Ілля Юхимович Рєпін

Щедра наша українська земля  на таланти. Багато митців культури, літератури та мистецтва породила вона. Немало, також, талановитих художників проживало  на нашій землі та створювали тут  свої геніальні шедеври.

Ілля Юхимович Рєпін народився 24 липня (5 серпня) 1844 р., у Чугуєві, нині Харківська область в родині військового поселенця, перші художні навички отримав в місцевій школі військових топографів. Переїхавши до Петербургу, з 1863 вчився в малювальній школі Суспільства заохочення мистецтв (в т.ч. у І.Н. Крамського) і (у 1864-71) в Академії мистецтв. Як пенсіонер Академії провів 1873-76 роки в Італії і Франції. У 1877 повернувся в Чугуєв, потім жил в Москві і (з 1882) в Петербурге, а з 1900 в Куоккале, в своєму маєтку «Пенати».

Спроба турецького султана підкорити запорозьких козаків за часів кошового отамана Івана Сірка була дотепно висміяна у легендарному листі до нього. Великий художник І.Ю.Рєпін створив по цьому сюжету відому картину "Запорожці пишуть листа турецькому султану".

ЯК НАРОДИЛИСЯ СЛАВНОЗВІСНІ «ЗАПОРОЖЦІ»

Історія створення картини І.Ю. Рєпіна „Запорожці пишуть лист турецькому султану” Між Д. І. Яворницьким та І. Ю. Рєпіним ще здавна склалась тепла й сердечна дружба. Зустрічі й листування між ними тривали сорок чотири роки, їхня плідна дружба, що переросла в щирі й сердечні взаємини, має свою цікаву історію.

Яворницький, як відомо, був земляк великого художника. Обидва вони народилися й виросли на Харківщині. Але вперше зустрілися вони в Петербурзі 1887 року. Тут щороку святкували річницю Т. Г. Шевченка, і на яку збиралось українське земляцтво. Святкували річницю й цього року. Коли Дмитро Іванович прибув на вечірку, Рєпін, побачивши молодого

історика, підійшов, і вони міцно потиснули один одному руки. Потім сіли поряд і між ними зав'язалася щира й невимушена розмова. Говорили про Україну, Запорозьку Січ, розпитували один одного, хто над чим працює.

Приводом до розмови й знайомства був легендарний лист запорозьких козаків до турецького султана. Рєпін сказав Яворницькому, що надумав намалювати запорожців, коли вони зібралися на раду й складають відповідь турецькому султанові на його грізний наказ припинити наскоки на Крим. Вперше про цей сміховинний лист запорожців Рєпін почув 1878 року в мальовничому маєтку Абрамцево під Москвою, який належав Саві Мамонтову, що дуже кохався в мистецтві. До гостинного господаря часто збиралися талановиті письменники, вчені, художники, артисти. Ввечері вони цікаво розмовляли про мистецтво, співали, грали, читали свої твори. Саме тут Рєпін і почув про листа запорожців до султана. Він зразу ж уявив собі цю сцену, уявив той гомеричний регіт від дошкульних, солоних дотепів і олівцем нарисував запорожців, що заходяться від реготу. Ідею художника — увічнити запорожців на полотні — гаряче підтримали його друзі. Історик М. Костомаров, який вивчав запорожців, розробив маршрут, і Рєпін з юним художником В. Сєровим помандрував навесні 1880 року на Запоріжжя. Щоб на власні очі побачити місця Січі, зібрати потрібний матеріал та відшукати поміж українцями характерних типів для свого малюнка. І ось перед ним Дніпро-Славута, невгомонні пороги, острів Хортиця.

Довго вони блукали по острову, знаходили там мідні ґудзики, бляхи, старовинні гроші, порохівниці, іржаві шаблюки. Після Хортиці Рєпін вирушив слідами січовиків— у Капулівку, Покровське. Тут він зустрів справжніх нащадків запорожців. У своїх малюнках художник відтворював риси їх волі, природний розум, відвагу, велич, дошкульний гумор. У Капулівці Рєпін заніс до свого альбому й могилу Івана Сірка. Побував художник у запорозьких селах Грушівці, Старих Кодаках, відвідав усі запорозькі церкви, де знайшов чимало старовинних речей, які перейшли сюди з Січі, робив ескізи натовпу людей, які збиралися на Олександрівській пристані. Завітав, нарешті, і в село Качанівку — українське Абрамцево, де його ласкаво прийняв великий колекціонер Тарновський. Там він побачив багатющу колекцію запорозької старовини, що стала для художника у великій пригоді.

