Виникнення і розвиток соціолоогії як науки

Представники психосоціології  намагаються суспільні явища  пояснити психологічними категоріями, впливом свідомості, психологічних відносин між індивідами. Так, Д. Милль (1806—1873) трактує суспільство на основі індивідуальної психіки; Г. Тард (1843—1904) наголошує на визначній ролі у формуванні поведінки людини

її уподобань; Мак-Дугалл (1871—1938) мотивує соціальні явища інстинктами; З.Фрейд (1856—1939) усі соціальні явища пояснює одним єдиним інстинктом — статевим потягом (лібідо).

Статевий потяг, за З. Фрейдом, є основою людської поведінки  та психіки і має задовольнятися. Якщо цього не відбувається, то виникають певні явища, що потребують затрат енергії, і настає непряме вдоволення статевого потягу людини. Такі трансформації можуть мати позитивне спрямування — захоплення наукою, мистецтвом, винаходами (цей процес називають сублімацією) і негативне — поява різних хворобливих станів (неврозів).

Саме індивідуально-психологічному напрямку наукового пізнання соціологія зобов’язана підвищенням зацікавленості внутрішнім світом людини, вивченням соціально-психологічних відносин між людьми і спільнотами. Проте слід зазначити, що представники цього напрямку надто перебільшують роль і значення психологічного чинника в розвитку соціальних процесів і явищ.

Французький учений Еміль Дюркгейм (1858—1917) розробив новий соціологічний підхід, який полягає врозумінні суспільства як соціальної реальності, що складається із сукупності соціальних фактів. Вивчення цих фактів, на його думку, і є предметом соціології. Е. Дюркгейм критикував розглянуті вище індивідуально-психологічні теорії, підкреслюючи, що соціальні явища не можна розглядати просто як індивідуальні психологічні факти. Соціальне перевершує індивідуальне, як ціле перевершує часткове. Соціальні явища індивід знаходить у су- 
спільстві уже готовими, такими, які існували до нього. Вони не залежать від свідомості окремого індивіда. Соціальне— це над індивідуальне, воно має особливу властивість.

Головне в теорії суспільства  Е. Дюркгейма — «соціологізм», який ґрунтується на визнанні первинності соціальної реальності, її автономності, специфічності й підпорядкованості їй індивідів. Основними принципами «соціологізму» єоб’єктивний науковий підхід до соціальних явищ і процесів, намагання пояснити соціальне виходячи з його самого. У зв’язку із цим біологічний і психологічний підходи Дюркгейм відкидав.

Теорія «соціологізму» тісно зв’язана із соціологічним методом Е.Дюркгейма, основними принципами якого були:

• розгляд соціальних фактів як таких, що існують об’єктивно, незалежно від людини;
• вираження суспільної свідомості об’єктивними, незалежними від суб’єкта показниками (поведінка людей, діяльність організацій);
• аналіз причинної залежності соціальних явищ від зовнішнього середовища;
• постійне порівнювання в ході дослідження пояснюваних соціальних фактів, а отже, перетворення соціології на порівняльну науку.

Таким чином, метод Дюркгейма  конкретизує одну з його ідей про  те, що соціологія повинна мати справу передусім з реальними соціальними явищами та процесами, а не з уявленнями про них.

З ім’ям Е. Дюркгейма зв’язане також вивчення явищ, яким він дав назву аномії, соціальної нерівності та соціальної солідарності, що стають наслідком поділу праці. Під аномією Е. Дюркгейм розумів стан суспільства, за якого бракує чіткого морального регулювання поведінки людей. Аномія виникає, коли соціальні функції суспільства не перетинаються. Соціальна нерівність є наслідком функціонування суспільної системи, яка створює неоднакові умови для реалізації здібностей людини. Е. Дюркгейм уважав, що для подолання соціальної нерівності особистість не має бути пригнобленою, а людина не повинна ставитися на рівень машини. А тому диференціація суспільства має здійснюватися не за соціальними привілеями, а за індивідуальними здібностями людей.

Дюркгейм запропонував для  соціології систему знань, основними характеристиками якої були:

• розуміння суспільства як саморегульованого структурно-функціонального організму;
• розуміння суспільного порядку як нормального його стану;
• визнання моралі як найважливішого регулюючого механізму суспільства і її провідної ролі для функціонування соціальних інститутів виховання.

