток кінематографу було поставлено розмежуванням і взаємодією двох ліній. До Луї Люмьеру походять документалістика, уявлення про споконвічно властивому кінематографу реалізмі, ефект достовірності йдедраматизация, приховує безпосередні важелі на емоції глядача.Мельес вважається родоначальником екрана як світу уяви, фантастичних істот і галюцинацій, одне словокинозрелища у всій її блиску.

 

 

Брати Люм́ єри

 

На початку 1900-х років  кінотеатри поширилися у світі. Проте  відношення до новому масовому виду розваги (про кіно як про мистецтво бо й промови) складалося неоднозначне.Уважающие себе театральні актори відмовлялися знімати в "киношке", письменники забороняли стосуватися власних творів, батьки дозволяли вихованим дітям ходити у "кино-балаган", "театри для жебраків".

У 1908 року група зарубіжних літераторів і театральних діячів організувала суспільство "Фільмд'Ар", що таке "Художній фільм". Вони своїм завданням зробити кіно справжнім мистецтвом, провідником культури, доброго смаку.

До першої Першої світової на передньому краї кінематографістів  йшли французи. У Росії її французькі фірми очолювали десятиліття. Проте, починаючи з 1907 року з'являється ряд російських підприємців, неудовлетворявшихся прокатом іноземних стрічок і почали власне виробництво. Це А.О.Дранков, А.А. Ханжонков, П. Чардинін.Всюди показ кінокартин відбувався музичному супроводі. Воно забезпечувалося, зазвичай, гроютаперов на фортепіано, як яких нерідко виступали і маститі музиканти. І на же Росії та по закордонах найчастіше виконувалися твори П.І. Чайковського. У дорогі переглядові зали запрошувалися симфонічні оркестри, і навіть хорові ансамблі. Так, виступом великого оркестру і хору у жовтні 1908 року супроводжувалося парадне уявлення першого вітчизняного художнього фільму з "Понизовая вольниця" (2,стр.77).

У другій половині 10-х  років сформувалася, та був взяла гору у світовому кінопродукції системамонтажно-повествовательного кінематографу, якій судилося пережити "Великого німого". Саме він дала загальне напрям подальшого розвитку кіномистецтва, затьмаривши тимчасово інші виходи раннього кіно,разрабативавшиеся за рамками ігровий розповідності. Ці варіанти витіснила на периферію екранного мистецтва і вони визначатися не самостійно, як раніше, а лише з відношення до провідному типу художніх фільмів. Поступово склався "еталон кіно": ігровий оповідний фільм тривалістю півтора до дві години. Інші форми повністю зберегли своє значення лише над межами системи прокату.

У 1916 року Д. Гріффіт здійснює гігантську постановку "Нетерпимість", у якій прагнути довести, що соціальні, релігійні і національні забобони згубні в усі часи, що вищий прояв людяності - в доброті, порозуміння, терпимості. Сильна, реалістична гра артистів, масові сцени в гігантських декораціях, осмислений енергійний монтаж, вміле користування великими планами і деталями - усе це зробило "Нетерпимість" однією з найкращих картин світового кіно (6,стр.31).