І восени 1880 року Рєпін повернувся до Москви. Тоді ж таки, в жовтні, до нього в майстерню зайшов Л. М. Толстой. Цей візит дав художникові новий напрямок в його малюнку. Оглянувши «Запорожців», Толстой помітив, що цей малюнок поки що являє собою тільки етюд невеличкий художній твір, який відображає випадковий епізод з життя запорожців. Насправді ж задум повинен бути набагато ширший: цей твір, на думку Толстого, має бути більш значущим. Треба, щоб була відбита головна думка художника-реаліста: високе почуття національної гідності й гордості, непереможний запорозький дух, його сила.

Розумні й справедливі зауваження Толстого змусили Рєпіна задуматися. Художник сприйняв їх з щирою вдячністю і зразу ж узявся переробляти ескіз. Він збільшує його формат, збільшує число дійових осіб, переставляє окремі постаті, створює враження великих зборів козаків.

Ескіз цієї картини художник уже намалював, але для великого полотна йому ще багато чого бракувало. Крім того, він побоювався критики такого знавця Запорозької Січі, як Яворницький. Рєпін запросив Дмитра Івановича до себе, щоб показати йому ескіз майбутньої картини.

Через деякий час Дмитро Іванович прийшов до майстерні Рєпіна.

Перша зустріч у майстерні художника, про яку вони наперед умовилися, хвилювала обох: Яворницькому, закоханому в запорожців, хотілося скоріше побачити степових лицарів, а Рєпіну не терпілося дізнатися, що ж скаже знавець Запорозької Січі? Чи не осудить ескіз картини?

Побоювання були марні. З першого ж погляду картина Яворницькому сподобалася. Він щиро захопився, хвалив автора за вдалий сюжет, за його чудовий задум.

— Глянув я на цей ескіз,— казав Яворницький,— і сам зайшовся сміхом! «Святе діло ви робите, любий ІлляЮхимович. Пишіть велику картину!»

Дмитро Іванович запропонував Рєпіну все, що потрібне було для цієї картини: книги з історії запорозьких козаків, свою колекцію зброї, жупани, чоботи, люльки, сулію з горілкою, яку викопав у запорозькій могилі, навіть череп, знайдений на Чортомлицькій Січі. Віддав також фотознімки запорозького прапора, старих картин і дніпрових порогів, фото нащадків запорожців — дніпровських лоцманів. Але цим не обмежився завзятий історик. Вії багато приводив до художника своїх земляків та знайомих — прототипів, як позували йому під час створення картини, їх постаті й риси обличчя скидалися на запорозьких козаків. Це була найголовніша й найдорожча допомога Рєпіну.

Ілля Юхимович гаряче взявся за роботу. Працював він над «Запорожцями» понад 12 років (з 1880 по 1891 р.). На великому полотні одна за одною з'являлися все нові й нові козачі постаті. Вони здавалися Дмитро Івановичу прекрасними, а художник запевняв, що до них треба ще «тросі доторкнутися пензлем». Доторкнеться — і зовсім інакше виходить, краще виразніше. Яворницький став частим гостем у майстерні Рєпіна, а воднораз і на тхненником та добрим порадником. Відтоді все більше й більше міцніла дружба між істориком і художником.

