Аграрний ринок: проблеми становлення в Україні

Велику кількість ринків, які функціонують в сільському господарстві, можна поєднати в 4 групи:

сільськогосподарські ринки (ринки власне сільськогосподарської продукції)

ринки матеріально-технічних ресурсів для сільського господарства

ринки сфери послуг

ринки сфери торгівлі (маркетингових послуг)

На сільськогосподарських ринках аграрне підприємство самостійно реалізує отриману продукцію. Відмова від послуг сфери торгівлі – це бажання аграрних товаровиробників уникнути втрат, пов’язаних з оплатою послуг сфери торгівлі.

Сільськогосподарські ринки поділяються на:

ринки продукції рослинництва;

ринки продукції тваринництва;

ринки продукції переробки.

Ринок матеріально-технічних ресурсів забезпечує аграрні підприємства необхідною технікою і матеріально-виробничими запасами для забезпечення сільськогосподарського виробництва. На даному ринкові виділяється 4 сегменти:

ринок сільськогосподарських машин і механізмів;

ринок матеріально-виробничих запасів 9топливо, енергія, промислова сировина і матеріали);

ринок мінеральних добрив;

ринок кормів для тваринництва.

Нескладно помітити, що 3 перших сегменти являється зовнішніми – продукція, яка реалізується на цих ринках, виробляється за межами сільськогосподарської галузі.

Ринок кормів виникає всередині однієї галузі. Покупцем виступає тваринництво, а продавцем – рослинництво. Більше того,  в умовах здійснення комплексного виробництва сільськогосподарської продукції на крупних спеціалізованих підприємствах цей ринок може взагалі бути відсутнім.

Ринок сфери послуг забезпечує аграрні підприємства послугами, необхідними для забезпечення виробничого процесу. Серед цих послуг виділяються:

інформаційні (включаючи послуги зв’язку);

консалтинг (консультаційні та адвокатські послуги);

науково-дослідні (включаючи елітне насінництво);

технічні (в тому випадку коли певне аграрне підприємство використовує технічні потужності спеціалізованого підприємства);

ветеринарні;

меліоративні;

дослідницькі та з приводу землеустрою.

Ринок сфери торгівлі виникає там і тоді, коли аграрне підприємство не реалізує продукцію самостійно, а звертається до спеціалізованих торгових організацій. На цьому ринку можуть здійснюватися наступні послуги:

послуги дилерських і дистриб’юторських організацій (особа (фірма), яка перепродає товар переважно від свого імені та за свої кошти, посередники);

послуги підприємств гуртової і роздрібної торгівлі;

послуги підприємств суспільного харчування;

послуги підприємств з переробки.

1.2 Функції ринку в сільському господарстві

В процесі свого функціонування аграрний ринок здійснює наступні функції:

Забезпечення покупців сільськогосподарською продукцією відповідної якості в необхідній кількості, для задоволення всіх виникаючих потреб. В сучасний час в зв’язку з послабленням державної політики в області регулювання економічних відносин в аграрному секторі склалась ситуація, коли вітчизняні виробники не можуть реалізувати весь обсяг продукції, яку вони можуть виробити при реальному забезпеченні виробничими і трудовими ресурсами. В результаті послаблення антидемпінгової державної політики в області сільськогосподарської продукції досить великий сегмент ринку охоплений товарами імпортного виробництва, для яких характерні нижча ціна, але і нижча якість продукції.

Стабілізація цін на сільськогосподарську продукцію. В умовах нормально функціонуючої системи матеріально-технічного забезпечення (в першу чергу, енергоресурсами і транспортом) дана функція обумовлює формування справедливих цін на ринку сільськогосподарської продукції, які б забезпечили рентабельність продукції і купівельну спроможність населення.

Забезпечення зростання ефективності сільськогосподарського виробництва. Ця функція являється прямим наслідком закону економії ресурсів і діє незалежно від стану законодавчої бази, рівня забезпеченості ресурсами і інших зовнішніх умов. Покращеннями дії цієї функції є: зниження собівартості виробництва, підвищення якості продукції, отримання прибутку аграрними товаровиробниками, розвиток НТП.

Забезпечення розвитку і удосконалення міжгосподарських зв’язків. Дія даної функції також направлена на підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. Виділення її в окрему функцію обумовлено тим, що її дія не обмежується межами одного підприємства чи групи підприємств, а охоплює весь агропромисловий комплекс (виробництво, переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції) і деякі інші галузі народного господарства (харчування, машинобудування, транспорт, зв’язок тощо).

Забезпечення розвитку соціальної інфраструктури села і вирішення соціальних проблем. Ця функція здійснюється також опосередковано через функцію забезпечення ефективності виробництва і під функцію забезпечення прибутковості сільськогосподарської продукції. З іншого боку, вирішення соціальних проблем являється однією із сторін процесу відтворення – відтворення товару “робоча сила”.

1.3 Ціни і ціноутворення на аграрному ринку

Головною характеристикою, яка визначає відносини попиту і пропозиції, являється ринкова ціна на продукцію. Ціна являється одним із основних факторів визначення виручки від реалізації продукції, тобто, безпосередньо впливає на розмір прибутку, який отримує аграрне підприємство, його фінансово-економічний стан.

В умовах планової економіки ціна дорівнює середній собівартості виробництва і регулюється державою. В ринкових умовах ціна визначається рівнем граничних витрат. При зниженні попиту і збільшенні пропозиції ціна знижується, і навпаки.

Основними видами цін на с/г продукцію в умовах ринку являються:

вільні ціни – це ціни, які формуються виключно на основі співвідношення попиту і пропозиції;

регульовані ціни – це ціни, рівень яких, з врахуванням монопольного стану виробника на ринку чи високої соціальної вагомості вироблюваної продукції, регулюється державою;

гуртові ціни – це ціни підприємства, за якими підприємство-товаровиробник реалізує продукцію гуртовим посередникам в тій же галузі;

гуртові ціни галузі – це ціни реалізації продукції організаціям торгівлі;

роздрібні ціни – це ціни, за якими продукція реалізується кінцевому покупцеві;

закупівельні ціни – це ціни, за якими держава закупляє продукцію для своїх потреб (держрезерв), іноді такі ціни називають гарантованими, так як рівень цін і обсяги реалізації встановлюються завчасно і гарантуються державою.

співставні ціни – це ціни, які використовуються для виміру динаміки фізичних обсягів виробництва і реалізації продукції; в будівництві використовуються з 1991 р., а в сільському господарстві з 1994 р.

