Державний музей Олеський замок

                                                    План

Вступ

І. Історія Олеського замку.

ІІ. Державний історичний музей.

Висновки

Список літератури

Вступ

Понад шість століть стоїть замок на високому пагорбі, свідок і учасник багатьох подій, що навічно увійшли в історію. По-різному складалася доля замку протягом довгого його існування. Був він твердинею і воїном, що до останньої змоги відстоював свою незалежність; був він бранцем, за володіння яким змагались королі; був він розкішним палацом, наче королівською резиденцією з притаманною їй пишністю, пихою і злочинністю; був він бунтарем, що виношував плани свого визволення. І тепер, коли рідна земля, до якої навіки і міцно приріс, стала вільною, перетворений на пам'ятку і служить своєму народові як скарбниця його історії й культури, як втілення його високого духу й таланту.

І. Історія Олеського замку.

XIV-XV століття

Уперше Олеський замок згадується в історичних джерелах 1327 р., коли він перейшов у володіння Юрія — сина мазовецького князя Тройдена і руської княжни Марії (дочки Юрія І), запрошеного боярами на галицько-волинський князівський престол після згасання роду Романовичів. Ця дата дозволяє припустити, що замок побудований одним із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича — Андрієм або Левом.

Всім відомо, якими грізними подіями позначений той період історії. Він почався вписаним у літописи пожарищами й попелом ХІІІ століттям. Київська Русь, що розпалась на окремі удільні князівства, знесилена внутрішніми чварами, втратила свою могутність і стала здобиччю зовнішніх ворогів. У 1223 р. військо Чингізхана розгромило дружини руських князів та їх союзників на річці Калці. Спалюючи городища, руйнуючи поселення, монголо-татарські орди докотились до західних рубежів Київської Русі. У 1241 р. загони Батия знищують давньоруське місто Пліснеськ, що за 10 кілометрів від Олеська. Може, якраз тоді пліснеські втікачі й заклали на підвищенні серед мочарів городище, на місці якого згодом виросла фортеця. Безсумнівно, що замок постав у час тяжких випробувань для всіх руських земель, їх поневолювали монголо-татари, на них зазіхали також угорські, польські й литовські феодали. В середині XIV ст. під владою феодальної Литви опинилися чернігово-сіверські землі, Київщина, частково Поділля та Волинь. Польща захопила Галичину й Західну Волинь; Буковина відійшла до складу Молдавського князівства, Закарпаття завоювали угорські феодали.

Олеський замок, що стояв на межі Волині й Галичини, опинився на кордоні Литви й Польщі. За нього йшла постійна боротьба між цими державами. Відомо, що з 1340 р. замком володів литовський князь Любарт. У 1366 р. його відвойовує польський король Казимир Великий. А коли на троні опиняється його племінник Людовик — король польський і угорський, замок переходить до Владислава, князя Опольського. Останній, проводячи політику загарбання й окатоличення галицьких земель і добиваючись від Риму права на створення окремої галицької митрополії, передає в 1375 р. Олеську фортецю разом із Рогатином і Тустанню галицькому єпископу. Це викликало протест руського населення, і замок був захоплений повстанцями. Та ненадовго: вже в 1377 р. король розмістив тут угорські війська. Однак, як видно, їм тут не дуже повелося: через п'ять років, зразу ж після смерті Людовика, вони за викуп залишають замок Любарту.

Для зміцнення свого становища на руських землях Польща й Литва в 1385 р. укладають договір — так звану Кревську унію і об'єднуються в одну державу. Великий князь литовськийЯгайло одружується з польською королевою Ядвігою і стає королем об'єднаної держави. Намісником на руських землях залишався брат короля — великий князь Свидригайло.

Та згодом між братами почалися суперечки. Руські бояри, які вороже ставилися до феодально-католицького засилля Польщі, підтримали Свидригайла.

Майже півстоліття Олеська фортеця була неприступна для польських магнатів. У 1431 р., коли Ягайло тримав в облозі Луцьк, князь Казимир Мазовецький рушив на Олесько. Але фортеця не піддалась. Оборону її очолив Івашко Преслужич з Рогатина. До селянських загонів приєдналися і місцеві бояри.

Після укладення перемир'я між Ягайлом та Свидригайлом (2 вересня 1431 р.) замки в таких містах, як Каменець, Смотрич, Скала, Ратно, Ветли, Городно, Лопатин, перейшли в руки поляків, а Олеський лишився Свидригайлові. Король «пробачив» олеським боярам їхній виступ і видав документи на володіння землями. Це було 18 жовтня. А 26 жовтня Олеська фортеця порушила перемир'я, напавши на володіння польського судді Давидовського.

