Виникнення і розвиток соціолоогії як науки

У сучасній західно-європейській і американській соціології панує функціоналістська теорія, згідно з якою складові суспіль ства тісно взаємозв’язані. Кожна складова виконує певну функцію, що полягає в здійсненні відповідної діяльності, завдяки чому підтримується цілісність суспільства.

Видатним представником  функціоналізму є Т.Парсонс (1902—1979). У своїй праці «Соціальна система» Т. Парсонс наголошує, що вивчення суспільних явищ має виходити з того, що суб’єкти орієнтовані на певну мету. Постійна взаємодія суб’єктів у соціальних групах передбачає наявність загальних правил, що дає можливість наперед знати, що і від кого можна очікувати. Тим самим дописується роль суб’єкта. А соціальна система трактується як сукупність взаємодій чи ролей, якими суб’єкти об’єднані для досягнення певної мети. У межах соціальної системи діють інституалізовані моделі поведінки, завдяки чому задовольняються певні потреби. Така система перебуває в стані рів новаги і намагається цю рівновагу підтримувати. Насамперед ідеться про економічну поведінку як предмет вивчення економіч ної соціології, оскільки економічну науку цікавить обдумана поведінка людини, де вона підраховує вигоди і втрати від будь-якої конкретної дії.

Відомий італійський соціолог і економіст В. Парето (1848—1923) зазначав, що соціологію й економіку слід розглядати як точні науки, з котрих необхідно вилучати елементи ідеології та політики, і в основі яких мають бути математичні методи.

Ще один відомий економіст А. Сміт розробляв теорію людини і її потреб; стимулів, що збуджують до дій, мотивації поведінки.

Деякою мірою історія  західної економічної думки —  це історія поступового розширення соціального тла, на якому розглядається розвиток соціологічного знання про працю. Як слушно зауважив англійський економіст М. Маршалл(1842—1924), велика армія економістів упродовж XIX і XX століть наполегливо добирається до коріння тих збуджувальних мотивів, які найбільш сильно і найбільш стійко впливають на поведінку людини у сфері її трудової діяльності.

Із критикою англійської політекономії і марксизму як її послідовника виступив американський соціолог Т. Веблен(1857—1929), фундатор самостійної школи — інституціоналізму. За мість вивчення статичного стану реальності, що передбачає незмінність соціальних явищ, Веблен запропонував генетичний метод. Предметом економічної науки, на його думку, мають стати мотиви поведінки споживачів, їх спосіб життя і взаємовідносини. Учення про інститути, експлуатацію тощо має ґрунтуватися на дослідженні соціальної діяльності людини, її мотивів і поведінки.

Широке громадське визнання соціології як самостійної галузі знань розпочалося на зламі XIX і ХХ ст. В університетах запроваджувалися соціологічні лекційні курси, відкривалися кафедри та факультети, створювалися часописи й наукові товариства. 
У 30-ті роки в середовищі соціологів відбувається активне наукове спілкування, взаємні переклади наукових праць, дискусії тощо. Проте наступні десятиліття, з війнами, тоталітарними режимами, політичними репресіями, депортаціями та еміграціями не сприяли розвитку суспільствознавчих наук у Європі. Центр соціологічної активності перемістився у США. Лише на початку 90-хрр. ХХ ст. було засновано Європейську соціологічну асоціацію. Її перша конференція відбулася 1992 року у Відні, друга — 1995 року в Будапешті, третя— 1997 року у Великобританії, четверта — у 1999 року у Відні. На ці конференції запрошувалися соціологи з Європи, Азії, Америки, усього 600—700 осіб. На жаль, українську соціологічну школу було репрезентовано щоразу надто обмежено, лише кількома представниками.