Адміністративно-правове регулювання у сфері транспорту

Розглядати від імені  органів Державтоінспекції справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:

- За адміністративні правопорушення, передбачені ч.І, 2 і З ст.121, ч. 1, 2 і 3 ст.122, ч. 2 ст.123, ст.125, ч. З ст.126, ч. 1 і 2 ст.127 КпАП України, - працівники Державної автомобільної інспекції, які мають спеціальні звання;

- за адміністративні правопорушення, передбачені ч. 4 ст.121, ст.1211, ч. 4 ст.122, ст.ст.1221, 1222, 122і, ч. 1 і 3 ст.123, ст.ст.124, 124і, ч. 1і 2 ст.126, ч.З і 4 ст.127, ст.ст.128, 128і, ч. 1 і 2 ст.129, ч. 1 ст.130, ст.132, ч. 4 ст.133, ст.ст.139, 140 КпАП України, - начальник або заступник начальника відділення (відділу, управління, Головного управління) Державної автомобільної інспекції, начальник або заступник начальника відділу (управління, Головного управління) дорожньої міліції, командир або заступник командира окремого підрозділу дорожньо-патрульної служби. У разі відсутності у відділі внутрішніх справ виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради відділення (відділу) Державної автомобільної інспекції зазначені справи розглядаються начальником або заступником начальника відділу внутрішніх справ. У розгляді таких справ можуть брати участь представники трудових колективів і громадських організацій.         Справи про правопорушення, передбачені ч. 5 ст.121, ч. 2 ст.130 КпАП України розглядають судді районних (міських) судів (ст.221 КпАП України). У цих випадках відповідною посадовоюособою ДАІ до суду передаються первинний та повторний адміністративні матеріали. Затримання та сплатне вилучення транспортного засобу порушника здійснюється виключно на підставі постанови компетентного щодо розгляду справи органу і виконується цим же органом, тобто судом (ст.ст.ЗН, 312 КпАП України).   Справа про порушення Правил розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про її своєчасне сповіщення про місце й час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи (ст.268 КпАП України).

Провадження у справі про  адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за таких обставин (ст.247 КпАП України):

- відсутність події і  складу адміністративного правопорушення;

- недосягнення особою  на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку;

- неосудність особи, яка  вчинила протиправну дію або  виявила бездіяльність;

- вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної оборони;

- видання акта амністії, якщо він усуває застосування адміністративного стягнення;

- скасування акта, який  встановлює адміністративну відповідальність;

- закінчення на момент  розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених ст.38 КпАП України;

- наявність по тому  самому ж факту щодо особи,  яка притягається до адміністративної відповідальності, постанови компетентного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення, або нескасованого рішення товариського суду, якщо матеріали було передано до товариського суду органом (службовою особою), який має право накладати адміністративне стягнення по даній справі, або нескасованої постанови про закриття справи про адміністративне правопорушення, а також порушення по даному факту кримінальної справи;

- смерть особи, до якої було розпочато провадження у справі.

Військовослужбовці і  призвані на збори військовозобов'язані, а також особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ  несуть відповідальність за порушення  правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, на загальних підставах (ст.ІЗКпАП України).

У справі про адміністративне правопорушення посадова особа Державтоінспекції (міліції) виносить одну з таких постанов (ст.284 КпАП України):

- про накладення адміністративного стягнення;

- про закриття справи, причому Постанова про закриття  справи виноситься при оголошенні;

- усного зауваження, передачі  матеріалів на розгляд товариського  суду, комісії по боротьбі з  пияцтвом, утвореної на підприємстві, в установі, організації чи їх структурних підрозділах, громадської організації чи трудового колективу, відповідним органам для вирішення питання про притягнення військовослужбовців до дисциплінарної відповідальності або передачі їх прокурору, органу попереднього слідства чи дізнання, а також при наявності обставин, передбачених ст.247 КпАП України.

Порушення правил особами, які  керують транспортними засобами, обладнаними двигуном з робочим  об'ємом до 50 смЗ, велосипедами, а також  водіями, в тому числі і ті, які  перебувають у стані сп'яніння, так само як і зазначеними особами, що спричинили пошкодження транспортних засобів, вантажів, шляхів, шляхових та інших споруд, іншого майна чи створили аварійну обстановку або залишили, на порушення встановлених правил, місце ДТП, учасниками якої вони є, необхідно кваліфікувати за ст.127 КпАП України. Відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини (Україна є учасником даної конвенції) члени дипломатичного корпусу, співробітники адміністративно-технічного та допоміжного персоналу посольств користуються імунітетом. Члени дипкорпусу користуються відповідним імунітетом у повному обсязі, члени адміністративно-технічного та допоміжного персоналу, як правило, -тільки при виконанні своїх службових обов'язків (ст.31 Конвенції). Засоби пересування дипломатичного та консульського корпусу теж користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та інших виконавчих дій.             При порушенні правил особою, яка користується імунітетом, після перевірки документів, що засвідчують особу та її статус, який підтверджується дипломатичним паспортом чи спеціальним посвідченням, що видається Міністерством закордонних справ України (дипломатична чи консульська картка), складається протокол, а документи повертаються власнику. Забороняється проводити будь-які заходи щодо зазначеної особи затримання або інші примусові дії, за винятком випадків, коли надання свободи буде вести до продовження правопорушення.         Якщо особа, яка користується імунітетом, керує транспортним засобом з явними ознаками сп'яніння, їй пропонуєтьсяприпинити керування. Огляд на стан алкогольного сп'яніння у медичних закладах проводиться у разі її згоди. При відмові від проведення медичного огляду і спробах продовження керування транспортним засобом особою, яка користується дипломатичним імунітетом, подальший рух цього автомобіля не допускається і в присутності двох понятих складається адміністративний протокол з вичерпними відомостями про особу правопорушника.

