Ілля Юхимович Рєпін

За спиною Рубця стояв такий гладкий козак, з таким випнутим наперед черепом, що здавалося, воно трясеться від сміху. Але згодом його зняв художник з картини й поставив іншу постать, спиною до глядачів, у сірому кобеняку, з так званою «богородицею» на спині, з

відкритою голеною головок і з чубом, піднятим догори.

Спереду А. І. Рубця сидить славетний кошовий отаман Запорозького війська Іван Сірко з демонічним виразом очей, з люлькою в роті й у шапці критій чорним сукном і підбитій сірим смушком, з розрізом попереду. Сірка художник малював з популярного свого часу генерала,

дотепника й веселуна М. І. Драгомирлова.

Далі висувається наперед типове обличчя бурсака, який не витримав у бурсі суботньої лози й утік за пороги — на Січ. У нього ні вусів, ні чуприни на голові немає; чорне густе волосся підстрижене під макітерну. Це художник П. Д. Мартинович, який народився на Полтавщині.

А ось до голови Мартиновича схилив свою голову козак у високій чорній шапці, схожій на ту, що носив гетьман Сагайдачний. Це худорлявий чоловік З похмурим поглядом; він мало реагує на дошкульні епітети, що їх щедро сипле козацьке товариство турецькому султану. Для цієї постаті позував В. В. Тарновський, відомий колекціонер української старовини, владар кречудесної Качанівки, Чернігівської губернії, в якій бували Гоголь, Шевченко, Костомаров, Глинка й сам Рєпін.

Поряд з Тарновським— дідок з вусами, низько підчекриженими, сухорлявий, зморщений, беззубий. Він широко, як вершу, розкрив рота, куди направляє люльку, якою, в разі потреби, можна і череп розтрощити. Він увесь заходиться сміхом, аж очі заплющив. Його малював Рєпін

з випадкового обличчя на пристані коло міста Олександрівська (нині Запоріжжя)».

Картину ще не було закінчено, як до Яворницького прийшов Рєпін. Це було перед Різдвом. Вдарили великі морози.

— А я до вас!

— Що сталося?

— Їдьмо до мене! Я хочу посадити вас на картині за писаря.

— Ілля Юхимович, я ніде не люблю виставляти себе напоказ.

— Ні, ні! Я від вас не відстану! Кому ж бути писарем, як не вам?

Яворницький довго опирався, але під кінець згодився, і вони поїхали до Рєпіна. Майстерня художника в той час була на четвертому поверсі, під скляною покрівлею. Коли вони ввійшли, Ілля Юхимович глянув на Яворницького й сказав:

— Що це ви такий похмурий?

— В дорозі промерз.

Тоді Рєпін вийшов у сусідню кімнату, виніс звідти якийсь журнал з смішними карикатурами й поклав на стіл перед Яворницьким. Той глянув на якусь карикатуру й посміхнувся.

— Стривай, стривай! Ось цей вираз мені й потрібний!

Не минуло й години, як на картині Яворницький уже сидів за столом у ролі січового писаря.

Писар— одна з центральних постатей картини. Його лукава посмішка пробігає по всьому обличчі, утворюючи ледь помітні зморшки біля очей і неглибокі ямочки коло щільно стулених губ. З усього видно, що це особа хитра і, як кажуть, сам собі на умі. Писар добре чує всі ці круті дотепи й ущипливі, дошкульні слова, які йому диктують, але він не квапиться писати їх на папері довгим гусячим пером.

Треба було ще посадити когось на стіл, на вільне місце, проти писаря, спиною до глядача.

Рєпін уже наперед продумав, якою саме має бути ця постать. Потилиця повинна бути неабияка,

а триповерхова, її не слід шукати ні в селах, ні в робочих кварталах — тільки в панських

хоромах. І тут Рєпін пригадав, у кого є така потилиця.

— Ви знаєте, хто може бути придатний на таке місце?

— А хто?

— Георгій Петрович Алексєєв. Коли він був у вас, я до нього добре придивився. Сам він низенький, огрядний, дебелий, голова велика, голомоза, а потилиця така, що треба сто років, щоб її наїсти. Попросіть його, щоб він дозволив мені зарисувати його спину й потилицю. Коли ви його побачите?

— Можу хоч і завтра.

— Так будь ласка! Я готовий написати йому безкоштовно його портрет, аби тільки він дозволив зарисувати для картини його потилицю...Коли другого дня Яворницький передав Алексеєву прохання Рєпіна, той категорично відмовився.

— Що це, на посміх майбутнім нащадкам? Ні!

Яворницький поспішив повідомити Репіна про цю відповідь. Але Рєпін усе ж таки наполягав упросити Алексєєва.

— Та влаштуйте ж це як-небудь! Чи вже ви, при вашій винахідливості, не придумаєте, як це зробити?

— А може, його спокусити старовинними монетами, він же нумізмат? — спитав Яворницький.— Зробимо це так: Георгій Петрович запросить нас до себе на сніданок.