В ринкових умовах використовуються наступні методи ціноутворення:

встановлення ціни за рівнем середніх витрат плюс прибуток;

встановлення ціни за рівнем запланованої рентабельності продукції (забезпечення беззбитковості і досягнення цільового прибутку);

встановлення ціни виходячи з реальної вартості продукції;

встановлення ціни на основі рівня середніх цін.

Особливостями ціноутворення в сільському господарстві є:

низька еластичність попиту на сільськогосподарську продукцію, тобто зміна ціни на продукцію слабо відбивається на рівні попиту на неї (існує можливість необґрунтованого завищення цін);

велика кількість сільськогосподарських виробників та їх різноманітність за видами вироблюваної продукції, створюють ринок наближений до ринку досконалої (чистої) конкуренції (велика кількість продавців, кожному належить незначна частка ринку, жоден з них не впливає на рівень поточних цін; товари повністю замінні і недиференційовані; відсутність цінових обмежень);

висока витратність сільськогосподарського виробництва з значною диференціацією структури і рівня витрат залежно від регіону і виду продукції;

неможливість точного визначення собівартості продукції до моменту її фактичного виробництва (використовуючи планові показники);

швидкість обігу капіталу вимагає постійного залучення кредитних ресурсів;

сезонність виробництва;

Диференціальна земельна рента – містить певну позитивну різницю прибутку, що виникає здійснюючи виробництво на більш родючих або більш вигідно розміщених землях;

Необхідність, з одного боку, державного регулювання цін на продукцію с/г, з іншого, створення системи дотування с/г виробників;

Диспаритет цін.

Лібералізація 1992 р., інфляція, політика стримування закупівельних цін місцевими органами влади, монополія переробної промисловості і торгівлі являлись причиною наявного диспаритету цін.

За останні роки закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію хоча і підвищувались, але далеко не бажаними темпами. Тому зараз найбільш строго стоїть проблема аграрної політики – забезпечення паритету цін. Для вирішення цієї проблеми при державному регулюванні цін слід здійснити:

оперативне слідство за рухом ринкових цін на аграрну продукцію і засоби виробництва, дохідністю галузей і витратами на виробництво;

відпрацювання механізму підтримання доходів сільськогосподарських товаровиробників через систему регулювання мінімальних цін, фінансування, кредитування, страхування;

погодження з зацікавленими країнами цінової і фінансово-кредитної політики на світовому продовольчому і ринку сировини з врахуванням руху на них цін;

оцінку тенденцій руху цін (і їх наслідків) світового ринку і внутрішніх цін на аналогічні товари;

встановлення імпортних бар’єрів в формі тарифів і квот (доля участі у збуті) для захисту власного ринку сільськогосподарської продукції.

Розділ П. Основні проблеми розвитку сільського господарства в Україні.

2.1 Криза в сільському господарстві України

Проблеми сільського господарства є комплексними, їх не можна звести до одного типу проблем: економічних чи соціальних. Можна констатувати, що сільське господарство України переживає глибоку кризу, прояви якої можна спостерігати буквально у всіх сферах сільського господарства. Виділимо самі головні проблеми, які стоять перед сільським господарством України.

Економічна криза.

Це найочевидніша хвороба, яка виявляється в нездатності сучасного сільського господарства виробляти рентабельну й конкурентоспроможну продукцію.

Дана криза — прямий наслідок різкої зміни соціально-економічних і політичних умов, до яких виробнича система, яка формувалася тривалий час за інших умов, виявилася непристосованою.

По-перше, із розвалом СРСР Україна (колишня аграрна провінція імперії) отримала, з одного боку, величезну частку сільського господарства у ВНП (35%, що можна порівняти з Мозамбіком — 33%). З іншого боку — втратила ринки збуту продукції в країнах СНД [8].

По-друге, на внутрішньому ринку попит (у тому числі й на сільгосппродукцію), який, як пишуть у будь-якому підручнику маркетингу, визначає пропозиція, вкрай обмежений низькою купівельною спроможністю населення. Тому навіть якщо продукції вироблятиметься більше, купувати її в громадян немає за що. І так буде доти, поки в громадян не з'являться гроші (тобто поки не запрацює промисловість, сфера послуг і працівникам не розпочнуть платити нормальну зарплату).

По-третє, вийти на світовий ринок дуже важко через дві причини. Ті, у кого є гроші, платять їх за продукцію власних фермерів. При цьому стороннім чинять різні перешкоди. Ті, у кого грошей немає, взагалі платити нездатні. До того ж висока собівартість нашої продукції, зумовлена крайньою неефективністю її виробництва, і найчастіше низька її якість різко погіршує конкурентоспроможність.

По-четверте, економіка СРСР базувалася на енергоносіях, ціни на які були значно нижчі за світові. З розпадом Союзу ситуація докорінно змінилася. По сільському господарству це вдарило з двох боків. З одного — різко піднялися ціни на техніку, добрива й т.п., що відразу відбилося на собівартості продукції. З іншого боку — енергетична ефективність вітчизняних технологій значно відстає від сучасних вимог.

Ідеологічна криза.

Пов'язана із відсутністю в суспільстві розумної, реалістичної, виваженої точки зору на те, яким має бути ефективне сільське господарство, яку б поділяло більшість його громадян. Десять років незалежності пройшли в шараханнях. Чергове "епохальне" рішення, покликане перетворити сільське господарство України на високодохідне, а його трудівників — на багатих людей, пропонувалося, розхвалювалося в ЗМІ й забувалося — після, в кращому випадку, безрезультатної спроби здійснити це. Реальної програми реформування сільського господарства, що враховує всі соціальні, економічні, політичні та технологічні аспекти, в уряду не було й немає. А в народу тим паче.

Демографічна криза.

Симптоми: перевищення смертності над народжуваністю, "слабішання" сільського населення, міграція наймолодшої, активної та практичної частини населення до міста. Одним словом, це називається депопуляцією.

Основні причини цього явища такі: обмеженість соціальних ролей, най поширені з яких — механізатор і доярка; гірші порівняно з містом умови праці й побуту; фізичний тягар разом з низькими престижністю та доходністю сільської праці.

Демографічні проблеми гостро стоять не тільки в нас. Вони актуальні навіть для таких благополучних країн, як США, Канада, Німеччина й Швеція [17]. Проте там робота з їх вирішення не така занедбана.

Фінансово-кредитна криза.

