Історія розвитку бухгалтерського обліку в Україні

      Недоторканність приватної земельної власності  закріпив збірник законів України-Русі “Руська правда” Я. Мудрого. Власність  князя і держави ототожнювались, розмір данини та податків не регламентувався, тобто все було в руках князя. Таке юридично закріплене господарювання певним чином впливало на формування обліку в майбутньому, адже діяв принцип: держава є власником всього майна, яке знаходиться в країні, що і зумовило необхідність створення єдиного органу, який би регламентував порядок ведення облікових записів, підпорядкувавши їх “вертикальним” правовим відносинам. Народ віддавав все державі в особі князя. Тому найвищу урядову посаду при княжому дворі займав дворецький. Основним його завданням був догляд за княжим двором і всім княжим майном.

      Ведення обліку в ті часи, в тому числі  і облікової роботи, знаходилось  безпосередньо в підпорядкуванні  печатника. Він був начальником  княжої канцелярії та укладав княжі грамоти, мав на збереженні княжу печатку.

      Поштовхом у розвитку культури, освіти і облікової  науки в Київській державі  стало християнство: створювалися школи, видавались книги, розвивалась наука, зокрема, математика як основа обліку.

      Так, ідеї української бухгалтерії зародилися в монастирях під впливом візантійської наукової думки. Відповідна підготовка людей, які займались обліком та іншою писарською роботою, здійснювались в монастирях Київської Русі, а пізніше і Галицько-Волинського князівства. Там була сконцентрована вся наукова думка, відкривались школи, де учні мали змогу навчатись веденню обліку і записів.

      Облік в монастирях був організований  за принципом камеральної форми. Об'єктами обліку була готівка, доходи, видатки, а також дебіторська  і кредиторська заборгованість. Суми дебіторської заборгованості клієнтів відображалися по дебету, а по кредиту – їх внески. В окремих касових журналах реєструвались прибуткові та видаткові операції. Але облік не був систематичним. У цей період в Україні переважали проста бухгалтерія, хоча вже почали з'являтися паростки застосування подвійного запису.

      В обліку тих часів застосовувався такий принцип: за кожен майновий об'єкт повинна відповідати певна  особа або група осіб.

      Комірниками при княжому дворі були стольник і ключник. Перший займався наглядом за княжим столом, контролював зберігання, оприбуткування та видачу харчів, другий зберігав ключі від комор і магазинів.

      Комірники несли матеріальну і кримінальну  відповідальність за збереження довірених  їм цінностей. Винних били, «карали на горло», садили на «дибу» за кожну виявлену недостачу. Пропонувалося навіть, щоб у приміщенні складів до стін прибивати шкіру покараних за значну недостачу комірників як попередження для новоприйнятих.

      У монастирях був свій порядок розподілу облікових обов'язків: управителем був келійник, йому підпорядковувались казначей і старці. Казначей відповідав за зберігання грошей вів їх облік. Старці несли адміністративну і матеріальну відповідальність за ведення разових робіт і виданих їм під звіт матеріальних цінностей. В деяких монастирях були ще й приказчики, на які покладались функції ревізорів.

      Роль  матеріально відповідальних осіб виконували виборні цілувальники. У Статутній  грамоті часів І. Мазепи є досить цікавий матеріал про особливості обліку при будівництві Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерського монастиря: інвентаризація і утримання недостач з попереднього будівничого; солідарна матеріальна відповідальність за всі матеріальні цінності разом з казначеєм; казначей зберігав ключі від комор, а будівничий опечатував комори; грошові надходження обліковувались в спеціальній книзі, яку вели казначей і будівничий, при цьому зазначалась кожна стаття, вказувалась дата і джерело надходження; аналогічна книга відкривалась для видачі і виплати грошових коштів; облік борошна, одягу та іншого інвентаря вівся в двох окремих книгах, в в одній по надходженню, в другій – по витрачанню.

      Висока  відповідальність при княжому дворі  та в монастирському господарстві призвела до створення певної техніки ведення обліку, яка поділяла облікові регістри, призначені для відображення в них надходження і відпуску грошових та матеріальних цінностей, послідовного проведення інвентаризації.