Після сніданку ми підемо втрьох до його кабінету, я витягну з кишені кілька старовинних монет, і ми будемо розглядати їх в лупу, а ви сядете за спиною і тихенько занесете до своєї книжечки його триповерхову потилицю безкоштовно. Так вони й зробили. З квартири Алексєєва вони вийшли разом.

Минув час. Картина «Запорожці» була закінчена й виставлена в Третьяковській галереї. Генерал приїхав до Москви. Яворницький запропонував йому й Рєпіну піти в Третьяковську галерею. Підійшли до картини.

— А гляньте, Георгію Петровичу,— сказав Яворницький,— така, як ваша, потилиця.

— Як же ви насмілилися зробити це без мого дозволу? Коли ж це ви встигли змалювати? Рєпін засміявся.

— Це тоді, коли ви уважно розглядали монети.

— Ну, гаразд, тепер уже нічого не вдієш. У мене до вас прохання: не кажіть більше нікому, що це моя потилиця,— засміють старого дурня.

Вони пообіцяли, проте частенько і Рєпін, і Яворницький «по секрету» розповідали, з кого й що саме намальовано в цій картині. Багато Рєпін зробив ескізів, щоб використати їх на майбутньому полотні. Один з таких альбомів є і в Дніпропетровському музеї. Його подарував Рєпін своєму другові Яворницькому, а трохи згодом Дмитро Іванович передав його музеєві. Крім цього варіанта, розповідав Яворницький, Рєпін зробив другу картину. На ній уже не було багатьох постатей, але зате з'явилися нові. Писар — той же, тільки він уже старий, в окулярах. У нього одне гусяче перо в руці, а друге за правим вухом. Без сорочки вже не один козак, а два. Не було на картині козака в кобеняку, що стояв спиною до глядача. Зник козак з пов'язкою. Козак (Тарновський) вийшов на цьому варіанті виразніший. Тут він сидить без шапки, лисий; уся його постать — зосереджена увага.

Ця історична картина нелегко давалася художникові. Рєпін довго працював над кожною постаттю, роками виношуючи в своїй душі окремі образи. Інколи для якоїсь виразної постаті йому були потрібні не один, а два-три типи натурників, щоб з одного взяти вираз обличчя,зріст_______, а з другого — очі.

З третього — пронизливий погляд, великі вусища, усмішку тощо. Так було з головним героєм— Сірком. Портрета Івана Сірка не збереглося, тому Рєпін мусив проявити свою творчу фантазію. Довго він шукав підхожу людину для Сірка і ось навесні 1889 року Рєпіну пощастило. Він зустрівся з генералом М. І. Драгомирловим. Коли вперше його побачив, Рєпін аж вигукнув: «Живий Сірко!» Далі навколо Сірка групувалися всі інші персонажі.

Слава «Запорожців» облетіла всю Росію, перейшла й кордони. На виставках у Чікаго,  Будапешті, Мюнхені, Стокгольмі картина мала великий успіх. 26 жовтня 1892 року Рєпін писав Яворницькому: «Дорогий Дмитре Івановичу! «Запорожців» моїх три дні тому купив цар. Ура!» Картину купив Олександр III за 35 тисяч карбованців.

«Запорожці» — один з найпопулярніших творів Рєпіна. Численні копи і репродукції їх розійшлися по всій країні. Про популярність картини свідчить хоч би той випадок, який описав Рєпін у листі до Яворницького в листопаді 1929 року: «Один мій приятель привіз мені з Полтави куплену на ярмарку скульптуру — копію з відомої моєї картини... Я радію і тішусь, дивлячись на це відтворення».

Дмитро Іванович давно збирався щиросердно подякувати Рєпіну за його «Запорожців». Така нагода випала. Як тільки Яворницький повернувся з Середньої Азії до Петербурга, друзі вченого вирішили вшанувати запорозького батька вечерею. Зібралися в ресторані «Большой медведь». Туди прийшли художники Рєпін, Сластьон, Бондаренко й багато інших діячів куль- тури. Яворницький підвівся з крісла, щиро подякував за ту пошану, яку виявило до нього все товариство, і, звертаючись до Рєпіна, сказав:

— Любий і дорогий Ілля Юхимович! Ви зробили велику честь нашим предкам запорозьким козакам, а разом з ними й нам тим, що зобразили їх на прекрасній картині «Запорожці». Хто б нас знав до вашої картини? Ніхто. Ми до того були маленькі— при землі, а тепер стали вище на голови! Низенько вклоняюся вам і щиро дякую!..

Щедру допомогу Яворницького під час створення картини Рєпін дуже високо цінив і не залишився в боргу. В перший рік знайомства з Дмитром Івановичем Рєпін подарував йому дев'ять малюнків для його двотомника «Запорожье в остатках старинны й преданиях народа».

Деякі з цих малюнків Рєпін зробив спеціально як ілюстрації до цього видання, яке йому дуже сподобалося.

Дмитро Іванович у передмові до першого тома писав: «Автор не може не висловити щирої подяки глибоко шановному Іллі Юхимовичу Рєпіну, що подав до цього твору кілька малюнків з власної колекції і не відмовив у добрих порадах під час вибору їх до видання».