Концептуальні підходи українських науковців адміністративного права в період Незалежності

Зміст 

     Вступ………………………………………………………………………..  3

1. Розвиток адміністративного права в період Незалежності………….  5
2. Концептуальні підходи українських науковців адміністративного права в період Незалежності…………………………………………... 9

Висновки…………………………………………………………………... 18

Список  використаних джерел……………………………………………. 21 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

     Після прийняття 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України та проведення всеукраїнського  референдуму 1 грудня 1991 р. наша країна стала на самостійний державницький  шлях. У тих умовах Україна мала робити рішучі кроки до ринкової економіки та правової держави. Але через відсутність чіткої концепції переходу від тоталітарного, антидемократичного, посткомуністичного режиму до демократичного суспільства цей шлях став тернистим - шляхом проб, експериментів і неминучих помилок.

     Конституція України, прийнята на п’ятій сесії  Верховної Ради України 28 червня 1996 р., ознаменувала нову епоху, відповідно до якої людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність  і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. З розвитку конституційних положень динамічно починає розвиватися наука адміністративного права. Наріжним каменем стало те, що цей процес розробляється крізь призму вищезазначеного людино центристського призначення держави та права.

     Розвиток  соціальної, економічної та правової матерії в Україні в умовах масштабного реформування всієї  суспільно-державної дійсності вимагає від вчених - адміністративістів визначення пріоритетів розвитку адміністративного права, реалізація яких має реально забезпечувати права, свободи та законні інтереси різноманітних фізичних та юридичних осіб. Найбільш вагомий вклад у розвиток сучасної концепції розвитку адміністративного права України забезпечили вчені-адміністративісти А.Б. Авер’янов, О.Ф. Андрійко, О.М.Бандурка, А.І. Берлач, Ю.П. Битяк,В.Т. Білоус, А.С. Васильєв, В.М. Гаращук, З.С. Гладун, С.Т. Гончарук, Є.В. Додін,Р.А. Калюжний, С.В. Ківалов, В.В. Коваленко, Л.В. Коваль, В.К. Колпаков, А.Т. Комзюк, В.В.Конопльов, Т.М. Кравцова,Є.Б. Кубко, О.В. Кузьменко, Є.О. Курінний, Д.М. Лук’янець, Н.П. Матюхіна, О.В. Негодченко, Н.Р. Нижник, А.О. Селіванов, В.І. Олефір, В.П. Пєтков, В.М. Плішкін,Г.О. Пономаренко, Ю.І. Римаренко, О.П. Рябченко, М.М. Тищенко, О.І. Харитонова, В.К. Шкарупа та ін. Поряд із цим, узгодженого доктринального підходу до розвитку науки і галузі адміністративного ними не вироблено. Крім того, розроблена провідними вченими - адміністративістами (В.Б. Авер’яновим, О.Ф. Андрійко, І.П. Голосніченком, С.В. Ківаловим та ін.). «Концепція реформи адміністративного права та проекту Адміністративного кодексу України» до сьогоднішнього дня не знайшла свого формального оформлення у нормативно-правових актах, залишається у статусі «проекту». Таким чином,проблема правової природи основоположних засад і напрямів розвитку сучасного адміністративного права України є такою що потребує подальших досліджень.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     1. На основі досягнутих наукових результатів у процесі використання досягнутих науково-практичних результатів у процесі підготовки відповідних науково - практичних документів за дорученням державних органів, за участю вищезазначених та деяких інших вчених були розроблені: Концепція судово-правової реформи в Україні (1992 р.); Концепція реформи адміністративного права та проект Адміністративного кодексу України (1997 р.); Концепція адміністративної реформи в Україні[1].

     Важливим  етапом щодо реального забезпечення прав, свобод і законних інтересів  громадян України стала ратифікація  Верховною Радою України 17 липня  1997 р. № 475 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року», Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до цієї Конвенції[3].

     Здійснюється  активний розвиток різноманітних інститутів та підгалузей адміністративного права. Виділяється в окрему науку державне управління, підгалузі адміністративного права (митне, податкове, бюджетне) починають викладатись у навчальних закладах як самостійні дисципліни. Активно розвиваються інститути адміністративного права у міжгалузевих утвореннях господарського, фінансового, екологічного та земельного права.