Для Дюркгейма, як і для  всієї соціологічної громадськості того часу, центральною була проблема соціальної солідарності.

Учені намагалися зрозуміти, що людей змушує жити спільно, чому для них стабільність і порядок  у суспільстві є найвищою цінністю, які закони управляють міжособистісними стосунками тощо. Вивчаючи цю проблему, Е. Дюркгейм виходив з таких засад:

• побудова «правильної» методології має озброїти соціолога надійним інструментом пізнання;
• аналіз історичної еволюції поділу праці має показати «пра вильний» шлях просування людства від механічної (примітивно-примусової) до органічної (свідомо-добровільної) солідарності;
• конкретне (статистичне) дослідження сутності самогубств у тому чи тому суспільстві має виявити аномальні стани, відхилення від «правильного» шляху (тобто солідарності) і попередити про можливі наслідки порушення суспільного порядку;
• учення про релігію і виховання озброює людей «правильною» технологією подолання кризових станів і зміцнення солідарності.

Історія людства, за Дюркгеймом, розпочинається з механічної солідарності — первіснообщинного стану, в якому панує примусовий колективізм, рівність членів суспільства, схожість виконуваних ними трудових функцій. Отже, брак поділу праці нівелював і особистості.

Поділ праці, посилення спеціалізації  змушує людей обмінюватися продуктами своєї діяльності, підвищувати їх якість, свій професіоналізм, конкурувати між собою, удосконалювати особис тісні якості. Формується договірна держава, громадянське суспільство й органічна солідарність замість механічної, яка забезпечувалася регламентацією життя людей колективною свідомістю.

Причиною поділу праці, за Дюркгеймом, є значне збільшення кількості населення, що посилює інтенсивність контактів, соціальних зв’язків, обміну результатами діяльності. Зі збільшенням кількості населення посилюється боротьба за існування. За таких умов поділ праці — єдиний спосіб зберегти суспільний порядок, створити соціальну солідарність нового типу. Отже, поділ праці, за Дюркгеймом, є мирним способом вирішення гострих соціальних проблем.

Вивчаючи вплив економічного процесу поділу праці на соціальний стан суспільства Е. Дюркгейм розтлумачив сутність і особливість соціальних процесів у економічній сфері, уперше описав працю як соціальний процес інтеграції суспільства, довів, що соціальні суперечності є причиною анемічності відповідних відносин. Більше того, на думку Дюркгейма, економічний процес поділу праці має не лише соціальні наслідки, а й сам зумовлений соціальним станом суспільства.

Саме аналіз історичної еволюції поділу праці показує «правиль ний» шлях просування людства від механічної (примітивно-примусової) до органічної (свідомо-добровільної) солідарності.

«Хоч поділ праці існує  не з учорашнього дня, — писав  Е. Дюрк гейм, — та лише наприкінці минулого століття члени суспільства почали усвідомлювати цей закон, який до того часу управляв ними майже без їхнього відому».

Свої теоретичні концепції  Е. Дюркгейм виклав у 200 наукових працях, що з них найвідоміші — «Про поділ соціальної праці»  
(1893 р.), «Метод соціології» (1895 р.), «Самогубство» (1897 р.), «Елементарні форми релігійного життя» (1912 р.). Він видавав «Соціологічний щоденник», котрий справляв великий вплив на соціологічну громадськість.

Одночасно з Е. Дюркгеймом у Німеччині працював Макс Вебер (1864—1920). М.Вебер був енциклопедично освіченою людиною, громадським і політичним діячем. З його ім’ям зв’язана передусім так звана «розуміюча соціологія», (що здатна зрозуміти), згідно з якою за вихідний пункт береться поведінка людини чи групи людей. Поведінка цікавить соціолога, тому що люди вкладають у свої дії певний сенс. Оскільки такі дії є усвідомленими, соціологія має бути «розуміючою» наукою, тобто розуміти як дії, так і, що особливо важливо, їхню суть. За Вебером,соціологія — це наука не тільки про розуміння поведінки (усвідомленої людиною), а й про соціальну дію, яка для Вебера рівнозначна людській поведінці. Адже соціальна дія — не лише «самоорієнтована», вона орієнтована і на інших. Орієнтацію на інших М. Вебер називає «очікуванням», без чого дію не можна вважати соціальною.