У цілому вона пов'язана з вродженими недоліками сільського господарства, такими, як сезонність (гостра потреба в ресурсах навесні, а розрахунок за них восени) і висока ризикованість вкладання (у будь-яку пору року можуть виникнути обставини, які об'єктивно не дозволять розрахуватися за взяті кредитні ресурси).

Крім того, ситуація ускладнюється й іншими проблемами. Притчею що язи цех стала відсутність у держави ресурсів для кредитування сільського господарства, взяти які за нинішнього стану економіки просто немає де. До того ж вітчизняна банківська система розрахована на кредитування крупних виробників — колгоспів і аграрних фірм. Хоча в даний час уже близько 50% валової продукції сільського господарства виробляється на присадибних ділянках громадян [16]. Цей сектор ніхто не кредитує, а дарма. Дрібний власник швидше поверне борг, узятий під заставу власної корови, ніж колгосп, в особі його голови, узятий під заставу напівзруйнованого корівника.

Соціальна криза.

Полягає в розриві між містом і селом — в умовах і оплаті праці, наявності вільного часу й умов відпочинку, рівні соціального захисту, медичного обслуговування, освіти, культури, побутових умов. Для жодного, у тому числі й для реформаторів, не секрет, що ситуація вкрай занедбана.

Організаційна криза.

Полягає в неможливості ефективного ведення господарства крупними багатогалузевими виробничими структурами на кшталт колгоспів, сформованих на основі великих населених пунктів (сіл). Найочевидніші причини цього:

1. Колективізація розділила всіх учасників виробничого процесу на керівників і виконавців. А тривале виховання виконавців відбило в них будь-яку відповідальність за результат їх діяльності.

2. Великі розміри господарств (2500—3000 га) були хорошими за епохи жорсткого адміністративного управління (зверху легше командувати) й дешевих енергоносіїв. Нині за законом командувати начебто нікому (хоча командують, ще й як!). А господарювання на площі 25—30 квадратних кілометрів не вигідне через величезний обсяг внутрішньогосподарських перевезень. Це за світових цін на енергоносії виливається в копієчку.

3. Зосередження тваринництва на великих фермах також може утнути злий жарт. У великих чередах погіршується епізоотична і зоопсихологічна ситуація, порушуються психологічні контакти між людиною і тваринами, що не дає ефективно використовувати генетичні можливості череди. Висока концентрація тварин в одному місці перешкоджає ефективному використанню кормових ресурсів, розкиданих агроландшафтом пасовищ. З іншого боку, вона визначає високу вартість доставляння кормів. Вага добового раціону корови становить приблизно 60 кг. Середня довжина внутрішньогосподарських перевезень — 5,5 кілометра. Неважко підрахувати, що перевезення добової кількості кормів для череди, що складається з 300 голів, виливається в 99 тонно-кілометрів.

Інші типи сільськогосподарських виробників, такі як великі агрофірми, які імпортною технікою обробляють орендовану землю, фермерські господарства, дрібні приватні господарства громадян, перебувають у зародковому стані. Так само, як інфраструктура їх обслуговування і державні важелі впливу на них.

Енергетична криза.

Щойно на телеекрані з'являється обличчя голови КСП чи когось рангом вище, обов'язково звучать магічні слова "паливо", "бензин", "солярка". Проте це не означає, що в країні енергетична криза. Кількість дорогих машин, що заполонили міста, — краще тому підтвердження. Просто за нинішньої ефективності використання енергоресурсів в жодного не вистачить коштів на їх закупівлю в достатній кількості.

Ось деякі цифри. За існуючими технологіями, 62% енерговитрат у сільському господарстві припадає на збирально-транспортні роботи, причому, 40! — на внутрішньогосподарські перевезення [15]. Не просто багато, а невиправдано багато.

Істотний вклад до загальної "системи марнотратства" вносить недосконалість самих технологій і нерозумне застосування їх окремих прийомів. Яскравим прикладом цього може служити систематичне згноювання скирт соломи на полях, які розташовані далеко від ферм. Проте паливо на їх скиртування було витрачене. Чи не краще було використати цю солому як органічне добриво?

Якщо ж до всього вищесказаного додати ще й ставлення працівників до економії пального... Висновок очевидний: енергетична неефективність нашого господарства з лишком "окупає" навіть практично нульову вартість трудових ресурсів.

Криза системи управління.

У країні поки що не існує державної, регіональної та місцевої системи управління сільським господарством, яка відповідає ринковим умовам. Проте через високу інерційність управлінських механізмів вона й не може бути створена швидко. Насамперед необхідно виробити принципи й методи державного впливу на всі типи виробників, а також виховати кадри, здатні ефективно працювати за сформованих (тобто таких, що постійно змінюються) умов.

На жаль, існуюча система створює більше проблем на всіх рівнях управління сільським господарством, ніж вирішує.

На рівні сільгосппідприємства керівник опинився в незавидному становищі, особливо якщо він хоче й може працювати. З одного боку, за сформованих умов матеріально-технічного забезпечення його зусилля неефективні й безперспективні, як сізіфова праця. З іншого боку — після "щеплення" мітингової демократії будь-які спроби налагодити трудову й технологічну дисципліну, а також припинити чи принаймні скоротити крадіжку майна наштовхуються на опір знизу, від самих працівників господарства. А за неефективну діяльність, за старою доброю традицією, одержиш "по шапці" ще й зверху — від районного, обласного та іншого керівництва.

Криза систем управління на рівні господарства тісно переплітається зі складностями на локальному рівні (рівні села). За існуючим законодавством, усі землі перебувають під владою місцевих рад. Саме до них жителі звертаються щодо земельних питань, основне з яких — розширення наділів до встановлених законом 2 га. Це призводить відразу до кількох негативних наслідків.

1. У колгоспів порушуються сівозміни, які становлять основу технології.

2. Наділи в 2 га виявилися не під силу більшості власників. Таку площу вже не опрацюєш голими руками чи лопатою. А виробництво міні-техніки не налагоджено, та й коштів на її закупівлю в народу просто немає.

3. Місцеві ради, розпоряджаючись земельними ресурсами, не несуть жодної відповідальності за їх неефективне використання. Хоча земля є головним надбанням України.

На регіональному (районному та обласному, тобто найближчому до виробництва рівні) лише останнім часом спостерігаються спроби перейти від адміністративно-командного інструментарію, який вичерпав себе, до організації матеріально-технічного забезпечення, переробки й збуту продукції. Проте зусилля зосереджені на обслуговуванні крупних суспільних форм господарювання. З поля діяльності випав такий перспективний сегмент виробників, як присадибне господарство. Це неприпустимо, якщо врахувати його нинішню роль у валовому виробництві сільгосппродукції. Робота з власниками присадибних господарств вимагає створення абсолютно нової (принаймні для нашої країни) системи матеріально-технічного, економічного й, головне, інформаційного обслуговування.

