Мистецтво Середніх віків

    Мистецтво Середніх віків

1. Загальна характеристика мистецтва Середньовіччя.
2. Мистецтво Візантії.
3. Мистецтво Західної і Центральної Європи.

    У сучасній історичній науці середніми  віками називають епоху феодалізму. Середні віки охоплюють не тільки культуру Зах.Європи, але й багатьох інших країн Старого світу, до Китаю та Японії включно. Вони охоплюють час понад тисячоліття від падіння Римської імперії (к. 5 ст.) до буржуазних революцій 17-18 ст.

    Середньовічна історія поділяється на три періоди: 5-11 ст. – раннє СВ, період становлення феодалізму; сер.11-14 ст. – класичне СВ, розвинений феодалізм; 15 ст. – пізнє СВ, період занепаду феодалізму.

    Середньовічне мистецтво – особливий ступінь  у світовому художньому розвитку. Одна з головних його особливостей – тісний зв'язок з релігією. Важливою ідеєю християнства було вчення про дві реальності, з яких земна – обмежена у часі і просторі і є слабким відображенням незмінного, вічного й досконалого небесного світу. Тому основним завданням мистецтва є втілення божественного початку, основи. Церква була головним замовником мистецтва, тому реальні форми знецінюються, увага акцентується на духовного житті, нехтується індивідуальне й конкретне. Усе це мало вплив на архітектурний стиль і декорування християнських храмів, які будувалися як символічний образ світотворення. Створення таких храмів вимагало розвиток монументальних форм мистецтва, синтезу його різних видів.

    Другою  особливістю СВ мистецтв є його близькість до народної творчості.

    Серед творів СВ мистецтва найкраще збереглися пам’ятки культового призначення. СВ мистецтво не знало поділу на професійне й народне. Творцями були безіменні майстри, які в суспільстві займали незначне місце. Для будівництва й декорування храмів збиралися артілі на чолі з досвідченим у різних видах робіт керівником.

    Мистецтво СВ формувалося на складній основі. Разом з успадкованим від пізньої  античності християнством воно увібрало деякі традиції давньої класики. Становлення мистецтва СВ відбувалося  в умовах постійного зіткнення з  мистецтвом Сходу, вплив якого широко проникав у Європу і Візантію.  

    2. «Візантія» - штучний термін, вигаданий  європейськими істориками. Він називає  державу, яка офіційно існувала  з 4-до сер.15 ст. із столицею  Константинополь і виділялася  з Римської імперії після її  розподілу на сх. і зах. Її територія об’єднувала області з населенням Балканського півострова, Малої Азії, островів Егейського моря, Сирії, Єгипту, Криту, Палестини, земель у Криму і на Кавказі. Основне населення – грецьке, яке називало себе «ромеями».

    Візантія  була освіченою: десята частина населення була письменною, в містах були школи, але тільки в Константинополі дозволялися вищі школи з класом філософії.

    Найбільші міста імперії – Константинополь, Александрія, Ефест, Антіокія. Вони за своїм складом були еллінськими, тут збереглося чимало античних статуй.

    Зовнішній вигляд Константинополя з його широкими площами, прикрашеними тріумфальними  колонами, увінчані статуями імператорів, з акведуками й термами, нагадував  античний Рим. Проте Візантія була своєрідним мостом між античністю і середньовіччям.

    Нові  форми мистецтва В., у яких духовне  переважало над тілесним, проявилися в підземних християнських кладовищах, де збиралася християнська община. Їх умовно називали катакомбами, бо знайдені в місцевості Катакумб. Катакомби представляли собою галереї і прямокутні приміщення – кубікули. Збереглися фрагменти фресок і мармурові, прикрашені рельєфами саркофаги. Тут використані античні мотиви.

    У 5-7 ст. Візантійська держава була першою православною державою з офіційно сповідуванню вірою – православним християнством. Тут з’являються перші християнські храми – базиліки (назва пішла від будинку голови держави Базилевса в Афінах) – це витягнута по осі схід-захід будівля прямокутної форми із входом із західного боку і напівкруглим чи гранчастим виступом у східній частині – вівтарем (абсидою). Більшість базилік поділялися колонами на 3 чи 5 частин, названих нефами, кожна з яких мала апсиду. Перед західною частиною інколи був атрій – двір з водоймою. Центральний неф як правило квадратної форми, був вищим від бічних, закінчувався тріумфальною аркою перед головним вівтарем і освітлювався вікнами, що знаходилися біля покриття. Перші базиліки перекривалися плоским перекриттям із 2-схилим дахом. Біля церкви будувалася дзвіниця (приклади перших базилік не збереглися).

