Розвиток феодальних відносин у Італі

                              Міністерство освіти і науки України

Національний  університет водного господарства та природокористування

                          Інститут післядипломної освіти 
 

                      Контрольна робота

      з дисципліни «Економічна історія»

                        

                                    Варіант 12 
 
 
 
 
 
 
 

                                                                           

                                                                                 Виконала:

                                                                                  студентка  ЗФН

        спеціальності «Облік і аудит»

                                                                                  Дяденко Ольга Віталіївна   

                

                                                                                  Перевірив:

                                                                                  Кухар Олег Володимирович 
 
 

                                             
 

                                       
 
 

                                               Рівне 2011

Завдання  до контрольної роботи:

1. Розвиток феодальних відносин у Італії.
2. Господарський розвиток України в період боротьби за державну незалежність (1917-1921 рр.)
3. Економічні перетворення в Китаї (1970-1990-ті рр.)

      1. Розвиток феодальних відносин у Італії.

       В середині першого тисячоліття н. е. сталися кардинальні зміни в господарстві країн світу, суть яких полягала в появі нових економічних відносин, які в науковій літературі дістали назву феодальні, а суспільство – феодальне або аграрне (від слова феод – спадкове землеволодіння) в Західній Європі у середні віки                                                                                                                   

      Становлення цих економічних відносин відбулося в різних країнах в різний час. Найраніше феодалізм виник в Індії (ІІ ст.), в Італії в ІІІ ст., Англії і Франції в V ст., в арабів, японців і східних слов’ян в VI ст., в Німеччині – в VІІ ст.

        Феодальне суспільство характеризується наступними ознаками:

1. панування  приватної власності, основою  якої була земля у формі  феода;

2. монополія  феодала на землю;

3. протиріччя  між великою власністю на землю  і дрібним селянським володінням;

4. особиста, поземельна, судово-адміністративна, військово-політична  залежність селянина від землевласника.

5. натуральний  характер господарства;

6. другорядна  роль обміну;

7. переважання  ручної праці;

8. примітивність  знарядь праці спричинили примітивність  форм господарювання;

9. рентна форма  експлуатації феодально залежного  селянства (відробіткова, натуральна, грошова рента);

10. основні форми господарської діяльності – феодальна вотчина (французька сеньйорія, англійський манор), ремісничий цех, торгова гільдія;

11. умовний характер земельної власності

12. місце людини в суспільстві визначалося не особистими якостями чи заслугами, а походженням: син сеньйора ставав сеньйором, син селянина – селянином, син ремісника – ремісником.

       Феодалізм у західноєвропейських країнах пройшов три етапи:

       1) V – X ст. – раннє середньовіччя, в якому сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези);

       2) XI – XV ст. – період зрілості феодального господарства, внутрішня колонізація, розвиток міст, ремесла і товарного виробництва;

       3) XVI – перша половина XVIII ст. – пізнє середньовіччя, в якому зароджується ринкове господарство, використовувалися енергія вітру і рік, вугілля і деревина, з’являються ознаки індустріальної цивілізації.

         Становлення феодальних відносин в Італії називають романським (сформувалися на основі соціально-економічної спадщини Римської імперії та господарських досягнень германських племен).

         Причини феодалізації:

      – в генезі феодалізму велику роль відіграв уклад, успадкований від Римської імперії (колонат, патронат, землеробське рабство, велика земельна власність);

      – чималу роль відіграли зародки феодалізму (рабство, напівсвобода, патронатні відносини, дружинний лад, наявність родової служилої знаті);

      – варварські завоювання привели до подальшої натуралізації і аграризації економіки;

      – католицька церква і світські землевласники широко практикували систему прекаріїв (селянин, щоб захистити себе вступав під патронат феодала);

      – закріпаченню общинників сприяли феодальні міжусобиці, набіги арабів, угорців, аварів, норманців.

         В 395 році н. е. Римська імперія розпалася на 2 частини – східну і західну. Західна Римська Імперія була більш розвиненою в господарському відношенні, але в кінці ІV ст. господарський і культурний центр став все більше переміщуватись на схід. Столицею Східної (Візантії) імперії стало м. Константинополь. Проіснувала до 1453 року (впала під натисками турків).

В боротьбі з  великими землевласниками вільні колони (основна маса сільськогосподарського населення) потрапляли в економічну залежність і перетворювались у  приписних орендарів – енапографів. Вони орендували чужу землю і майно, але вільно нею розпоряджатись не могли. Квазиколони могли з дозволу  господаря продавати свої земельні ділянки. Вільне селянство було об’єднане  в сусідську общину – митрокомію. Генезис феодалізму досяг найбільших успіхів у VІ ст. (за часів правління імператора Юстиніана (527-565)).

       Члени митрокомії мали право приватної власності на землю. В VІІ ст. відбувався процес розшарування селян: апори – зубожілі селяни, які здавали свою землю в оренду, стратеотипи – селяни, які одержували за службу землю і платили лише поземельний податок, парики – раби, нащадки колонів, збіднілі вільні общинники. Їх можна було продавати (і не обов’язково з землею), дарувати. Власнику від їх експлуатації діставалось 30-45% прибутку.

       У VШ – ІХ ст. зростає власність військової і цивільної знаті.

       Феодальна власність формувалась двома шляхами:

– розорення  общинників через неспроможність сплачувати податки;

– держава дарувала землі разом з селянами.

       Великий вплив на формування феодальних відносин справляла держава, вона не зазнала феодальної роздробленості. Податок – канон збирався з селян у великих розмірах. 
 
 
 

2. Господарський розвиток України в період боротьби за державну незалежність (1917-1921 рр.) 