Визвольна боротьба олеських загонів проти феодально-католицького засилля змикалася з антифеодальним, національно-визвольним і антикатолицьким гуситським рухом, що був могутнім прологом до європейської реформації XVI ст.

У 1432 р. Олеський замок після тривалої облоги був здобутий військами польського короля і переданий разом із навколишніми землями у вічне користування Янові з Сєнна, синові Добєслава, нащадки якого почали називатися Олеськими. Так упала остання руська фортеця на галицьких землях. Почалося жорстоке пригнічення руського народу, що тривало майже шість століть. Як символ окатоличення руського населення в кінці XV ст. у Олеську постав костьол.

Олеський замок у XV-XVI століттях

Друга половина XV — перша половина XVI ст. — важкі часи для олещан. У 1442 та 1453 роках, громлячи і грабуючи все на своєму шляху, тут проходить татарська орда. В 1512 р. жителі навколишніх сіл знову збираються за кріпосними стінами, обороняючись від нападників. Та цього разу фортеця облоги не витримала. Після відходу ворогів почалася відбудова. Але через сім років татари знову з'являються під замком. Один з володарів його, Мартин Каменецький, утік, а другий, Фридерік Гербурт, разом із своїми дружинниками геройські загинув у битві під Сокалем.

Це був останній татарський набіг на замок. Після цього життя в Олеську і околицях дещо стабілізувалося. Ожили торгові шляхи. Почалися роботи по зміцненню кріпосних мурів і оборонних валів. Місто стало отримувати мито від чумаків, що везли сіль з Долини в сторону Луцька. Виникали ремісничі цехи.

Внаслідок кількох шлюбних союзів між магнатськими сім'ями в 1605 р. Олеський замок з усіма навколишніми землями і маєтностями переходить до рук великого руського магната Івана Данило́вича.

Іван Данило́вич — типовий представник феодальної верхівки. Людина високоосвічена, чутлива до гуманістичних ідей, він, однак, не пропускає можливості поліпшити своє матеріальне становище і піднятися вгору по щаблях кар'єри. Не без розрахунку одружується з багатою нареченою Катериною Красицькою (до речі, за її придане починає розбудову замку). Другою дружиною його стала донька коронного гетьманаЖолкевського — Софія, за якою він отримав землі на Чигиринщині. Можна думати, що не без сприяння свого тестя Данилович став каштеляномльвівським, а з 1614 р.-воєводою руським. Намагається неабияк влаштувати і своїх дочок. Сваволя у виборі женихів для них привела до трагічної події в замку: Адам Жолкевський, закоханий у його доньку Марціану, привселюдно кінчає життя самогубством. Другу дочку, Теофілію, Данилович віддає за старосту красноставського Якуба Собешина. В неї в 1629 р. народжується син, названий ім'ям діда, майбутній переможецьтурків під Віднем, польський король Ян III Собеський.

Замок за Івана Даниловича набрав майже сучасного вигляду. В 1613 р. він засновує містечко Сасів, а в Олеську будує першу школу й лікарню для селян. Звісно, все це створювалося працею і коштом селян і ремісників. Для утримання тільки одного костьолу виділялося ціле село Розваж і збиралося по десятині від доходів із селян Йосипівки, Ожидова, Кутів, Сточина і Хватова.

Данилович був представником короля на Запорозькій Січі і намагався жити в злагоді з козацтвом. Це у нього на службі в Олеську був Михайло Хмель, батько Богдана. А коли Данилович став чигиринським старостою, то своїм підстаростою зробив Михайла Хмельницького, і тоді родина майбутнього гетьмана переселилася на хутір Суботів.

Ставлення Даниловича до Хмельницьких розкривається і в прагненні викупити Михайла з турецької неволі, куди він потрапив у битві під Цецорою в 1620 р. Донедавна вважалося, що в цій битві Хмельницький Михайло загинув, та виявлені документи свідчать інше. Як сказано в судовій скарзі Даниловича, в листопаді 1627 р. із замку втікають полонені турки й татари. Одного з них, за йменням Абдурахман, погоня впіймала в селі Доброводах; Данилович якраз і збирався обміняти його на полоненого підстаросту чигиринського Михайла Хмеля, оціненого в 500 червоних золотих. Проте невідомо, відбувся обмін чи йому перешкодила смерть самого ініціатора.

Своїм спадкоємцем Данилович збирався зробити сина Станіслава, вчив його за кордоном. Повернувшись, юнак деякий час перебував при королівському дворі, але після поєдинку з вінницьким старостою Калиновським утік з Кракова на Україну. В одній із сутичок з татарами він потрапив у полон і був убитий в наметі мурзи Кантеміра. Другий син, Ян, помер ще дитиною. Отже, прямих спадкоємців не лишилося, і замок як придане Марціани переходить до Конецпольських.

