Адміністративно-правове регулювання в галузі фінансів

Основними інструментами  адміністративного регулювання, як уже зазначалося, є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замовлення, ціни і т. д.

Ліцензії — це спеціальні дозволи, які видаються суб'єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів. Ліцензування спрямоване на захист економічних інтересів країни, суспільства та його членів як споживачів товарів і послуг.

Квоти — визначають частку суб'єктів ринку у виробництві, споживанні, експорті, імпорті тощо товарів і послуг. Квотування здійснюється з метою створення конкурентного середовища, захисту вітчизняного ринку, стабілізації цін на внутрішньому ринку.

Санкції — це заходи держави, спрямовані на покарання суб'єктів ринку, які не виконують установлених правил діяльності. У порядку економічних санкцій держава може вимагати сплату неустойки, штрафів, пені за невиконання суб'єктами ринку певних зобов'язань, а також вилучати на користь державного або місцевих бюджетів виручку від незаконної діяльності.

Норма — це, по-перше, науково обґрунтована міра суспільно  необхідних витрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції заданої якості, по-друге, правила поведінки людей  і здійснення певних видів економічної  діяльності.

Стандарти — це єдині норми за типами, марками, параметрами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами випробування та контролю, правилами пакування, маркування та зберігання продукції, технології виробництва.

Державне замовлення є інструментом як адміністративного, так і економічного регулювання. Коли йдеться про адміністративне регулювання, мається на увазі, що для підприємств, які повністю або частково перебувають у державній власності, а також для підприємств-монополістів державні замовлення на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) є обов'язковими.

Ціни теж можуть використовуватися  як інструменти адміністративного  регулювання. Метою такого регулювання  є запобігання руйнівному впливу вільного ціноутворення на економіку [10].

РОЗДІЛ 3

ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ  В ГАЛУЗІ ФІНАНСІВ

Світова фінансова криза, що розпочалася в жовтні 2008 року продемонструвала недосконалість інститутів регулювання як банків так і небанківських  фінансових посередників, що в свою чергу негативно вплинути на фінансовий стан фінансових посередників в цей період. Тож питання реорганізації контролюючо-регулюючих органів є досить актуальним. На державному рівні вже зроблені деякі кроки, проте й досі відсутній комплексний дієвий підхід до цієї проблеми. Наприклад, робочою групою при НБУ у 2010 році була розроблена та оприлюднена Зелена книга з метою започаткування публічних дискусій усіх зацікавлених сторін щодо підвищення ефективності регулювання та нагляду за фінансовим сектором в Україні, визначення чинників, які зумовлюють неефективність дій органів регулювання та нагляду, визначення шляхів нейтралізації або зменшення негативного впливу цих чинників, а також можливих напрямів реалізації політики». Ці нормативні акти є законодавчим підґрунтям для зміни існуючого етапу розвитку системи регулювання та нагляду вітчизняного фінансового ринку [15].

23 травня 2012 року відбувся круглий стол на тему "Вдосконалення діяльності кредитних бюро", що був організований Форумом провідних фінансових установ, консалтинговою компанією «Берлін Економікс» за фінансової підтримки Федерального Міністерства фінансів Німеччини. У заході взяли участь представники уряду, банківської сфери, кредитних бюро та закордонні експерти.

Під час круглого столу  були представлені Рекомендації щодо покращення регулювання в сфері діяльності кредитних бюро в Україні, підготовлені Німецькою консультативною групою з економічних реформ в Україні та «Берлін Економікс» за фінансування Федерального міністерства фінансів Німеччини. У дослідженні, визначено ключові проблеми та надані рекомендації щодо їх вирішення.

По-перше, це проблеми регулювання  та контролю. Національна комісія  із регулювання ринку фінансових послуг не має достатніх інституційних  можливостей для здійснення контролю та регулювання у цій сфері, що негативно впливає на розвиток ринку. Тож ці функції мають бути передані НБУ, що має більший досвід регулювання та контролю у банківському секторі.

По-друге, проблематичними  є джерела інформації, з яких кредитні бюро отримують свої дані, адже найчастіше банки не надають необхідну інформацію або надають її у досить обмежену об’ємі (наприклад лише щодо несумлінних платників). З іншого боку доступ кредитних бюро до державних реєстрів є далеким від оптимального.

По-третє, важливим є питання  захисту інформації.

З метою подолання  зазначених проблем функціонування ринку кредитних бюро був розроблений  проект закону №10292 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України  щодо вдосконалення діяльності бюро кредитних історій». Судячи із законопроекту, він переслідує наступні цілі: 1/ розширити суб’єктний склад користувачів (скоріш за все маються на увазі колекторські компанії), 2/ полегшити накопичення інформації кредитними бюро за рахунок спонукання держаних органів надавати інформацію, що цікавить бюро; розширити (уточнити) перелік даних, що накопичуються кредитними бюро; 3/ створити державний реєстр кредитних історій, використовуючи за привід те, що кредитних бюро вже є декілька і не зрозуміло до якого звертатися.

