Історія розвитку анатомії як науки. Розвиток анатомії на території України

 

Підготував

Українець  Сергій Олександрович

студент І курсу

ППФ, група Б-12

 

                             План:

І. Історія розвитку анатомії як науки

       1. Анатомія в стародавні часи

       2. Анатомія періоду  Середньовіччя

       3. Розвиток анатомії  в Новий час

      4. Школи сучасних анатомів України та Росії 

ІІ. Розвиток анатомії на території України. 

ІІІ. Використана література. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

              І. Історія розвитку анатомії як науки.

Анатомія  в стародавні часи

Анатомія - найдавніша з біологічних наук. До нас дійшли печерні і наскельні малюнки із зображенням рослин, тварин і людей, які датуються 13-14 тисячоліттями до н. е. В печері Астурії (Іспанія) було виявлено перший анатомічний малюнок, на якому був зображений слон з намальованим серцем.

Це свідчить про те, що люди епохи палеоліту знали місце розташування серця і його значення для тварин.

Перші пізнання з анатомії черпалися під час  розтину тварин, убитих на полюванні. Часто цією процедурою займалися  жерці, що дістало відображення в  назві деяких органів.

На науку про  будову тіла анатомія перетворилась  у зв’язку з потребами медицини.

У далеких предків  слов’янських народів ремісники, працюючи з кістками, знали їх фізичні, хімічні, вікові та видові особливості. Із будила (великої гомілкової кістки) виготовляли флейти.

Астрагали (п’яткові кістки дрібних тварин) на Київщині використовували для ігор. Майстри  добре володіли складним процесом протравлювання кісток фарбами.

Слов’яни уміли  проникати всередину порожнини  тіла крізь природні отвори. Проникнення  в порожнину матки вівці з метою витягування "мерлушка" (плодів - ягнят) давно практикувалось слов’янами для отримання високоякісних шкурок.

Знахарі та ремісники  мали добрі знання з анатомії нутрощів та їх фізичних особливостей. Оброблені  кишки, сечові міхури, шлунки, очеревину використовували для виготовлення волинок, музичних струн, бубнів та ін.

Слов’яни дуже часто назви частин тіла використовували  для опису вигляду рік та морів: устя (рот), губа, ніс (мис), коліно тощо. Перша вимірна система пов’язана  з частинами тіла (сажень, п’ядь, аршин, вершок).

Крім того, для  запам’ятовування літер давні вчителі  зверталися також до анатомії. Так, взяті в боки руки означали літеру "ф" (ферт), рот - літеру "о" (оніка) тощо.

Мало даних  з анатомії в джерелах Стародавнього  Єгипту, хоча саме в Єгипті, як у жодній іншій країні світу, поважали ветеринарію, а відповідно і анатомію. Це зумовлено тим, що єгиптяни вважали тварин представниками своїх богів і створювали особливий культ бика Апіса - втілення Бога Озіріса. Це свідчить про те, що єгипетські жерці володіли лікувальною справою і відповідно мали певні знання з анатомії.

Хоча релігія  забороняла розтинати трупи, проте  єгиптяни добре знали будову органів  грудної та черевної порожнин. Про  це свідчить один з розділів папірусу Еберса (1550 р. до н. е) - "Таємна книга лікаря, вчення про серце", який починається з анатомо-фізіологічного нарису.

В ассирійців добрий стан гуртів тварин був показником багатства. Вони докладали багато зусиль для збереження і примноження  свійських тварин як свого єдиного джерела багатства, володіли великими табунами коней, лікували їх.

До нашого з  часів ассирійців часу дійшли лише назви двох праць ("Хвороби коней" Мохамед Казен і Резалег Тіббі). Це свідчить про те, що були певні  знання з анатомії, особливо коня.

Мешканці Ірану  вміло доглядали за хворими кіньми в найдавніші часи. Про це згадується в їхніх священних книгах, що були написані зендською мовою. Особлива увага в них приділялась будові печінки - "місця перебування пристрастей".

У семітів (ассиро-вавилонська культура) існувало "Зведення законів Хаммурабі" (2400-2250 рр. до н. е). В ньому медицина і ветеринарія не розділяються, однак тих, хто лікував людей, називали а-соу, а тварин - мопнай-соу. Особливо шанувалась хірургія, зростало й значення анатомії.