Під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького селянсько-козацькі загони в 1648 р. звільняють Олесько. Феодали кидають насиджені місця і тікають. Однак скоро Конецпольський знову повертається в замок, його прагнення жити на широку ногу призводить до розділу маєтностей між 17 кредиторами.

У 1681 р. Ян Собеський, у той час уже польський король, виплативши борги Конецпольського, бере замок у свої руки й з 1684 по 1687 р. ремонтує його. Будуються господарські приміщення, відновлюється парк.

XVIII століття

Війна з шведами і союз Петра І з поляками привели в Олеський замок російські війська, які стояли тут від 1707 р. протягом п'яти літ.

У 1716 р. замок переходить до сина короля — Якуба, який через три роки продає його Станіславу Жевуському. Син Жевуського, воєвода волинський Северин, щедро прикрашає інтер'єри, перетворюючи споруду в розкішний палац у стилі XVIII ст.

Після смерті Северина Жевуського замком якийсь час володів його брат Вацлав, а в 1755 р. всі цінності звідси перевезено до Підгорецького замку. 1796 р. Олеський замок купує Олександр Зелінський, дещо пізніше — Літинські. Це був час повільного, але постійного руйнування будівлі. Якщо ще в самому кінці XVIII — на початку XIX ст. були проведені значні реконструктивні роботи, то з середини XIX ст. замком ніхто не займається.

ХІХ-ХХ століття

Нищівним для могутньої споруди був землетрус 23 січня 1838 р. Не менше пошкодили її самі власники. Якось випадково в одній з кімнат було знайдено замурований скарб. І відтоді почалися гарячкові пошуки інших коштовностей: розбивалися стіни з розписами, руйнувалися каміни, знімалися підлоги. Студня завалилася. На кінець XIX ст. Олеський замок перетворився на руїну.

За зібрані в 1882 р. у Львові кошти замок викупили, і він переходить у руки держави. Були різні думки щодо його використання. Пропонувалося відкрити тут інтернат для студентів учительської семінарії. Крайовий сейм вважав за найкраще віддати споруду в розпорядження монастиря. Побутував і такий варіант: в одній частині приміщення обладнати народну школу, а в другій — музей Яна Собеського. На це одна з газет в 1905 р. писала: «Що народові з того, як он буде мати музей пам'яток по королях польських, а не буде мати хліба, щоби голод заспокоїти?»

До 1939 р. замок використовується під сільськогосподарську жіночу школу.

1939 рік — радянська влада. Тут стояла дивізія Власова.

Багато випробувань зазнала будівля і в роки німецько-радянської війни: у ній розміщалися військові склади.

ІІ. Державний історичний музей.

До 1969-го тут практично залишилися самі руїни. 1970 року Борис Возницький запланував відновити Олеський замок. Реставрації підлягало усе. 1975 року музей було відкрито і відтоді розпочалося його нове життя: тут створено музей-заповідник — відділ Львівської галереї мистецтв.

Різноманітність фондів Львівської галереї мистецтв надала можливість створити своєрідну експозицію, що й нагадує замкові експозиції в інших містах, і досить відрізняється від них. Бурхлива історія замку не сприяла збереженню багатьох автентичних речей, тому автентику представляють фасади будівлі, замкові портали, геральдичні рельєфи з каменю.

Музеєфіковані цокольні та приміщення першого поверху, що в давнину використовувались для господарські. Житловими були приміщення другого та третього поверхів. Скрізь, де були залишки оздоб стародавніх інтер'єрів, вини реставровані.

Палацовий характер інтер'єру частково збережений в сучасній музейній залі № 6. Над проектом працював скульптор Леблан у 2-й половині 18 ст. Тоді ж виконані декоративна ліпнина на північній стіні та карниз біля стелі. В 18 столітті стелю прикрашав багаточасний плафон (живопис) на міфологічну тему ( Викрадення Європи ). Альков прикрасили стюковою мозаїкою. Суміш з фарби, гіпсу, товченого мармуру та алебастру наносили на стіну, комбінуючи різні кольори, що імітувало природній мармур. Мозаїки створюють архітектурні детали, додатково прикрашені гірляндами з фруктів та квітів. Пошкоджені мозаїки зберіглися у трьох залах і частково відновлені. Палацовий характер цих залів підсилюють оригінальні меблі 17-18 століть та дві дерев'яні скульптури у повний зріст - алегорії чеснот. Серед експонатів замку :

  стародавні неглазуровані рамочні кахлі 12 ст.

  українські ікони

  чотири портрети Жевуських, врятовані з палацу в Роздолі

  мармурове погруддя доби відродження королеви Варвари Радзивілл, що померла в 31 рік