Майже щонеділі Дмитро Іванович бува у Іллі Юхимовича, а той по суботах заходив вечорами до Яворницького, коли там збиралася петербурзька українська молодь — співаки, музики, артисти художники. Ці зустрічі Дмитро Іванович називав жартома «збіговиськами» що дуже

сподобалося землякам, і незабаром це слівце помандрувало з столиці імперії на Україну. Але перше ніж докладніше оповісти про створення «Запорожців», повернімося до історії, один момент якої ліг в основу задуманої картини. 1675 року турецький султан Мохамед IV зажадав від запорожців, що вони припинили наскоки на землі кримського хана, який був у васальні залежності від нього. Було це після відомого перемир'я між Польщею і Росією 1667 р. в селі Андрусові біля Смоленська, коли

укладено договір між цими державами, за яким поділено Україну. Правобережну повернуто Польщі, а Лівобережна Україна з Києвом та його околицею одійшла до Росії. Розділена надвоє

Україна перший час управлялася двома гетьманами — правобережним і лівобережним, поки внутрішні чвари та повернення польське шляхти на Правобережжя не знищили зовсім тут козацький устрій і влада гетьмана. Гетьман Правобережної України Петро Дорошенко  (1627— 1698 рр.), мріючи за турецькою допомогою об'єднати під своєю булавою обидві частини України, став під протекторат султана Мохамеда IV. Проти цього рішуче повстала Запорозька Січ на чолі з своїм славним кошовим Іваном Сірком, запеклим ворогом турків і татар, з якими він безнастанно воював, не вважаючи ні на які політичні комбінації Дорошенка та його однодумців. Саме на цей час припадає і можливе звернення султана Мохамеда IV до запорожців і легендарна відповідь йому січового козацтва. Архіви не зберегли оригіналу широко відомого листа-відповіді запорожців турецькому султанові, якого, мабуть, насправді ніколи й не було в практиці дипломатичних зносин Січі з іноземними державами. Гострі й дошкульно-образливі вислови, якими сповнені варіанти цього листа, не відповідають тодішнім правилам дипломатичного листування, що звичайно відбувалося латинською мовою з додер- жанням усіх вимог чемності. Латинську мову знали не тільки канцеляристи Січі та гетьмана, але й козацька старшина, натяк про що ми читаємо в «Тарасі Бульбі» Гоголя; а окремі гетьмани й кошові отамани Січі так добре володіли латиною, що вільно промовляли нею під час офіційних переговорів.

Усе це не перечить тому, що запорозьке козацтво, яке любило круті жарти й дотепи, могло порядком розваги не раз складати такі в'їдливі листи до своїх ворогів, але навряд чи їх надсилалося кудись далі січового коша.

Хоч самий лист-відповідь у всіх своїх варіантах є, видимо, пізніший літературний витвір, а не історичний документ, проте він добре відбиває вдачу й дух тих одчайдушних і самовідданих вояків, які, за висловом Рєпіна, «прирекли себе... на захист усіх дорогих інтересів своєї вітчизни».

Текст цього листа експонується й досі в Дніпропетровському музеї, і коло нього завжди буває людно й весело.

Для Рєпіна-художника цей лист мав значення також не стільки за своєю документальною вірогідністю, скільки як уявний відбиток епохи, її подій та Звичаїв. Звісно художник не міг обмежитися, готуючись малювати свою картину, текстом цього листа, як не обмежився він і зразками зброї та одягу, що передавав йому Яворницький. Рєпіну треба було ще подивитися на ту землю, де гула колись козацька слава.

Він тричі приїздив на Україну та Кубань. Одного разу він їздив на Ку бань з Яворницьким, де зустрів козака-станичника Василя Олешка. В його обличчі художник побачив риси, схожі з уявлюваним образом Івана Сірка. Зібрані матеріали дали змогу створити величезний фонд художніх фрагментів, які потім так щедро прикрасили його «Запорожців». Як згадує Корні Іванович Чуковський, Рєпін самих тільки етюдів до «Запорожців» мав у своїх альбомах кілька сот, більшість з яких попали за кордон, звідки назад уже ні повернулися. Яворницький допоміг Рєпіну увічнити одну з славних сторінок історії України, вивчити життя, звичаї народу та познайомив його ближче з самим народом. З кожною поїздкою робота над картиною відновлювалася, художник працював чимраз з більшою енергією та запалом. З особливою любов'ю згадував Дмитро Іванович перший ескіз майбутніх «Запорожців».