     Таким чином, здійснюється розходження теорії та практики адміністративного права  попередньої епохи та сучасного  адміністративного права України. Обидві ці науки черпають свій зміст  із внутрішнього управління, але перша - в авторитарній, а друга - у правовій державі. На кожній із них лежить глибокий відбиток своєї епохи. Їх докорінно розділяє різне місце людини і громадянина у системі державних цінностей.

     В авторитарній державі громадяни  розглядалися як знеособлені об’єкти управління для урядових заходів. Засоби забезпечення суб’єктивних прав і свобод людини та громадянина ставилися нижче від державних і колективних інтересів. Практично роль громадянина в тій державі зводилась до «гвинтика», який мав би забезпечити процвітання держави та колективних інтересів.

     У правовій державі людина розглядається  вже як самостійна цінність: індивід  не тільки не поглинається державою, але  стає вже основним її елементом. З  безособового об’єкта особистість  піднімається на рівень суб’єкта публічних прав і обов’язків або, що те ж саме - громадянина. Колись в авторитарному механізмі була одна вісь - держава, була одна сила для досягнення цілей - воля партії. Тепер державний механізм основується на двох осях - державі й громадянинові[2]. Між державою й особистістю виникають відносини рівно­правних членів, адміністративно-правові відносини, в яких і правляча влада, і громадянин беруть участь як рівні суб’єкти публічного права. Раніше норми адміністративного права мали характер інструкцій, наказів з боку вищої влади, правоохоронних органів. Тепер адміністративно-правові норми, що стосуються внутрішнього публічного управління, втрачають цей однобічний характер: вони здобувають значення правил, що визначають адміністративно - правові відносини між представниками влади і невладними фізичними та юридичними особами. Режим особистого розсуду суб’єкта публічного управління, що був в основі авторитарного втручання в життя громадянина та діяльність невладних юридичних осіб, поступається місцем суворому дотриманню принципу законності.

     Перехідний  стан адміністративного права у  нашому суспільстві відображає загальні тенденції політичного розвитку країни. З одного боку, на рівні конституційного  законодавства однозначно визначено  пріоритет прав і свобод людини та громадянина перед іншими цінностями, з другого - періодичні намагання окремих чиновників здійснювати публічне управління не на основі права, а за власним розсудом. Як правило, ці порушення конституційно - правових норм здійснюються під гаслами захисту державних інтересів, права державного власності тощо. Насправді ж незалежно від намірів цих осіб завдається шкода народові України.

     А поки корінної зміни не відбулося, новий  демократичний режим не став загальновизнаним, правова культура громадян залишається на недостатньому рівні, сучасне вітчизняне адміністративне право поневолі переплітається з положеннями адміністративного права попередньої епохи.

Після прийняття 6 липня 2005 р. Кодексу Адміністративного  судочинства для задоволення потреб такого судочинства будується нова галузь юриспруденції - «Адміністративний процес України»[1].

     Таким чином, Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р., ознаменувала новий  етап розвитку всієї державно-правової дійсності, відповідно до якої людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю:

     - з розвитку конституційних положень  динамічно починає розвиватися  адміністративне право, при цьому наріжним каменем стало те, що положення Конституції розроблялись переважно через призму людиноцентристського призначення держави та права;

     - згідно з цим публічна адміністрація  має найповніше задовольняти  й захищати інтереси людини, тобто  діяти на благо людини – шляхом всебічного забезпечення пріоритету її прав, свобод і законних інтересів;

     - важливим етапом щодо реального  забезпечення прав, свобод і законних  інтересів громадян України стала  ратифікація Верховною Радою  України Конвенції про захист  прав людини й основоположних свобод, з того моменту фізичні та юридичні особи, які вичерпали всі можливі вітчизняні засоби щодо поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів, почали звертатись до Європейського суду з прав людини;

     - здійснюється активний розвиток різноманітних інститутів і підгалузей адміністративного права, суттєво оновлюється навчальна література з адміністративного права;

     - після прийняття Кодексу адміністративного  судочинства було практично забезпечено  створення адміністративного судочинства в Україні, будується нова галузь юриспруденції - Адміністративний процес України;

     - у результаті всього вищезазначеного  за адміністративним правом остаточно  закріплюється статус фундаментальної галузі - воно по праву вважається основоположним для інших галузей публічного права.