      Свої  корективи в економічні відносини  того часу, і, відповідно, в облік вніс період татаро-монгольської навали, який призвів до занепаду Київської держави і перенесення центру східнослов'янської культури до Галицько-Волинського князівства. Татари нав'язали свої облікові правила, докорінно змінили податкову політику, запровадили подушне оподаткування. У 1257 р. китайські чиновники-баскаки провели перепис населення, під яким розуміли не статистичний облік населення, а бухгалтерську інвентаризацію людей, покладену в систему подушного оподаткування.

      В цей період в державі формувався принцип: кожна людина - об'єкт обліку, вона є підзвітною владі. В умовах України-Русі подушний податок довго не протримався і був замінений “сохою”. Нова система оподаткування була заснована на принципі кругової поруки: платіж був громадським, а недоїмка будь-кого з членів громади погашалась іншими членами.

      Важливими центрами торгівлі на той час були міста Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк. В створюваних купецьких  куріях запроваджувалась оригінальна  система обліку касових операцій. Вже на той час касову книгу складали з двох половин: у першій половині відображали надходження, а в другій – витрачання грошей. Надходження мало такі реквізити: дату, суму, від кого надійшли гроші, підставу платежу. Видаткова частина містила: дату, посилання на розпорядчий документ, відомості про одержувача грошей, суму, цільове призначення платежу, спосіб оплати.

Книги на надходження або витрачання коштів з каси велися в двох примірниках, один з яких знаходиться у купця  або касира, другий - в особи, яка  вела облік. Вільного місця між записами залишати не дозволялось. Особа, яка вела облік грошей в касовій книзі, повинна була складати присягу. Для виправлення запису слід було мати спеціальну постанову. При перерахунку грошей різницю записували на витрачання або надходження, неправильний запис закреслювали не дозволялось, його підкреслювали і над ним писали правильний. Виправлення в книгах мав виконувати лише один спеціальний нотаріус.

      Необхідно зазначити, що комерційний облік  купців, який поєднував облікову реєстрацію господарських явищ з сімейними розповідями, даними про війни та епідемії, був значно відсталішим від обліку. який вели при князівському дворі, в поміщицькому і монастирському господарствах.

      В кінці XIV ст. торговельні міста, зокрема, Львів, отримали значні пільги від польського короля. Король Казимир у 1460 р. надав львівським купцям пільги по сплаті мита на території Польського королівства, а Львову - виняткове право оптової  торгівлі та дорожнього примусу. Всіх купців, шлях яких проходив через Львів, "складське" право зобов'язувало протягом двох тижнів торгувати в місті своїми товарами, за винятком солі. Міське населення у той же час сплачувало податок із всього майна - як рухомого, так і нерухомого - в розмірі 4 % від його вартості. Оподатковувались копальні, млини, корчми. В середині XV ст.  був введений непрямий податок - акциз. яким оподатковувались тільки алкогольні напої. Складна податкова система того часу, торгівля, банки, ремесла - все це вимагало подальшого розвитку та удосконалення, яке в ті часи було повністю зорієнтоване на Західну Європу. 

Розвиток  обліку в Україні  в кінці XV-XIX ст.

      В економічному розвитку України значну роль відіграло козацтво, яке виникло  в кінці XV ст. Торгівля та облік фінансів Запорізької Січі зумовлювались  особливостями ведення господарства, способом життя та суспільним ладом. Запорізька Січ торгувала в основному з Росією, Польщею та Кримом.

      Джерелами доходів Війська Запорозького були: військова здобич, зовнішня та внутрішня  торгівля. продаж вина, платня від перевезень, "подимний" податок, а також королівська(пізніше царська та гетьманська) платня грошима і натурою та регалії (розподіл між куренями рибних і звіриних ловів, сіножатей). Все це вимагало добре організованого обліку.

      Облік майна, доходів і витрат у Запорозькій Січі вів скарбник січового скарбу (шафар) та його апарат, до якого входили: два шафари, два підшафарії та кантражей (хранитель мір і ваг). Облік доходів і видатків вели скарбник і його підлеглі у спеціальних книгах.  Окремо велась книга обліку касових операції матеріальних цінностей. В ужинних та обмолотних книгах відображався вихід урожаю, списання продуктів відображалось записами в спеціальній "столовій книзі". Завершувались облікові роботи складанням звіту, який подавався кошовому отаманові та Козацькій Раді.