Центр не підтримує ідею створення державного реєстру для обслуговування інтересів кредитних бюро та їх користувачів. Питання зручності надання послуг користувачам кредитних бюро має вирішуватися у договорах між ними. Крім того, для покращення та розширення послуг, що надаються кредитними бюро, останні не позбавлені можливості об’єднувати власні зусилля та формувати спільну бізнес-політику без залучення ресурсів держави [16].

Становлення та розвиток системи регулювання та нагляду фінансового ринку в Україні на сьогодні пройшло п’ять етапів:

- Формування передумов створення системи регулювання фінансового ринку (1991-1995 рр.). Із здобуттям незалежності нашої держави, постала необхідність створення фінансових інститутів як професійних учасників фінансового ринку, адже вектор розвитку економіки молодої держави був направлений в бік ринкових відносин. В цей період приймаються перші нормативні акти, що мали регулювати створення та функціонування фінансових посередників. Регулювання здійснювалося Національним банком України, Кабінетом Міністрів України. А в 1995 році запрацювала Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Це було необхідністю, адже саме цього року Кабінет Міністрів України вперше емітував облігації внутрішньої державної позики (ОВДП), що стало поштовхом до розвитку фондового ринку в Україні;

- Становлення системи  регулювання фінансового ринку  (1996-2000 рр.). Протягом даного періоду  продовжувалося створення та  удосконалення нормативної бази  як підґрунтя для функціонування  існуючих фінансових інститутів  та появи нових. У 1999 року був прийнятий закон, який безпосередньо регулює діяльність Національного банку України, окреслюючи чітко завдання, функції, структуру, принципи діяльності регулюючого органу, а саме Закон України «Про Національний Банк України»;

- Удосконалення системи регулювання фінансового ринку (2001-2008 рр.) у 2002 році був створений ще один орган регулювання та нагляду - Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України – покликаний регулювати діяльність небанківських фінансових інститутів. Паралельно приймаються закони, що регулюють створення та функціонування окремих парабанків, зокрема недержавних пенсійних фондів, інститутів спільного інвестування, кредитні спілки. Також в ці роки переоцінюють підходи до банківського нагляду та вперше замислюються над створенням єдиного мегарегулятора;

- Адаптація системи  регулювання фінансового ринку  до кризових умов (2009-2010 рр.) Світова  фінансова криза, що настала  в кінці 2008 року досить негативно  вплинула на показники діяльності  фінансових посередників, що виявились неготовими до такого випробування, хоча і демонстрували начебто ефективний розвиток. Неготовими до таких подій виявились і органи регулювання та нагляду за їх діяльністю, регулюючі заходи яких не завжди були раціональними та дієвими. В цей період був посилений контроль за парабанками, нагляд за якими був завжди слабшим, ніж за банками. Всі ці події продемонстрували недосконалість системи регулювання та нагляду за діяльністю фінансових інститутів.

- Функціонування системи  регулювання фінансового ринку в посткризовий період (2011 р. і до нині). В період відновлення економіки після фінансової кризи, задля подальшого ефективного розвитку фінансового ринку України на сьогодні проводяться певні кроки щодо реорганізації системи регулювання та нагляду фінансового ринку в Україні. Кризові процеси у функціонуванні фінансового ринку спонукали замислитись над недосконалістю системи захисту вкладів, що акумулювалися фінансовими посередниками, зокрема, парабанками.

На сьогодні вже є  спроби створення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у кредитних спілках, нажаль поки-що все це на стадії створення законопроекту. На початку 2012 року реогрганізовано Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, натомість, з метою удосконалення нагляду за діяльністю за фінансовими інститутами небанківського типу, створено Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг. Проте, діяльність даного регулюючого органу має проблеми функціонального порядку, зокрема: немає офіційного сайту, незрозумілим залишається структура, принципи діяльності тощо. 

На сьогодні в Україні  існує ціла низка регулюючих органів, які здійснюють нагляд за діяльністю окремих видів фінансових посередників. Також прийняті відповідні закони, які регулюють діяльність як фінансових інститутів, так і регулюючих органів. Зокрема, регулювання, нагляд та контроль за діяльністю банків здійснює Національний банк України. Ринком цінних паперів займається Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, за регулювання та нагляд за діяльністю небанківських фінансових посередників відповідальна Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері фінансових послуг.

Також, слід відмітити, що і інші державні органи здійснюють часткове регулювання фінансових інститутів. Наприклад, Міністерство фінансів України, відповідно до своїх повноважень має право вносити пропозиції при розробці нормативних документів, що регулюють діяльність фінансового ринку.

Система регулювання  фінансових посередників в Україні  об’єднує чотири підсистеми:

- Підсистема держаних  органів регулювання та нагляду;

- Підсистема інститутів  інфраструктури фінансового ринку;

- Підсистема саморегулюючих  організацій;

- Аналітично-інформаційна підсистема.