    Крім  базилік існував інший вид  храмів – центричного типу: круглі (ротонди), багатокутні або хрестоподібні. Це були гробниці й хрещальні. Пізніше, особливо в Сирії, Малій Азії, Закавказзі будували церкви квадратного плану, увінчані куполами. У деяких випадках поєднувалися принципи базиліки й будівлі з центричним планом (наприклад, церква Ірини в Константинополі, 6 ст.).

    Уся увага ранньовізантійських зодчих зосереджувалася на оформленні внутрішнього простору, особливо вівтаря – найбільш священна частина храму. Принципову роль при цьому відігравало світло. Саме Візантія дала світовій культурі мистецтво організації освітлення. Стіни й під купольні абсиди тут були прорізані численними аркадами і вікнами і здавалися ажурними у світлових потоках. Головна баня облицьовувалася голубою і золотою мозаїкою, а у своїй основі прорізувалася вікнами.

    Найяскравішим зразком візантійської майстерності вважається храм Софії (Премудрості  Божої) в Константинополі (іл..Кузьміна). Її конструкція поєднала центричний і базиліковий типи споруд з переважаючим значенням купола. , яким перекритий центральний неф. Діаметр купола – 31 м. Купол утворений сорока радіальними арками, які дозволили прорізати в ньому 40 вікон. Подібну масштабну конструкцію було здійснено вперше.

    Стіни, під купольні стовпи облицьовані  дорогими породами різнокольорового мармуру, бокові аркади опиралися на малахітові колони. У соборі понад 100 колон. Уцілілі  документи свідчать, що перед входом до собору містився просторий двір – атрій (атріум), оточений портиками із великим мармуровим фонтаном у центрі.

    Багато  пам’яток  5-6 ст. збереглося в місті  Равенна (Італія): хрестоподібний мавзолей Галли Плацідії і 8-гранна православна хрещальня, 8-кутна церква Сан Вітале.

    Живопис тут монументальний. Під час розкопок «Великого палацу» в Константинополі відкриті різні за змістом мозаїки підлоги: сцени полювання, зображення реальних і фантастичних тварин, дітей, які їдуть на верблюді, музиканти та ін. У церкві Сан Вітале мозаїка зображує юного Христа, який сидить на сфері, з боків – ангели й реальні історичні особи: святий Віталій, архієпископ Екклезій.

    Художнім феноменом візантійської культури є ікона. Ікона в розумінні візантійців – це візуально оповідь про події священної історії чи життя святого.  Ікони 6 ст. написані восковими фарбами. До нас дійшло чимало візантійських ікон: ікони Сергія і Вакха, «Божа матір з немовлям» (зберіг. В Києві).

    Скульптура  у візантійському мистецтві 6 ст. відіграла  незначну роль. У цей час поширився  декоративний рельєф (у вигляді капітелей колон різних форм з характерним прорізаним орнаментом). У сх. областях імперії зберігалася портретна скульптура, але це було не поширеним явище. Пояснювалося тим, що церква заперечувала скульптурні зображення як пережиток язичництва.

    9-12 ст. – формується зрілий середньовічний стиль. Палацове будівництво полягало в комплексі будівель, які займали широкий квартал у сх. частині міста. Різні палати – золота, мідна та ін.., з’єднувалися галереями й переходами. Тут розміщувалися і палацові церкви і дзвіниці, тераси, сади.

    У 9 ст. панівним у церковній архітектурі  є хрестокупольний тип храму. У центрі всіх цих будівель, увінчаний  куполом на барабані, знаходився підкупольний простір, роль якого була як у вівтаря. До нього приєднувалися інші частини  споруди, що утворюють 4 гілки хреста, перекриті циліндричним склепінням (стор.93 Кузьміна).

    Живопис монументальний. Церква уподібнювалася космосу, тому простір храму ділився на 3 частини. Купол і барабан символізував небо. В абсиді розміщували фігуру Богоматері, яка уособлює церкву земну, заступницю людства.

    З 10 ст. фігури в живописі втрачають  тілесність, показуються поза реальним світом, на золотому фоні. Архітектурний  пейзаж чи ландшафт набуває умовний  характер. Образи мозаїк свідчили про  використання майстрами античних прототипів.