На всіх рівнях управління криза обтяжена кадровими проблемами. Виховати достатню кількість працівників, здатних ефективно діяти за умов, що склалися, неможливо. Та й, за великим рахунком, немає кому: вихователі самі перебувають в становищі капітанів, які не знають, у якому напрямі плисти.

Криза системи впливу на аграрний ринок.

Найважливішими функціями будь-якої нормальної держави в цій галузі є:

1. Відстежування довгострокових процесів на зовнішньому та внутрішньому ринках, а також реагування на них шляхом стимулювання виробництва певних видів продукції.

2. Реалізація на внутрішньому ринку системи заходів, які сприяють дотриманню балансу між попитом і пропозицією, що забезпечує стабільність цін.

3. Проведення державної політики в галузі імпорту (заважати) і експорту (сприяти) сільськогосподарської продукції.

У більшості країн цим займаються спеціальні державні органи, які мають повноваження, кадри й кошти. Приміром, у сусідній Польщі — Агентство аграрного ринку [17]. У нас такого органа немає. А шкода.

Психологічна криза.

Вона може бути визначена як інерція основної маси учасників виробничого процесу. Нинішній сільський трудівник сформований здебільшого шляхом "ретельного негативного добору" багатьох поколінь. Створений певний соціальний уклад і тип сільського працівника — виконавця чужої волі, із низьким рівнем матеріальних, соціальних і культурних запитів. Він одночасно експлуатується сільгосппідприємством (низька зарплата, а в переважній більшості і повна її відсутність) і паразитує на ньому (злодійство). Він не бажає, та й не здатний розпочати й вести самостійну виробничу діяльність.

Саме об психологію сільських трудівників розбилися ідеї загальної та поголовної фермеризації, акціонування, паювання і т.п., тому що вони розраховані на того найефективнішого власника, якого тільки мають створити. Безсумнівно, розіб'ються і свіжіші кабінетні ідеї, що не враховують особливості основної маси селян.

Генетична криза.

Протягом практично всього останнього століття відбувалося знищення чи витиснення із сільського соціуму інтелектуально найрозвиненішої, найпрактичнішої та найактивнішої його частини.

Бурі ХХ століття, такі як Перша світова війна, революція і громадянська війна, колективізація і розкуркулювання, голодомор 1933, 1947-го і репресії 1937 років, Велика Вітчизняна війна, жорстоко пронеслися Україною. І в них насамперед гинули соціально відповідальні та інтелектуально розвинені особистості.

У відносно тихий повоєнний період сільська праця і сільський спосіб життя не могли задовольнити різнобічні та зростаючі потреби людей. Тому найінтелектуальніша, розвинена й активна частина молоді мігрувала в міста.

Ця криза є найскладнішою перешкодою на шляху будь-яких реформ. І якщо деякі кризові явища можна відносно швидко здолати, то тут має бути тривала й кропітка робота з відновлення глибоко порушених генетичних основ сільського соціуму.

Криза аграрної науки.

Проблеми аграрної науки не виникли на рівному місці. Вони накопичувалися весь радянський період і особливо загострилися нині. В їх розвитку та поглибленні особливу роль відіграли такі чинники:

1. Безупинне погіршення якості наукових кадрів, починаючи з революції. Через еміграцію, репресії, загибель у війнах країна втрачала вчених — носіїв певних знань. Таким чином порушувалася спадкоємність у науці. При цьому збільшення кількості не компенсувало втрати якості, тому що навіть 100 сучасних кандидатів наук не зможуть зробити стільки, скільки один Вавилов.

2. Безпрецедентна ідеологізація науки загальмувала, якщо не знищила, розвиток ряду біологічних і практично всіх соціально-економічних напрямів.

3. Бюрократичний стиль і методи управління наукою, відсутність демократії у вигляді відкритої боротьби ідей за засоби для їх здійснення зробили науку негнучкою.

З розвалом СРСР і початком спроб побудови демократичної держави на основі ринкової економіки становище погіршилося. Порушилися зв'язки між науковими закладами колишнього СРСР, в інформаційний простір якого входила Україна. Це ускладнило обмін інформацією та ідеями.

Наука виявилася нездатною передбачати й швидко відреагувати на різку зміну економічних умов. Система, в якій технологічні дослідження превалювали над економічними, довела свою неефективність.

У країні відсутня існуюча в усьому світі служба впровадження — така сполучна ланка між наукою і виробництвом, через яку здійснювався обмін інформацією в обох напрямах.

За умов відкритого ринку наші технологічні розробки не витримують конкуренції з зарубіжними. І очікувати серйозного поліпшення ситуації в цьому плані не варто. Ми можемо скільки завгодно хвалитися, що наші технологічні рішення кращі, але забуваємо, що основна маса працівників науково-дослідних закладів абсолютно не має досвіду й можливості доведення розробки до кінцевого споживача.

Криза аграрної освіти.

Поки основними споживачами фахівців були колгоспи, підготовка кадрів відповідала специфічним вимогам цих організаційних структур. Нині багатоукладних виробничих і забезпечувальних структур вже немає, а вузи готують фахівців в основному як і колись.

У колгоспі фахівець певного профілю відповідав за вузьку ділянку виробничого процесу. Це обумовлювало надані йому знання та навички. Агроном знав, як розрахувати норму висівання, зооінженер — як скласти раціон. Розбиратися ж у більшому обсязі для звичайного студента сільськогосподарського вузу вважалося поганим тоном. За сучасних умов важливіше загальне уявлення про функціонування сільського господарства як соціально-природної системи, ніж конкретні технологічні знання (їх можна досить швидко знайти в будь-якому підручнику).

Нові можливості для працевлаштування випускників у представництвах зарубіжних фірм змушують студентів прагнути відповідати їхнім специфічним вимогам (пристойне знання англійської мови, вміння користуватися комп'ютером). Проте у середовищі, яке весь час змінюється, освіта має, насамперед, швидко навчити інших і сама не відстати від нових віянь.