В Індії періоду  Вед (1800-800 рр. до н. е) особлива увага  приділялась диханню (Ріг-Веда), як суті життя, а суть здоров’я вбачалась  у гармонії між диханням, жовчю  і кров’ю.

Саме ці частини  вивчались найкраще. В Індії булобагато праць з ветеринарії, де висвітлювались питання анатомії. До наших часів дійшли лише назви праць, які знаходимо в індійському ветеринарному трактаті Гіппократа (це не грецький Гіппократ), що жив у часи Хозроя Великого, короля Персії (531-579 рр.).

Оригінал праці  був перекладений на латинську мову Мозе Палермським у XII ст. Цей трактат був основою для написання всіх книг з ветеринарії у період Середньовіччя.

Особливих успіхів  у лікуванні людей і тварин досягли китайці. З класичного канону "Чжоуські ритуали" (XI-V ст. до н.е.) видно, що китайська медицина цього періоду поділялась на чотири складових: внутрішні хвороби, хірургія, дієтетика і хвороби тварин.

Медичний канон "Трактат про внутрішнє" складається  з двох книг: книги "Прості питання  трактату про внутрішнє", складеної  імператором Хуанді (ІІІ ст. до н.е.), і "Книги див" (ІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н.е.). Ці праці грунтуються на всіх попередніх знаннях з анатомії та лікування людини й тварин.

Засновником хірургії, анатомії та лікування тварин по праву  вважається Хуа То (141-208 рр.), автор першого в Китаї підручника з ветеринарії "Ню ма цзін" ("Опис і лікування хвороб свійських тварин"). Глибокі знання з анатомії дали йому змогу виконувати складні операції на черепі та внутрішніх органах. Він першим застосував загальний наркоз.

Зовсім не залишили писемних слідів скіфи, які акумулювали високу культуру людей трипільської культури, що мешкали в долинах Південного Буга, Дністра, Прута, сягнувши згодом Дніпра. У період свого розквіту (3500-2700 рр. до н. е) люди трипільської культури досягли значних успіхів у медицині й ветеринарії (трепанація черепа, кастрація биків).

Вони добре  знали особливості будови сечостатевої системи і для воєнних дій  використовували самок, а не самців. Великий мудрець і лікар Токсаріус (трипілець) вирізнявся глибокими знаннями з анатомії та лікувальної справи. Греки запросили його до себе як учителя. Після його смерті греки визнали його Геросом і одним з асклепіадів, потомком бога Асклепія - покровителя лікарів.

Найточніші дані з анатомії містять грецькі й  римські джерела. Учень Піфагора Алкмен Кротонський (V ст.д.о н. е) першим увів розтин трупів людей і тварин. Він першим звернув увагу на слухову трубу кіз і стверджував, що кози дихають додатково вухами.

Першим творцем  анатомічної теорії був Демокрит Абдерський (460 р. до н.е.), який написав багато праць з анатомії. Особливий слід в анатомії людини і тварин залишив Гіппократ (460-377 р. до н.е.).

Хоча він ще не відрізняв нерви від сухожилків, дихальні шляхи від судин, проте  навів правильні дані про головний мозок, описуючи вертячку у кіз.

Засновником порівняльної анатомії вважається учень Платона  Аристотель (384-322 рр. до н. е). За оцінкою  Кюв’є, праці Аристотеля слід "прийняти за зразок". Настільки вдало він  описав апарат руху, що лише в XVII ст.

Фабрицій незначно доповнив ці праці, проте, за словами самого автора, він більшу частину взяв у Аристотеля. Мало послідовників Аристотеля щось додали до його опису нутрощів.

Одним з відомих  анатомів був і Проксагор із Коса (335 р. до н.е.), який встановив різницю  між венами й артеріями, відмічаючи, що артерії закінчуються капілярами, хоча зазначав, що капіляри містять повітря. Завдяки йому набуло значного поширення вчення про пульс.

Учень Проксагора Герофіл (317 р. до н.е.) вперше описав писальне перо в мозку, яєчники, дванадцятипалу кишку, виявив у кози лімфатичні (молочні) шляхи.

У період життя  Аристотеля особливо виділявся Діокл  Каристський (360 р. до н. е). Після Гіппократа, який жив в Афінах, Діокл Каристський  був най відомішим лікарем. Гален  говорить про нього, як про ревного анатома, що вивчав анатомію на тваринах.