        Історичні події XVI ст. віддалили  Україну від візантійського впливу  і остаточно зблизили з Західною  Європою тоді, коли за Люблінською  унією 1569 р. українські землі  відійшли до Польського королівства.

      З початку XVI і до середини XVII ст. в  Україні панували ідеї італійської бухгалтерської школи. Запрошення польськими королями французьких вчених та спеціалістів поширило їх вплив і на облік. В Україні в ті часи уже були добре відомі праці Л. Пачолі "Трактат про рахунки і записи", В. Котрулі "Про торгівлю і досконалого купця", які широко використовувались особами, що вели облік.

      У XVII ст. на всій території Польського королівства була запроваджена єдина  метрична система. Розвиток торгівлі та грошового обігу в Україні  сприяв об'єктивному поширенню кредитних операцій через банківсько-торговельні установи, вексельної форми розрахунків, видачі кредиту, а також лихварства. Все це мало позитивний вплив на ефективність торговельних операцій, спрощення розрахунків. З'явилось розмежування кредиту на короткостроковий, споживчий і довгостроковий (комерційний на великі суми). Проценти по кредитах встановлювались від 8 до 20 % - на короткий строк і до 100 % - на рік. Лихварством займалися майже всі версти населення, особливо вірменські та єврейські купці. У Галичині своєрідними банками були єврейські міські громади (кагали).

      Під час колоніального панування  на заході України Австро-Угорської  імперії та Російської імперії на сході визначним був вплив  німецької бухгалтерської школи, яка об'єднувала Німеччину, Австро-Угорщину та німецькомовну частину Швейцарії, на становлення молодої російської бухгалтерської школи.

      Систему бухгалтерського обліку, зокрема  в торгівлі, регламентував Банкрутський статут від 1800 р. За ним торгівля розподілялась на три види: оптову, роздрібну та дрібну. Обов'язковими обліковими регістрами за статутом були: товарна, касова та розрахункова книги. Операції з оптової торгівлі обов'язково велись за подвійною бухгалтерією, роздрібною - за простою. тому в оптовій торгівлі додатково застосовувались: журнал хронологічних записів, книга вихідної кореспонденції, книга вихідних фактур і Головна книга. 
 

Бухгалтерський  облік в Україні  в XX ст.

Бухгалтерський  облік на західноукраїнських землях у XX ст.

    Коріння розвитку бухгалтерського обліку в Україні тісно пов’язані та переплітаються з його розвитком у державах, до складу яких входили українські землі. Оскільки територія України входила свого часу до складу Російської держави, то і розвиток науки про облік на цих землях наклав свій відбиток. Аналогічний процес відбувався і на Західній Україні, яка перебувала у складі Польщі і пізніше Австрії.

    Вивчення  розвитку бухгалтерського обліку доцільно розпочати з поділу даного проміжку часу на періоди, для яких будуть характерними більш – менш усталені умови розвитку економіки в межах однієї державної структури. У першій половині XX століття доцільно виділити два основних періоди:

• І період (від 1900 року до початку першої світової війни);
• ІІ період (від 1920 року до початку другої світової війни).

    Виокремлення  часу воєнних дій цілком аргументоване, оскільки на час війни розвиток і  вдосконалення облікового процесу  припиняється, регулярність та форми  звітності порушуються, господарське життя згортається до рівня, необхідного  для того, щоб вижити. Отже, перший період розвитку бухгалтерського обліку на західноукраїнських землях, які входили до складу Австро – Угорської імперії, знайшов свій відбиток від німецької бухгалтерської школи. У зв’язку із бурхливим розвитком кооперації на початку XX ст. виникла потреба в забезпеченні українських кооператорів підручниками і довідниками рідною мовою. Спочатку це були перекладні видання, наприклад, Ф. Стефчин. «Підручник для спілок ощадності і позичкової системи Ф. Райфайзена», який побачив світ у 1900 році. Підвищена увага до кредитних кооперативів цілком зрозуміла, адже їх число на той час було найбільшим з посеред інших спілок.