Нині не XVIII, XIX століття і навіть не початок ХХ. Зараз інші галузі визначають рівень розвитку держави. За величезних масштабів аграрного комплексу України й ще більших його потенційних можливостей слід зрозуміти, що в нинішню історичну епоху він відіграє другу, якщо не третю, роль в економіці. І варто змиритися з тим, що в небагатій країні з досить архаїчною промисловістю, недорозвиненою сферою послуг і тому низькою купівельною спроможністю більшості населення, яке не завжди вчасно одержує злидарські зарплати та пенсії, не може бути розвиненого сільського господарства. Це так само суперечить фундаментальним законам розвитку суспільства, як і те, що випущена з рук цеглина полетить вверх, а не вниз, суперечить закону всесвітнього тяжіння.

Адаптація системи сільського господарства до умов, що склалися, подолання кризових явищ, про які говорилося вище, є тривалим процесом. У вирішенні проблем сільського господарства слід налаштуватися на кропітку працю, яка займе десятиріччя. І головне на цьому шляху — не приймати поспішних, не досить продуманих, рішень, які ведуть до помилкових кроків. Вони здатні надовго заблокувати перспективи реструктуризації.

Слід усвідомити, що українське сільське господарство дуже неоднорідне. На успішність реформ впливають грунтово-кліматичні й соціально-економічні умови регіонів, розміри сіл та їхня віддаленість від міст, історичні особливості сформованої психології населення, а також ряд інших чинників. Тому немає і бути "єдино вірного" шляху реформування, прийнятного для всієї території держави. У кожному конкретному випадку вирішення необхідно шукати, виходячи з усього комплексу умов.

І останній висновок. Ми маємо справу з глибокою системною кризою, яка охопила всю країну, її політичну систему, промисловість, сферу послуг, соціальну сферу, а не тільки сільське господарство. І з усією кризою треба боротися. Тому істотних успіхів у реформуванні сільського господарства не можна досягти шляхом "аграрної реформи", що здійснюється (а отже, так її розуміють самі реформатори) як обмежений комплекс заходів, спрямованих головним чином на зміну характеру власності на землю і засоби виробництва.

Потрібен тривалий еволюційний процес трансформації всього суспільства.

3. Необхідність реформування сільського господарства в Україні з урахуванням світового досвіду розвинутих країн.

Питання реформи сільського господарства є дуже актуальним на даний час в Україні. Звичайно можна орієнтуватися на сільське господарство таких розвинутих країн як США, Голландія, Німеччина та інші. Проте надто різні умови господарювання, різниця в менталітеті населення, політичних умов здійснення реформ спричиняють те, що застосування методів реформ цих країн представляють для України більше теоретичний ніж практичний інтерес. В силу причин, викладених у розділі 2 ті моделі, які працюють в США, Англії чи Голландії можуть бути взірцем для українського сільського господарства, але запровадження їх в Україні просто неможливе. Тому є цікавим вивчення досвіду реформування земельних відносин східноєвропейських країн, більшість яких по рівню розвитку сільського господарства уже обігнали Україну. Ці країни, хоч і мали певні переваги перед Україною на старті реформ, все ж ближчі нам ніж так звані розвинуті країни.

Реформа сільського господарства - це сукупність правових, економічних, технічних та організаційних заходів, які забезпечують перехід до нового земельного устрою, що відповідає характеру ринкових відносин держави. Принциповим положенням реформи є утвердження багатоукладної економіки, рівноправності всіх форм господарювання на землі та свобода їх вибору селянами.

Головна мета сільськогосподарської реформи - відродити господаря землі, ліквідувати знеособлення, покінчити з продовольчою кризою на основі особистої економічної зацікавленості виробника, забезпечити населення продуктами харчування, а галузі харчової і легкої промисловості - сировиною, впровадити більш ефективні системи ведення господарства.

Комплекс радикальних аграрних перетворень в східноєвропейських країнах можна охарактеризувати як впровадження в життя певної приватизаційної моделі. Її відзначають такі риси:

- орієнтація на множинність форм власності і господарювання;

- послідовне проведення аграрної реформи із забезпеченням свободи вибору форми власності, включаючи і право приватної власності на землю;

- реорганізація великих державних сільськогосподарських підприємств з метою пристосування їх структури до ринкових умов;

- новий підхід до кооперативної власності (поряд з існуючими утворюються кооперативи нового типу, об'єднуються приватні господарства);

- розвиток акціонування та паювання;

- здійснення приватизації значного кола підприємств у переробних галузях АПК;

- реальна допомога держави та державна підтримка аграрних перетворень, становлення нових форм господарювання на селі.

Необхідність трансформування сільського господарства посткомуністичних країн викликана, насамперед, економічними та політичними чинниками. В усіх цих країнах великі держгоспи і виробничі кооперативи в існуючій організаційно-економічній формі не спроможні ефективно функціонувати в ринковій економіці. Саме тому колись привілейований соціалістичний аграрний сектор має бути якнайшвидше трансформований у приватний.

Хоча в різних країнах стартові умови для здійснення перетворень у сільському господарстві були дещо неоднаковими, все ж з початку цих перетворень аграрна політика фокусувалася, насамперед, навколо перебудови структури власності. Загальновизнаним було, що без виникнення прошарку реальних хазяїв ефективний розвиток сільського господарства неможливий, що без такого прошарку ні державні, ні кооперативні господарства не здатні забезпечити необхідне зростання обсягів сільськогосподарського виробництва.

Реституція власності виявила, що більшість колишніх власників землі чи їх спадкоємців нині не бажають мати справи з сільськогосподарським виробництвом. Так, в Угорщині, згідно з законом про компенсацію з`явилося 1,5 млн. землевласників із середньою площею землі 2-4 га. Переважна більшість з них не бажає вести сільське господарство. В Литві, де дозволено грошову компенсацію, найбільше претендентів на власність вимагають вартісного відшкодування (за 1 га землі відшкодовується 150-425 доларів США). В Естонії, через невигідність сільськогосподарського виробництва 25-30 % реституційної землі не вимагається колишніми власниками.

В тих країнах, де внаслідок приватизації утворилось багато дрібних землевласників, актуальною проблемою є укрупнення землекористування. Тож реформування великих господарств сприймалось лише як приватизація землі та майна, а не як створення нових господарських одиниць. Відсутність довготривалих програм розвитку сільського господарства є одним з найвагоміших недоліків у реструктуризації аграрного сектору.

Збільшення розмірів господарств суб'єктів сільськогосподарської діяльності здійснюється досить складно. Проблема кооперації фермерів не набуває масового поширення. Виробнича кооперація після реструктуризації великих господарств передбачає використання матеріально-технічної бази колишніх колгоспів. Але виробничі потужності великих підприємств не відповідають вимогам приватних ферм (особливо в тваринництві). В системі великих господарств неможливо, щоб фермери після переробки реалізовували лише свою продукцію, чого вони бажають, адже продукція від різних ферм є різної якості [15].