        Економічна ситуація на Україні 1917 р. була дуже складною. До першої світової війни в 9 українських губерніях вироблялось 8 з кожних 10 пудів вугілля й цукру, 7 - залізної руди та чавуну, більше половини сільгоспмашин, майже половина паровозів від усієї продукції імперії.

        Селяни України напередодні світової війни збирали 23,1 млн. тонн зернових, 9,3 - цукрового буряка, 23,2 млн. тонн картоплі, виробляли 1,1 млн. тонн м'яса, 4,7 млн. тонн молока, 3 мільярди яєць, 14,8 тисяч тонн вовни тощо. Сільськогосподарським виробництвом займалась переважна більшість працездатного населення - 12 млн. чоловік. Майже 40% експортованої пшениці, половина ячменю, більше половини жита, практично весь експортований цукор вироблялись в українських губерніях.

        Війна суттєво підірвала економічний потенціал України. Українські підприємства і українське село були позбавлені 4-х мільйонів чоловік, які були призвані до війська, найбільш продуктивної і кваліфікованої частини працездатного населення. З цих причин та через гостру нестачу сировини лише у травні 1917 р. на Україні було закрито 108 підприємств, у червні - 125, у липні - 206 підприємств. В результаті цього кількість безробітних становила біля 100 тис. чоловік. Лише у жовтні 1917 р. закрилось майже 200 шахт. На початку серпня 1917 р. з числа діючих вибуло 23 доменні та 32 мартенівські печі, тобто третина, а ті, що залишились, працювали лише на три чверті потужностей; виплавка чавуну і сталі зменшилась майже вдвічі. На кінець червня 1917 р. вибули з ладу 5200, тобто кожний четвертий паровоз, 51 тисяча вагонів. З села до війська була забрана третина коней. Скорочувались посівні площі: плантації цукрового буряку у 1917 р. зменшились майже у півтора рази; знижувались врожаї зернових, соняшнику, картоплі, а все це разом різко зменшувало валові збори сільськогосподарської продукції.

        Підірване війною українське село знаходилось у тяжкому становищі: 45,5% господарств не мало робочої худоби, 35,7%- корів, 44,9% - знарядь по обробітку землі. Влітку 1917 р. тут налічувалось 625 тис. безпосівних селянських дворів, 616 тис. - з посівом до однієї десятини, 647 тис. - з посівом 1-2 десятини. З 44 млн. сільгоспугідь 13 млн. перебували у руках міцних господарників, 9,1 млн. — у руках середньомож-них селян, 5,1 млн. - у руках малоземельного селянства. 16,2 млн. десятин належали дворянам, промисловикам, удільному відомству та церкві. У середньому на одне поміщицьке господарство випадало 1740 десятин, куркульське — 25,4, бідняцьке- 2,2 десятин.

      У травні 1917 р.  проголосили про перший вільний громадянський податок на українську справу. Він повинен був вноситись добровільно у будь-якому розмірі робітниками, селянами, кооперативами, земельними управами, земельними продовольчими комітетами тощо. Кошти планувалось направляти на підготовку кадрів вчителів-українців, на придбання літератури для українських шкіл.

        Із створенням генерального секретарства фінансів, у складі якого функціонували департамент митних зборів, департамент простих податків, департамент Державної скарбниці, науково-статистичний відділ, Комітет по народним заощадженням і страхуванню життя, Українська експедиція заготовки державних паперів та інші підрозділи, фінансова діяльність поступово жвавішала. Активізувались українські філії Петербурзького міжнародного комерційного банку, Об'єднаного банку, Азо-во-Донського банку та інших банків, яких загалом налічувалось біля ста. Почали надавати кредити, здійснювати грошові розрахунки, операції з цінними паперами приватні комерційні банки, Український народний кооперативний банк (Укрінбанк).

        9 грудня 1917 р. ЦР проголосила, що всі державні податки і прибутки, які збираються на території УНР, визначаються державним скарбом України. У цей же день було засновано Головну скарбницю УНР, а всі губернські і повітові казначейства стали її місцевими органами. Київська контора Держбанку перетворилася на Український державний банк, а місцеві банківські установи стали його відділами.

       Того ж дня Укрдержбанк одержав доручення на випуск кредитних білетів УНР на суму 500 мільйонів карбованців.   Великі надії у відбудові народного господарства України покладались на генеральне секретарство торгу й промисловості. Саме у цьому відомстві зосереджувались галузеві виконавчі органи: фабрично-заводський, технічний, митно-тарифно-трактатний, гірничий, паливний департаменти, департамент зовнішнього торгу, департамент внутрішнього торгу, відділ металообробної промисловості, відділ винаходів, відділ мір і ваги тощо. У губерніях та повітах міністерство представляли головні уповноважені, упов-новажені, комісари з різних галузей і т.п. До початку 1918 р. діяльність секретарства торгу і промисловості не дуже відчувалась, воно ніяк не могло знайти своє місце у складній ситуації, тому переважно видавало "заборонні" акти.

       Дещо активізувалась робота міністерства у останні два місяці перебування Центральної Ради у Києві. Держава досить жорстко регулювала ціни на значну частину товарів. Державною власністю були проголошені всі торфяні болота, придатні до промислової розробки палива і інших потреб. Міністерство торгу й промисловості надсилало на кордони з Росією своїх уповноважених з правами комісарів для контролю за рухом вантажів. Вони мали право на місцях вирішувати питання про дозвіл чи заборону ввозу і вивозу товарів у конкретних випадках.

       Надзвичайно складною була ситуація на залізницях УНР. Починаючи з листопада 1917 р. кошти на відбудову залізниць майже зовсім не виділялись, вагони, потяги виходили з ладу. Настав хаос і повне фінансове розорення доріг. Місцевими органами міністерства шляхів були правління і ради залізниць, управління по будівництву нових залізниць тощо. Державні