Еразістрат (помер  у 280 р. до н. е), який жив при дворі  сирійського царя, спостерігав молочні  судини на брижі кози, хоча назвав їх артеріями, оскільки не завжди виявляв  у них молочний сік. Він розрізняв  рухові і чутливі нерви, добре описав сухожилкові нитки серця, хоча травлення пояснював механічним тертям стінок шлунка.

Марінус (близько 100 р. н. е), за Галеном, опрацював м’язи, відкрив піднебінний нерв, досліджував  кишкові залози. Гален називав  Марінуса відновником анатомії.

Хоча Гален (131-210 рр. н. е) був добрим лікарем, проте  в історії він більше відомий  як анатом. Це останній анатом давності. Він описав 300 м’язів, 7 пар черепномозкових  і 30 пар спинномозкових нервів, був  піонером у переході до аналітичного та експериментального досліджень.

Гален добре  володів розтином трупів свиней, собак, левів, слонів, написав 400 праць ("Анатомічні дослідження", "Про призначення  частин тіла" та ін.). Анатомія Галена містила в собі елементи гістології. Він спостерігав, що м’язи складаються не лише з м’язових, а й із сполучнотканинних волокон; стінки артерій, шлунка, кишок і матки складаються з кількох шарів. Це він увів низку термінів, які вживаються й нині (апофіз, епіфіз, симфіз, діартроз, синартроз, гінглім тощо). 

Анатомія  періоду Середньовіччя

Для розвитку ветеринарії, а відтак і анатомії цього періоду, велике значення мали спеціальні зібрання праць попередників у "Гіппіатрики" та "Геопоніки", які були видані за наказом імператора Костянтина VII (905-959 рр. н.е.), та праці арабських учених.

Значним досягненням  арабських учених було те, що вони переклали  на арабську мову праці грецьких та римських учених, додавши свої дані. Визначним перекладачем був Абул-Гафен  Табіт (826-901 рр.), який також написав  працю про анатомію птахів.

Та особливої  поваги заслуговує Абу Бакр (860-930 рр.), конюший і ветеринарний лікар  султана Єгипту. У своїй відомій  праці "El Nacer", яка складається  з двох книг (103 розділів), він уперше описав не лише велику кількість хвороб, а й анатомію коней, породні, вікові та статеві відмінності цих тварин.

В європейських країнах праці з анатомії цього  періоду поступалися подібним працям давності та арабів. Цей період скоріше  був періодом зворотного еволюційного розвитку анатомії.

Можна виділити працю короля Сицилії та Єрусалима Фрідеріка ІІ "Про соколине мисливство" (1274), у якій вперше описано деталі анатомії птахів.

У ветеринарних трактатах Моруса і Марко (1316) та Августіно Колумбре (1518) подано основи анатомії коня і великої рогатої  худоби. 
 

Розвиток анатомії в Новий час

З ім’ям Андрія Везалія (1514-1564 рр) пов’язаний вік Відродження, або реформ. Везалія по праву називають  реформатором анатомії.

Він розтинав трупи  і в 1543 р. закінчив працю "Про будову людського тіла" в семи книгах. Після тривалих віків глибокого занепаду науки відкриття йшло за відкриттям.

Імена багатьох анатомів епохи Відродження перейшли в анатомічну номенклатуру - Я. Сільвій (1478-1555), Г. Фаллопій (1525-1562), В. Євстахій (1500-1570).

Незалежно один від одного М. Сервет (1553), Р. Коломбо (1559) і А. Цезальпін (1569) описали мале коло кровообігу. Відкриття великого кола кровообігу належить В. Гарвею (1578-1638).

А. Бареллі (1608-1679) в книзі "Про рухи тварин" на основі законів механіки вперше розглянув  кістки як важелі, на які діють м’язи.

Г. Белліні (1643-1704) вивів із властивостей скорочення і  розслаблення термін еластичності. Він  вважав, що м’язи складаються з  дрібних волоконець, яким властива функція скорочення.

К. Мальпігі (1623-1694) за допомогою мікроскопа не лише описав мікроструктуру рослин, багатьох комах, а й відкрив капіляри внутрішніх органів, описав судинні клубочки нирок.