Великими втратами супроводжувався процес розподілу нерухомого майна, техніки і тварин у Болгарії, Румунії, Албанії, де значна частина майна, яке не могло бути поділено, було зруйновано і розкрадено, а велика техніка не знайшла раціонального використання [17].

Отже, як свідчить досвід, за умови широкого створення повністю незалежних індивідуальних фермерських господарств замість колишніх підприємств спостерігається вкрай неефективне використання матеріально-технічної бази великих господарств.

Дещо інший шлях післяприватизаційного розвитку сільського господарства обрано в Чехії, Угорщині, Словаччині. В Чехії перетворення аграрного сектора не супроводжувалося деколективізацією, колишні кооперативи трансформувалися у приватні юридичні особи. Згідно із законодавством 1991-1992 рр. кооперативи мали стати дійсними кооперативами приватних власників (у Чехії 2/3 сільськогосподарських угідь де-юре завжди були у приватній власності) або торговельними компаніями (акціонерне товариство чи товариство з обмеженою відповідальністю). Законодавство заохочувало також приватне господарювання.

Як в Чехії, так і в Словаччині підтримувалося створення менших колективних форм господарювання на базі кожного сільського населеного пункту.

У Чехії, Угорщині і Словаччині при розпорошеності власності на землю господарювання є сконцентрованим, що позитивно впливає на конкурентоспроможність сільського господарства. Найпоширенішою формою колективного господарювання є сільськогосподарські кооперативи, які ґрунтуються на приватній власності на майно та землю їх членів. Але превалювання цієї форми господарської діяльності викликано не тим, що вона є найефективнішою, а тим, що це був найлегший шлях продовжувати виробничу діяльність після приватизації землі і майна. Тут також відіграв свою роль певний консерватизм сільського населення. В Угорщині вирішили залишитись працювати в оновлених кооперативах 95 % працівників [11].

Внаслідок аграрних перетворень виникла серйозна проблема безробіття. Рівень безробіття в деяких країнах досяг небачених раніше масштабів. З прийняттям нового закону про кооперативи, згідно з яким членство в кооперативі не гарантує в ньому роботи, в Угорщині кількість працівників у сільськогосподарських кооперативах протягом 1989-1993 рр. зменшилась на 50 %.

Головними причинами відтоку працівників із сільського господарства було зменшення виробництва продукції, зниження попиту на робочу силу, різке скорочення заробітків у сільськогосподарському виробництві порівняно з іншими секторами економіки.

Практично у всіх аналізованих країнах з метою вирішення проблеми безробіття визнано за необхідне створення робочих місць на селі, не пов'язаних з сільськогосподарською діяльністю. Для відновлення зайнятості в сільській місцевості передбачається розвивати таку діяльність, як ремесло, сільський туризм, різні послуги.

Стосовно безробіття на селі заслуговує уваги той факт, що в таких країнах, як Польща, Словенія, де більшість землі ще до реформувань оброблялася приватно, в період встановлення ринкових відносин кількість працівників у сільському господарстві практично не зменшилась.

Отже, в тих країнах, де була розпорошена структура власності і господарювання, сільське господарство в період трансформації відіграло важливу роль буфера негативних соціальних тенденцій, що полегшило соціальні та економічні проблеми безробіття і низьких доходів у промисловій сфері.

Проте, в даній ситуації виникли також проблеми. Значно збільшилася кількість людей з неповною зайнятістю, тому що в них, через негативні тенденції в економіці країни зникла альтернатива займатися іншим, крім сільського господарства, видом діяльності. Тобто в аграрній сфері виникла проблема прихованого безробіття. Крім того, розпорошеність земельної власності і господарювання, полегшуючи соціальний тиск, викликаний економічною кризою, усунула дійсне функціонування ринку землі. Економічна криза призводить до ситуації, яка характеризується відсутністю ринку землі та руху робочої сили. В Словенії, наприклад, у період економічного спаду лише в декількох випадках було залишене господарювання на фермі. Це говорить про те, що необхідне укрупнення ферм і підвищення їх продуктивності може бути тільки після зростання життєвих стандартів населення. Лише дійсна можливість заробити високі доходи поза межами сільського господарства може послабити існуючий тиск на фермерську землю.

Отже, в країнах Центральної і Східної Європи, внаслідок реформування аграрної сфери, в одних державах на першому місці стоїть проблема створення господарств оптимальних розмірів (Польща, Словенія, Хорватія), в інших - через створення більш дієвих форм колективного господарювання - зменшення безробіття на селі (Чехія, Угорщина, Словаччина та інші). Албанія, а також Румунія і Болгарія, намагаючись провести швидку деколективізацію, допустили значне знищення вже створеної на селі матеріально-технічної бази.

Серйозною перешкодою для розвитку ринку землі, її оренди є відсутність добре підготовленого земельного кадастру, погана організація реєстрації нових землевласників [12].

Як свідчить досвід, нині ринок землі найбільшою мірою необхідний для використання під заставу. В нових фермерських господарствах катастрофічно бракує капіталу для успішної сільськогосподарської діяльності. Створені в деяких країнах спеціалізовані фонди кредитування сільського господарства не відіграють потрібної ролі. Для активнішого залучення коштів у сільське господарство визнається за необхідне утворити добре організований і контрольований державою ринок землі.

Досить серйозною проблемою є відсутність досвіду ведення сільського господарства на приватних фермах. Адже особливістю великих господарств було те, що кожному працівнику доводилось якесь одне окреме завдання. Тому, коли працівник став фермером, він не міг успішно вести господарську діяльність через відсутність досвіду самостійного господарювання. Тому, наприклад, в Латвії найбільш успішно функціонують ті індивідуальні господарства, в яких господарюють колишні керівники і спеціалісти сільськогосподарських підприємств. Тобто виникає проблема консультаційного обслуговування, яким би користувалися не лише приватні ферми, а також і реформовані кооперативи та інші господарські одиниці для більш успішного ведення діяльності за нових умов.

Отже, як бачимо у всіх посткомуністичних країнах виникли проблеми при проведенні реформ на селі. Вивчення досвіду цих країн допоможе перебороти кризові явища, які нині спостерігаються в сільському господарстві.