У загальному вигляді, система  регулювання фінансових посередників включає в себе всі потрібні інститути, проте кожна з підсистем має  певні недоліки у функціонуванні, що впливає на якість результатів  діяльності системи в цілому. недосконалість підсистеми держаних органів регулювання та нагляду полягають у недостатньому рівні незалежності, часто невчасності прийнятті потрібних рішень, ефективності проведених заходів. Підсистема інститутів інфраструктури фінансового ринку також в повній мірі не може виконати покладені на неї завдання, адже більшість операцій на фондовому ринку проводять поза біржами, зокрема за участю ПТІС, ПФТІС, що виключає можливість організованим біржам контролювати учасників фондового ринку. Підсистема саморегулюючих організацій (СРО) включає в себе асоціації та об’єднання які мають офіційного статусу саморегулюючих організацій і ті, що не мають такого статусу. Слід підкреслити, що до першої групи на сьогодні відносяться лише п’ять асоціацій. Всі інші елементи саморегулюючих організацій не мають державної реєстрації, навіть Асоціація український банків, яка має всі потрібні атрибути, щоб бути зареєстрованою. Нині важко назвати СРО повноцінним інститутом саморегулювання, та й на рівні держави, особливо з боку Національного банку України, така діяльність не надто підтримується, тож СРО може чекати участь лобістського органу. Аналітично-інформаційна підсистема в Україні, на нашу думку, також недостатньо виконує свої функції. Зокрема, інформація, представлена на офіційних сайтах державних органів регулювання та нагляду, офіційних сайтах учасників ринку є недостатньою, часто несвоєчасною, для того щоб проаналізувати процеси, що відбуваються на фінансовому ринку тощо.

В залежності від характеру  розвитку тієї чи іншої країни, станом її економіки, особливостям законодавства, політичної ситуації, специфіки фінансових відносин виділяють три основних моделей наглядових системи:

- модель єдиного наглядового  органу;

- секторна модель;

- функціональна модель.

Модель єдиного наглядового  органу означає створення мегарегулятора та зосередження усіх регулюючо-наглядових інструментів у розпорядженні єдиного органу. Регулюючо-наглядовий орган такого типу вперше був створений 1982 року у Сінгапурі, потім такий метод регулювання фінансових відносин використали країни Скандинавського півострову, в подальшому ж у багатьох розвинених країнах світу, зокрема в країнах Європи, в Японії, Австралії, Китаї. На сьогодні така модель інтегрованого регулювання та нагляду використовується у країнах Європейського союзу: Німеччині, Великобританії, Швеції, Польщі, Австрії, Естонії, Латвії, Чехії, Мальті, Словаччині, Бельгії, Ірландії, Угорщині, Данії [16]. Причому, єдиною функцією Центрального банку за таких залишається провадження грошово-кредитної політики. Слід зауважити, що 1997 року у Великобританії було створено Управління фінансових послуг, в компетенції якого входить регулювання та нагляд за діяльністю всіх інститутів, що надають фінансові послуги. Також у 2002 році в Німеччині запрацював новий мегарегулятор, Федеральне відомство фінансового нагляду, що регулює діяльність банків, страхових компаній, бірж.

При цьому, як зазначає Г. Балянт: «Нині немає єдиної моделі фінансового мегарегулятора як із позиції  концентрації наглядових функцій щодо різних фінансових посередників грошового ринку, так і з погляду інституційної структури. В деяких країнах (Чехія, Словаччина, Сінгапур, Ірландія) ці функції виконує центральний банк, а в окремих країнах (Естонія, Латвія, Мальта, Угорщина, Великобританія, Німеччина, Китай) єдиний наглядовий орган відокремлено від центрального банку, і він є незалежним спеціалізованим органом»[6].

Секторна модель передбачає створення окремого регулюючо-наглядового  органу за певним сектором фінансового  ринку. Проте, починаючи з 2000 року багато країн відійшли від такого моделі нагляду. Та все ж у таких країнах як Болгарія, Греція, Кіпр, Литва, Фінляндія, Словенія, Румунія, Іспанія, а також Україна застосовують і до сьогодні. Варто зазначити, що в Італії, Франції та Португалії використовують окремі принципи такого регулювання, зокрема в даних країнах один такий орган нагляду регулює кілька сфер фінансових відносин.

Функціональна модель означає  наявність двох інститутів регулювання. Один з органів регулює діяльність фінансових інститутів, інший –  розробляє норми функціонування фінансових інститутів на ринку, здійснює нагляд за дотриманням цих норм, а також захищає права інвесторів, споживачів фінансових послуг, контролює стан конкуренції на фінансовому ринку. Таку модель в чистому вигляді використовують лише у Нідерландах, де в 2004 Центральний банк цієї держави, органи, що регулюють діяльність страхових компаній та пенсійних фондів були об’єднані з подальшим завданням здійснювати продуційний нагляд за фінансовими відносинами. Натомість регулювання та нагляд за бізнесом, за доступністю, відкритістю економічної інформації виконує орган нагляду за фінансовими ринками [6].