Розділ 2.1. Державна політика транспортної безпеки України

Унаслідок швидких і революційних змін, яких зазнає цивілізація, хоч  як прикро, але постійно зростають  ризики виникнення катастроф, аварій, соціальних конфліктів тощо. Особливо дошкуляють та завдають значної шкоди суспільству дорожньо-транспортні пригоди й аварії на різних видах транспорту. Ситуація загострюється через відсутність налагодженої системи забезпечення транспортної безпеки, недостатню результативність виконання покладених на неї завдань і функцій, зниження рівня наукового й технічного супроводу зазначеної діяльності. Цьому сприяють складність і невивченість характеру й особливостей соціальних взаємозв’язків, що виникають між різними категоріями учасників суспільних відносин у процесі функціонування різних видів транспорту.

Безпеку в сучасних умовах треба розглядати як одну з найголовніших цілей і невід’ємну умову діяльності людей, соціальних груп, суспільств, держав і світового співтовариства. З огляду на це закономірним конкретно-історичним процесом для України є перегляд конституційно-правової основи системи національної безпеки з урахуванням чинника безпеки у транспортному комплексі, який, на нашу думку, є одним із найважливіших її компонентів. Тож, як бачимо, постає гостра необхідність аналізувати проблеми безпеки на концептуальному рівні з використанням загальнонаукових і новітніх прикладних методів пізнання, орієнтованих загалом на теоретико-прикладне обґрунтування концепції забезпечення транспортної безпеки України.

Транспортна безпека є  складовою національної безпеки  і полягає у запобіганні аваріям  та інцидентам на транспорті. Така діяльність з огляду на пріоритетність прав і свобод людини здійснюється шляхом створення системи раціональної превентивної безпеки з метою максимально можливого, економічно обґрунтованого зменшення ймовірності виникнення транспортних аварій і мінімізації їх наслідків. Під забезпеченням транспортної безпеки слід розуміти соціальний процес діяльності відповідних суб’єктів суспільних відносин із запобігання аваріям та інцидентам на транспорті.

Можна дійти такого висновку: забезпечення транспортної безпеки полягає в забезпеченні права особи на безпеку в широкому розумінні (захист життя, здоров’я, загалом конституційних прав громадян). Пріоритетним напрямом у цій сфері є запобігання реальним та потенційним загрозам виникнення аварій і катастроф на транспорті та їх наслідкам.

Аналіз національних інтересів  через призму транспортної безпеки  свідчить, що остання спрямована на захист пасажирів, власників, отримувачів і перевізників вантажів як осіб, що безпосередньо споживають або створюють транспортний продукт; власників транспортних засобів і осіб, що його фрахтують; транспортного комплексу, включаючи інфраструктуру та працівників; економічний стан країни, включаючи бюджети всіх рівнів; екологічний стан навколишнього середовища. Транспортна безпека спрямована на досягнення:

– безпеки для життя, здоров’я пасажирів під час здійснення перевезення, а також  посадки, висадки та очікування транспортного засобу, пристосованого для перевезення людей;

– безпеки перевезення  вантажів та багажу, включаючи обмеження  на переміщення небезпечних і  негабаритних вантажів, спеціалізацію  транспортних засобів для переміщення  таких вантажів, розробку окремих  маршрутів та встановлення обмежень за графіком використання магістралей  загального призначення;

– безпеки експлуатації і функціонування транспортних об’єктів і засобів, регламентуючи вимоги до їх стану та проведення комплексу  робіт із ремонту й обслуговування, унеможливлюючи доступ до небезпечних об’єктів (небезпечних через особливості свого функціонування для оточення, а також порушення нормальних умов функціонування яких може спричинити аварії або техногенні катастрофи);

– охорони громадського порядку на транспорті – сукупності установлених і взятих під охорону державою (в особі уповноважених державних органів, посадових осіб) правил поведінки у громадських місцях, на транспорті з метою реалізації прав громадян, іноземців, осіб без громадянства на безпечне переміщення, внаслідок якого задовольняються їхні відповідні інтереси, а також потреби державного розвитку[13];

– безпечного стану дорожніх умов шляхом розробки та впровадження органiзацiйних, iнженерно-технiчних заходiв, спрямованих на забезпечення збереження життя i майна учасникiв дорожнього руху, приведення у належний стан дорiг, вулиць та залiзничних переїздiв, усунення причин виникнення місць концентрації ДТП, удосконалення організації руху транспорту тощо.