    12 ст. – живопис поступово втрачає  монументальність. Поширюються розповідні  моменти, вводяться складні архітектурні  фони й пейзажі.

    З 14 ст. іконописні прийоми переходять на стінні розписи. Відомим зразком  живопису 1 пол. 14 ст. є ікона «12 Апостолів» (Москва): передні фігури тут більші, ніж задні, подані в різних поворотах, обличчя з індивідуальними особливостями.  

    3. Особливості середньовічного мистецтва  Західної і Центральної Європи  визначалися процесом формування  феодального суспільства на території колишньої Західної Римської імперії: переселення народів і утворення варварських держав (франків, вестготів, кельтів та ін.) зумовило взаємопроникнення культур античності та варварських народів. Неабиякий вплив на мистецтво Європи мало мистецтво Єгипту.

    Мистецтво західноєвропейського СВ поділяється  на 3 еволюційні етапи: дороманський (6-10 ст.), романський (11-12 ст.), готичний (13-14 ст.).

    Назва «романський» походить від слова  Рома, Рим, і виникла в 19 ст., коли були виявлені зв’язки СВ архітектури  з римською та візантійською і стосується мистецтва 11-12 ст. 

    Перший  етап хар-ся художніми традиціями «варварських» народів, мистецтво яких вирізнялося перевагою декоративного мистецтва над образотворчим, а також динамізмом форм і їх підвищеною експресивністю.

    Будівлі варварів свідчили про занепад будівельної  техніки, забуття римського інженерного  мистецтва. В цей час поширюється  дерев’яна архітектура, яка прикрашалася декоративною різьбою.

    З поширенням християнства починається  будівництво кам’яних храмів переважно  базилікового типу. До нашого часу збереглися окремі будівлі центричного типу (круглі, 8-гранні чи хрестоподібні): в  Равенні (Італія) – мавзолей короля Теодориха. Будівничі, які не вміли розрахувати купол, створили перекриття з великого моноліту (каменя), витесаного у вигляді куполу.

    У базиліках повністю зникає атріум, раніше окремо збудована дзвіниця зливається з будівлею і часто розміщується на перехресті нефа і трансепта (поперечний неф біля вівтарної частини).

    Від 6-8 ст. збереглися пам’ятники прикладного  мистецтва – ювелірні вироби, побутовий  посуд, найчастіше церковний. Яскраві  фарби й дорогі матеріали –  характерні ознаки творів мистецтва раннього середньовіч. Цей період – панування орнаменту: динамічний узор зі спіралей, смуг, голів фантастичних звірів і птахів.

    Особливого  розквіту орнамент отримав у рукописних книжках, де букви були схожі на орнамент. Книжки виготовлялися в монастирях, які були центром церковної освіти, головним збирачем і зберігачем бібліотек. Тут було спеціальне приміщення – скрипторій, де переписувалися й прикрашалися книжки.

    Статуарна скульптура в 7-8 ст. зникає. Рельєфні фігури великоголові. Рельєф стає плоским і набуває орнаментально-декоративний хар-р.

    К. 8-1 пол. 9 ст. – період впливу античності на мистецтво Європи. Це час так  званої Каролінгської імперії. Поширюється  кам’яне будівництво, в архітектурі  переймався план римських базилік, хоч  утверджувалася своя особливість – з’явилися вежі, злиті з будівлею. Наприклад, палацова капела (нині собор) Карла Великого в Аахені – 8-кутної форми. При Карлі Великому монастирі були складними архітектурними комплексами, центром якого була базиліка з бібліотекою і скрипторієм.

    Монументальний  живопис прикрашав середину храмів. Сюжети – «Хритос у славі», «Страшний  суд» та ін.. Яскраво синє небо і багато золота.

    Хронологічні  межі романського періоду для  окремих країн не збігаються. В  Італії та Німеччині – це 13 ст., а  у Франції 2 пол. 12 ст. – це вже готичний період.

    У більшості країн уже сформувалися феодальні відносини, відбувся підйом культури. В 11-12 ст. церква – основний замовник творів мистецтва, бо в її руках великі матеріальні засоби.

    Основним  видом мистецтва романського періоду є архітектура. Найвизначнішим витвором став храм – композиційний центр монастирських комплексів. Головним його типом є базиліка, що у плані представляє собою латинський хрест, створений перехрещенням повздовжніх залів і нефів. Храми вирізнялися великим простором для маси людей.

    До  інновацій відноситься збільшення східної частини храму (хора), яка призначена для духовенства. Вона подовжується.