3.1 Кластерна модель розвитку агропродовольчого виробництва в умовах інтеграції України в світо господарські структури

У світовій економіці відбуваються якісні зміни, пов'язані із глобалізацією, нерівномірністю розвитку, посиленням боротьби між тенденціями формування однополярного і багатополярного світу, загостренням конкурентної боротьби між країнами, регіонами і фірмами [2]. Зважаючи на ці тенденції, на сучасному етапі економічний стан держави визначається не тільки внутрішніми ресурсами країни, але й ступенем її інтеграції в світогосподарську систему на основі ефективного використання наявних конкурентних переваг. Фактом є те, що наявні ґрунтово-кліматичні умови, багатолітня традиція землеробства населення, потужна науково-селекційна база створили підґрунтя для визначення аграрного виробництва як одного з пріоритетних напрямків експортної орієнтації України. Але треба зазначити, що наявність певних сприятливих умов не означає автоматичне лідерство крани. Реалізація можливостей, а саме ефективне використання ресурсів, забезпечує країні гідне місце у міжнародному поділі праці.

              У світі склалася досить неоднозначна диференціація рівнів розвитку національних агропродовольчих систем:

              - з одного боку – потужні системі, які забезпечують потреби внутрішнього ринку та експортують продукцію в різні регіони світу;

              - з іншого боку – неефективна система з недостатнім забезпечення державних потреб в продовольстві.

              Одним з пояснень такої ситуації на світовому ринку може стати той факт, що у сучасних умовах господарювання конкурентоспроможність виробництва визначається не тільки наявністю таких факторів виробництва як природні, трудові ресурси та капітал. Виграють у конкурентній боротьбі ті країни та компанії, які змогли освоїти нові технології виробництва, прогресивні форми організації господарської діяльності тощо. Саме інновації відіграють ключову роль у процесі довгострокового економічного процвітання. Тому розвиток агропродовольчого виробництва на основі системи «інтеграція-конкуренція-інновація» є адекватною відповіддю сучасним реаліям світової економіки.

Розвиток світових інтеграційних процесів породжує формування модифікованих форм конкуренції. Тому, беручи до уваги національні зовнішньоекономічні пріоритети, для України пошук шляхів адаптації економічного механізму функціонування сільськогосподарських виробників до міжнародного конкурентного середовища є вкрай актуальним.

              Агропродовольче виробництво як специфічна галузь, на результативність якої значно впливають стохастичні фактори, потребує особливої системи організації, адже навіть відносно постійні фактори, такі як родючість ґрунтів, основний капітал, трудові ресурси, не можуть забезпечити гарантовану результативність [3]. Світова практика доводить, що саме кластерна модель розвитку, яка базується на методології М. Портера та його послідовників, виступає найбільш перспективним шляхом підвищення конкурентоспроможності економічної діяльності в цій сфері.

              В економічній літературі загальновживаного та універсального визначення терміну «кластер» не сформовано. Але найбільш частіше використовують тлумачень, розроблені такими провідними вченими як М.Портер, С.Соколенко, М. Войнаренко та ін.

              Кластер – це географічно локалізоване добровільне об’єднання самостійних юридичних осіб, які приймають участь у виробництві та реалізації однорідної конкурентоспроможної продукції в рамках єдиного продуктово-технологічного ланцюга з метою загального та особистої економічної вигоди.

              Кластери представляють собою мережеві структури, в яких підвищення ефективності виробництва досягається шляхом максимального використання конкурентних переваг місцевості, інтенсифікації зв’язків підприємств з науково-дослідними інституціями та поглиблення кооперації та конкуренції між учасниками [1].

              У вітчизняних економічних публікаціях, у тому числі Інтернет джерелах, містяться різні точки зору щодо поняття, змісту та відмінностей кластеру від інших сформованих інтегрованих структур (холдингів, комплексів, асоціацій, технопарків, спілок тощо). Відмінність кластерів від інших типів об’єднань підприємств полягає у налагодженні між підприємцями та представниками інфраструктурних організацій партнерських та ділових взаємин щодо реалізації спільних проектів та отримання еквівалентного затратам прибутку всіма учасниками кластеру.

              Окрім комерційних та маркетингових програм, кластер як об’єднання підприємницьких структур також виконує лобістські функції. Характерною рисою кластера також є тісна співпраця наукових та навчальних закладів з комерційними організаціями на взаємовигідній основі, а також їх спільний вплив на владні структури для вирішення актуальних проблем розвитку регіону [6].

              Взагалі, треба відмітити головні ознаки кластеру, які можна звезти до так званого «правила чотирьох К»:

- концентрація підприємств однієї або суміжних галузей на певній території;

- конкурентоспроможність продукції, яка випускається в рамках кластеру;

-  конкуренція;

-  кооперація з високим ступенем розвитку.

              Кластерна модель розвитку як об’єктивна тенденція мезоінтеграції характерна для більш ніж 50% відносин соціально-економічної системи в провідних країнах світу. Деякі з кластерних утворень отримали всесвітню популярність і стали у своїй сфері еталоном: автомобільний кластер у Детройті, інформаційні технології Силіконової Долини, індустрія кіно Голівуду, фінансово-діловий у Нью-Йорку, металообробні та машинобудівні кластери Німеччини і Швейцарії, міста-компанії Тойота Сіті та Людвиксхафен, норвезький морський кластер, світові фінансові кластери Лондону і Гонконгу.

              Придатність використання кластерних технологій в АПК підтверджується такими відомими проектами, як виноробний кластер в Каліфорнії (США) та Баден-Вюртемберзі (Німеччина), соєво-кукурудзяний та зерновий пояси в США та Канаді, виробництво сиру та шоколаду у Швейцарії тощо [4].

              Кластерний підхід до розвитку агропродовольчого виробництва забезпечує синергетичний ефект у процесі комбінування, переплетення і зрощення потенціалів розвитку господарських суб’єктів аграрного ринку. Адже, вкрай важливо розглядати сільськогосподарське виробництво, переробну промисловість, збутові мережі, науково-дослідні установи не окремо, а як складові єдиної економічної системи (спільного процесу), враховуючи їх роль для взаємного розвитку та необхідність узгодженої роботи для ефективного використання і створення кінцевої продукції з високою доданою вартістю (високим рівнем обробки). Кластерна структура виробництва дозволяє поєднувати кооперацію виробників з їх конкуренцією заради отримання більшої частини ланцюга доданої вартості, що є важливим в процесі подолання бідності сільського населення. Згідно досліджень UNIDO, додана вартість на обробці однієї тонни аграрної продукції в розвинутих країнах складає 180 дол. США, в той час як в країнах, що розвиваються – лише 40 дол. США. Окрім того, в розвинутих країнах обробці підлягає 98% аграрної продукції, в країнах, що розвиваються – лише 30% [7]. Така ситуація демонструє, що певні держави під дією несприятливих ендогенних та екзогенних факторів грають на міжнародній арені чітку роль «сировинних придатків», втрачаючи можливості отримання додаткового прибутку та підвищення рівня зайнятості.