     Дослідження широкого кола актуальних питань адміністративного  права дало змогу провідним дослідникам  підготувати і видати курси лекцій з адміністративного права України (Л.В. Коваль, 1994; Ю.П. Битяк, В.В. Зуй, 1996), навчальні посібники з митного права України (С.В. Ківалов, 1998), державного управління (за заг. ред. В.Б. Авер'янова, 1999)[2].

     Зазначений  період розвитку адміністративного  права в Україні характеризується тим, що теоретичні розробки вчених, як ніколи раніше, безпосередньо пов'язуються з практичними і перспективними завданнями, що вирішують органи виконавчої влади. З одного боку, це виконання завдань відповідних органів, а з іншого - оновлення самого законодавства України, оскільки воно неповно, а часто-густо й суперечливо регулює відповідні суспільні відносини[7]. Принциповий підхід полягає тут в тому, що норми цієї галузі повинні встановити адміністративно-правові відносини нового типу, які були б спрямовані насамперед на забезпечення реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина.

     Нині  стан розвитку цієї науки дістав відображення у низці монографічних праць, підготовлених колективами провідних  фахівців у галузі адміністративного  права і державного управління: "Державне управління: теорія і практика" (К., 1998); "Державна служба: організаційно-правові основи і шляхи розвитку" (К., 1999); "Виконавча влада і адміністративне право" (К., 2002); "Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики" (К., 2003)[1].

     Останнім  часом почала суттєво оновлюватися і навчальна література з адміністративного права: Голосніченко І.П. Адміністративне право України (основні категорії і поняття): Навчальний посібник (Ірпінь, 1998); Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. Ю.П. Битяка (X, 2000); Гончарук С.П. Адміністративне право України: Навчальний посібник (К., 2000); Васильєв А.С. Административное право Украины (общая часть): Учебное пособие (X., 2001): Бандурка А.М., Тищенко Н.М. Административный процесе: Учебник (X., 2001); Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник (К., 2003); Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С.В. Ківалова (Одеса, 2003).

     2. В умовах сьогодення потребує новітнього наповнення саме концепція змісту галузі адміністративного права, яка повинна найповніше забезпечувати охорону прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Станом на 01.07.2009 р. концепція адміністративного права України базується на положеннях Конституції України, іншій вагомій джерельній базі, а саме законах України «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»; Концепції адміністративної реформи в Україні; цілої гами концептуальних напрацювань Президента України та Кабінету Міністрів України направлених на забезпечення охорони прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичний осіб засобами публічного права[5].

     Аналіз змісту вищезазначених джерел свідчить, що конституційно-правові вихідні положення, які мають отримати свій подальший розвиток в галузі адміністративного права, є благодатними, наприклад ст.3 Конституції України стверджує, що: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю….». Реагуючи на зазначене, серед вітчизняних вчених - адміністративістів провідною є думка, що генеральним напрямом сучасного адміністративного права є запровадження службової (сервісної) її концепції щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (реалізації та захисту прав і свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб). Таким чином, для умов правової, демократичної, соціальної держави генеральним напрямом адміністративного права визначена службова (сервісна) концепція, у відповідності до якої суб’єкти публічного адміністрування мають якнайповніше забезпечувати права, свободи і законні інтереси фізичних та юридичних осіб[6]. Для ґрунтовного розкриття сутності основних напрямів забезпечення захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері діяльності публічної адміністрації, необхідно визначитись із основним галузевим принципом адміністративного права. В юридичній літературі існують дві основні формули, на основі яких розкривають основний принципи правового регулювання адміністративного права. Сутнісним критерієм розмежування між ними полягає юридична категорія «інтересу». Так як, на слушну думку В.Ф. Сіренка, соціальне життя кожного суб’єкта адміністративного права (особи, колективу, держави, суспільства) є постійний пошук можливостей задовольнити ті чи  інші потреби[9].