Становлення та розвиток України  як демократичної держави, інтеграція її у світові та європейські структури потребує переосмислення суті, місця та ролі державного управління за сучасних умов на підприємствах транспортно-дорожнього комплексу. Державна транспортна політика в галузі безпеки руху реалізується через законодавство України, нормативно-правову й нормативно-технічну базу, вдосконалення системи державного управління, управління державною власністю (об’єктами інфраструктури, підприємствами транспорту) та державне регулювання у сфері відносин і діяльності суб’єктів підприємництва[10].

Не менш важливу роль відіграють також суб’єкти забезпечення безпеки  руху на транспорті, від злагоджених  дій яких залежить стан аварійності, рівень транспортного обслуговування населення, якість надання транспортних послуг тощо. Аналіз системи й компетенції суб’єктів управління транспортним комплексом України засвідчує, що нинішня система державного управління безпекою на транспорті потребує вдосконалення. Найоптимальнішим убачається створення єдиного планово-регулювального, науково-методичного, координаційного та контрольного центру, наділеного достатніми повноваженнями щодо організації взаємодії всіх органів державної влади України в зазначеній сфері. Ним може стати Міжвідомча комісія з питань забезпечення безпеки на транспорті. Створення такого органу дало б можливість, по-перше, сконцентрувати весь комплекс управлінських функцій із забезпечення безпеки на всіх видах транспорту в одному органі та здійснювати централізоване керівництво; по-друге, значно ефективніше вирішити питання про раціональну організацію контрольно-наглядової діяльності у вказаній сфері; по-третє, уникнути дублювання функцій і паралелізму в діяльності згаданих суб’єктів, сприяти подальшому вдосконаленню керівництва і координації діяльності всіх державних органів, правильному розподілу фінансових і матеріально-технічних засобів, що витрачаються на проведення масштабних заходів із забезпечення безпеки функціонування транспорту.

У сфері забезпечення безпеки  руху серед інших видів транспорту (залізничного, повітряного, морського  та річкового) найпроблематичнішим є автомобільний (дорожній рух). Загальну кількість загиблих у дорожньо-транспортних пригодах за останні 10 років можна прирівняти до кількості мешканців середнього обласного центру країни, а число потерпілих у дорожньо-транспортних пригодах (далі – ДТП) значно перевищує кількість жертв від стихійних лих і техногенних катастроф. Така ситуація викликає тривогу в населення і потребує вжиття найрішучіших заходів для ліквідації причин травматизму на дорогах. До того ж порушення Правил дорожнього руху водіями транспортних засобів дедалі частіше супроводжується їхньою агресивною поведінкою стосовно інших учасників дорожнього руху.

За статистичними даними, у багатьох країнах серед причин збільшення кількості дорожньо-транспортних пригод останніми роками, як і раніше, домінує людський чинник (тобто низька культура поведінки водіїв і пішоходів на вулицях і дорогах, свідоме порушення Правил дорожнього руху). Керування транспортом у нетверезому стані, недотримання швидкісного режиму руху, виїзд на смугу зустрічного руху, ігнорування сигналів світлофора, неуважне ставлення до інших учасників руху стали звичайним явищем.

Крім того, чинне законодавство у сфері забезпечення безпеки учасників дорожнього руху неповною мірою відповідає суспільним потребам і міжнародно-правовим стандартам. Тож перед теорією і практикою державного управління постає вкрай серйозне завдання розробити відповідний правовий комплекс, критично осмисливши національний і зарубіжний досвід, але найголовніше – розробити й забезпечити реалізацію науково обґрунтованої концепції системи забезпечення безпеки учасників дорожнього руху в Україні.

Забезпечення дотримання правил безпеки дорожнього руху є  вирішальним чинником зменшення  травматизму в результаті ДТП. Як показує досвід промислово розвинених країн, ефективність заходів, покликаних змінити модель поведінки учасників дорожнього руху, значною мірою залежить від того, наскільки суворо влада вимагає їх дотримання.

Підвищення безпеки дорожнього руху потрібно розглядати як загальнонаціональний пріоритет, спрямований на зниження темпів зростання аварійності порівняно з темпами збільшення автомобільного парку, зменшення тяжкості ДТП і кількості загиблих на дорогах.

Незважаючи на вжиті державою заходи з підвищення відповідальності за порушення законодавства України про дорожній рух, ситуація на автошляхах кардинально не змінилася. За шість місяців 2009 року скоєно 109181 ДТП, в яких загинуло 2143 особи і 19804 – травмовано. Ці показники, з одного боку, свідчать про істотне зниження рівня аварійності на автошляхах країни порівняно з аналогічним періодом 2008 року (відповідно 145465 та 32194). З другого боку, на фоні аналогічної статистики країн розвиненої автомобілізації показники аварійності в Україні залишаються вкрай високими.