              Важливою характеристикою кластеру є його інноваційний характер. Вітчизняний аграрний ринок базується на використанні технологій третього та четвертого технологічних укладів, тоді як розвинуті країни впроваджують в господарську діяльність технології п’ятого та шостого укладу (ресурсозберігаючі та безвідходні інноваційні процеси, новітня техніка, високопродуктивні сорти сільськогосподарських культур та інші досягнення генної інженерії та сучасних біотехнологій). Тому співробітництво в межах агропродовольчого кластеру формує ефективну систему «держава-наука-бізнес», що сприяє переведенню сільськогосподарського виробництва на інноваційну модель розвитку [5].

              В Україні кластерний підхід до організації агропродовольчого виробництва ще не набув широкого розповсюдження, але певні кроки у цьому напрямку ведуться. В цілому сформовано законодавство, яким визначено організаційно-правові форми об'єднань підприємств та наявні передумови для формування нових виробничих систем (кластерів) в різних сферах господарської діяльності; в рамках програми економічного розвитку «Поділля Перший» створені агропромисловий, рибний, швейний та будівельний кластери, до яких входять підприємства Хмельницької, Вінницької, Тернопільської та Івано-франківської областей; існують ініціативи щодо створення сирного, олійного, соєвого, зернового, м’ясного та інших видів кластерних об’єднань.

              Не дивлячись на популярність кластерної моделі розвитку у світовій економіці, впровадження кластерних технологій у вітчизняне виробництво продовольчих товарів повинно будуватися на основі наукового та системного підходу, а не виступати певною «даниною» модних світогосподарських тенденцій.

Висновки

Сільське господарство має цілу низку особливостей, які відрізняють його від інших галузей народного господарства України.

До таких особливостей слід віднести сильну залежність від кліматичних умов, нерівномірність виробничого циклу, низьку інвестиційну привабливість тощо.

В сільському господарстві утворився цілий ряд кризових явищ, які не зводять лише до економічних негараздів. Серед економічних проблем сільського господарства можна виділити диспропорцію цін на сільгосппродукцію і промислові товари, енергомісткість сільгоспвиробництва, відсутність кредитування та належної підтримки на державному рівні. До неекономічних проблем сільського господарства можна віднести: соціальну кризу, демографічну кризу, психологічну кризу, організаційну кризу. Кризу аграрної науки та освіти та ін.

Адаптація системи сільського господарства до умов, що склалися, подолання кризових явищ, про які говорилося вище, є тривалим процесом. У вирішенні проблем сільського господарства слід налаштуватися на кропітку працю, яка займе десятиріччя. І головне на цьому шляху — не приймати поспішних, не досить продуманих, рішень, які ведуть до помилкових кроків. Вони здатні надовго заблокувати перспективи реструктуризації.

Українське сільське господарство дуже неоднорідне. На успішність реформ впливають грунтово-кліматичні й соціально-економічні умови регіонів, розміри сіл та їхня віддаленість від міст, історичні особливості сформованої психології населення, а також ряд інших чинників. Тому немає і бути "єдино вірного" шляху реформування, прийнятного для всієї території держави. У кожному конкретному випадку вирішення необхідно шукати, виходячи з усього комплексу умов.

Істотних успіхів у реформуванні сільського господарства не можна досягти шляхом лише "аграрної реформи", що здійснюється як обмежений комплекс заходів, спрямованих головним чином на зміну характеру власності на землю і засоби виробництва.

Потрібен тривалий еволюційний процес трансформації всього суспільства. Вивчення досвіду країн, що вже пройшли цей шлях подолання кризових явищ допоможе прискорити та полегшити реформування сільського господарства України.

Література

1. Андрійчук В. Г. Економіка аграрних підприємств: Підручник.- К.: КНЕУ, 2002.- 624 с.

2. Андрійчук В. Г. Оцінка макро- і мікропараметрів економіки в контексті продовольчої безпеки України// Економіка АПК.—2001. —№5.—С.61—65.

3. Дем'яненко М. Я. Основи податкових відносин.—К.; ІАЕ УААН, 1998.—263 с.

4. Дем 'яненко С. І. Менеджмент виробничих витрат. — К.: КНЕУ, 1998, — 264 с.

5.  Економіка підприємства. — К.: КНЕУ, 2001. — 528 с.

6. Касл Э-. Бекнер М., Нельсон А. Эффективное фермерское хозяйство: Пер. с англ.—М.: ВОАгропромиздат, 1992.—495с.

7. Коваленко Ю. С. Сільськогосподарське підприємство в ринковому середовищі. — К.: ІАЕ УААН, 2000. — 200 с.

8. Посібник по реформуванню сільськогосподарських та переробних підприємств. 2-е доповнене видання. — К.; ІАЕ УААН, 2000. — 633 с.

9. Проблеми формування ринкової економіки. Спеціальний випуск "Реструктуризація аграрних підприємств і земельна реформа: стан, проблеми, перспективи". — К.: КНЕУ, 2000. — 420 с.

10. Саблук П. Т. Аграрна економіка і політика в Україні: підсумки минулого і погляд в майбутнє. — К.: ІАЕ УААН, 2001. — Т. 1. 430 с.; — Т. 2. 481 с.; Т. 3. 485 с.

11. Сільськогосподарська кооперація: суть та проблеми розвитку в Україні. За ред.М.Й.МалІка.—К.:ІАЕУААН, 1999.—163с.

12. Федоров М. М, Економічні проблеми земельних відносин. — К.: ІАЕ УААН, 1998.—293 с.

13. Формування ринків матеріальних ресурсів АПК. За ред. чл.-кор. УААН ПІдлісецького Г. М. — К.: ІАЕ УААН, 2001. — 428 с.

14. Формування та функціонування ринку агропромислової продукції. — К.: ІАЕ УААН, 2000. — 556 с.

15. Хорунжий М. Й. Організація агропромислового комплексу. — К.: КНЕУ, 2001.—340с.

16.Юрчишин В. В. Аграрні перетворення в Україні: небезальтернативний погляд на проблему. — К.: ІАЕ УААН, 1999.—65с.