Саме цей закінчений ескіз (олія) Рєпін подарував 1887 року своєму порадникові й помічникові Д. І. Яворницькому. Дмитро Іванович пишався ескізом «Запорожців», вважав його за «найдорожчий скарб».

На жаль, з цим подарунком історикові довелося незабаром розпрощатися. Рєпін, напевне, побоювався, що цей ескіз ще до завершення картини може попасти до чужих рук і тоді сюжетом «Запорожців» скористується інший художник. Він звернувся до Яворницького, пропонуючи про дати ескіз Третьякову.

Саме в цей час Яворницький хворів, був у великій нужді, навіть нічиї було йому сплатити борг за друкування «Вольностей запорожских козаков» Після довгих умовлянь Яворницький погодився з Рєпіним і продав ескіз «3апорожців». Третьяков вивісив його в своїй відомій галереї в Москві.

На знак поваги до свого побратима Д. І. Яворницький подарував йому один з найвидатніших творів «Запорожье в остатках старины й преданиях народа», виданого 1888 року в Петербурзі.

Цінність цієї книги полягає в тому, що її ілюстрував сам Ренін. Там є такі його малюнки, як запорозька кобза, баклажки, кинджал, шабля, сволок і лутки запорозького куреня, портрети запорожців Івана та Якова Шиянів, запорозьке вбрання тощо. Рєпін високо цінував допомогу знавця Запорозької Січі в створенні своєї картини. В одному з каталогів до картини Рєпін зробив таке пояснення: «З подробицями історії запорозьких козаків можна познайомитися по книзі Д. І. Яворницького «Нариси з історії запорозьких козаків і Новоросійського краю».

В своїх спогадах Дмитро Іванович так розповідає про персонажі картини:

„Унизу, в самому куточку, з лівого боку, сидить на землі по-турецьком” пре симпатичний хлопчик, років семи-восьми; малий джура, тобто зброєносець, з чубчиком на голеній голові, з роззявленим від сміху ротом, в якому блищать дрібні й густі зубки. Він набиває тютюном люльки для козаків і заливається милим дитячим сміхом, ловлячи вухом дошкульні слова, якими запорозькі лицарі частували турецького султана: «козолуп, різницька собака кобиляча с...а, нашого бога дурень». Вище хлопчика сидить на колоді бравий козак з чорними довгими вусами, з великим оселедцем (чубом), закладеним за вухо. Це художник Я. Ф. Ціонглинський.

Він поклав величезний кулачище на спину козака, що сів біля столу без сорочки, за Ціонглинським стоїть молодий красень з благородними рисами лиця і якось «по-панському» посміхається. Це внучатий племінник знаменитого композитора М. І. Глинки. Далі за Глинкою, стоїть козарлюга, високий, чорний, з вилискуватим, як у негра лицем і з пов'язкою на пораненому в бою лобі. Це відомий в Одесі художник силач М. Д. Кузнецов. За Кузнецовим рудий, як вогонь, москаль Нікішка,— кучер В. В. Тарновського, в якого немає кількох зубів у верхній щелепі в цього щербатого найуїдливіший сміх». Цікава історія цього прототипу. Якось Релін переправлявся з Яворницьким поромом через Дніпро. Тут же переправлявся й поміщик В. Тарновський, який сидів у своєму фаетоні.

Художник звернув увагу на кучера Тарновського— Нікішку. Це був низенький, рудуватий чоловік з кількома Зубами в роті. Коли він сміявся, Ілля Рєпін пильно вдивлявся в риси його обличчя. Адже саме з таким веселим сміхом мав бути козак на його картині, де запорожці складають листа до султана. Ілля Юхимович швидко розгорну альбом і зафіксував олівцем основні риси знайденого типу. Це був удалий фрагмент до задуманої картини.

За Нікішкою виглядає обличчя студента-татарина, якому художник «за позичив» білі, густі, міцні зуби з запорозького черепа, викопаного в могилі біля Січі. Спереду, праворуч студента-татарина, височить важка кремезна постаті у червоному жупані, в смушевій шапці і з шаблюкою збоку. Це професор петербурзької консерваторії А. І. Рубець