Визначаючи сутність соціального явища, учений виходив з індивідуальної свідомості. М. Вебер стверджував, що не всяка поведінка є соціальною, а лише та, що має внутрішнє значення для суб’єкта і орієнтована на поведінку інших індивідів. Найважливішим завданням соціології, на думку М. Вебера, є розуміння значення мотивів, що спричиняють певні дії. Отже, предметом «розуміючої соціології» стає усвідомлена соціальна дія.

Учений уважав, що соціологія має досліджувати мотиви вчинків людей і значення, якого вони надають власній поведінці й діям іншого. М. Вебер вирізняв традиційні, емоційні, ціннісно-раціональні та інструментальні соціальні дії і стверджував, що найбільш чистим емпіричним взірцем ціннісно-раціональної дії є економічна поведінка людини.

Як член німецької Спілки соціальної політики він залучався до емпіричних соціологічних досліджень. За участі М. Вебера розроблявся інструментарій для анкетування найманих робітників прусських латифундій з метою вивчення мотивації їх трудової діяльності. Водночас учений ґрунтовно досліджував питання соціологічної теорії. Він вивчав соціологію праці, промислову працю, соціологію бюрократії і організації, поділ і спеціалізацію праці, мотивацію й економічну поведінку.

М. Вебер підхопив ідею Е. Дюркгейма про поділ праці як мирний спосіб розв’язання проблем, а економічні дії як мирний спосіб досягнення матеріальних переваг.

Досліджуючи проблеми поділу і спеціалізації праці, мотивації економічної поведінки, він зауважував, що в поділі праці переплітаються чотири фундаментальні чинники: технічний, економічний, соціальний та історичний; що поділ праці — це не просто поділ індивідів і розподіл завдань, це — спосіб соціально-економічної взаємодії суб’єктів. Така взаємодія, за М. Вебером, є раціональною (свідома, планується, доцільна). Поділ праці як спосіб взаємодії має різні форми і проходить у своєму розвитку різні етапи, а суб’єктом поділу праці є не окремий індивід, а організовані групи.

Кожна соціальна дія, на думку М. Вебера, яка орієнтовна на економічні обставини, і кожна взаємодія людей у групі, що має економічне значення, передбачає певний спосіб поділу й організації людських послуг в інтересах виробництва. Індивіди, виконуючи різні види праці, об’єднуються задля спільної мети не лише один з одним, а і з матеріальними засобами виробництва, причому роблять це різними способами. Серед людських послуг М.Вебер виокремлює два типи: управлінські і виконавські. Виконавські послуги він пропонує називати «працею». Працю в такому розумінні М. Вебер визначає як зат рати часу і сил.

М. Вебер досліджував вплив релігійно-етичних настанов на характер і форми мотивації економічної діяльності. М.Вебер писав, що для людини моральний і матеріальний аскетизм самі по собі є цінністю. Найбільше сприяє розвитку економіки протестантство. Кальвіністське вчення вимагає безперервної праці і не уявляє життя, наповненого задоволеннями. Одержаний прибуток може бути використаний для нових вкладень у підприємство, а аскетична поведінка сприяє нагромадженню капітала. Миролюбна торгівля, безперервна праця з веденням скрупульозного бухгалтерського обліку — лише це сумісне з вимогами кальвінізму.

Досліджуючи проблеми поділу і спеціалізації праці, мотивації та економічної поведінки, бюрократії, Вебер зробив внесок у розвиток не тільки засадничої соціологічної теорії, а й галузевих соціологічних знань — соціології організації, економічної соціології, політичної соціології, соціології релігії тощо.

Уже в перших наукових працях учений декларує основні принципи своєї методології: тісний зв’язок емпіричної соціології з історичною і первинність соціокультурних чинників (зокрема релігії) у поясненні економічної й трудової поведінки.

Основними елементами методології Вебера є:

• концепція «ідеальних типів» — розумових уявних конструкцій, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів (капіталізм, господарство, християнство);
• метод причинно-наслідкового (каузального) пояснення;
• принцип розуміння мотивів поведінки;
• принцип «віднесення до цінностей і свободи від оцінних суджень».

Ці особливості методології М. Вебера можна розглядати як наслідок прагнення перенести в соціологію все найраціональніше з природничих і гуманітарних наук, посиливши тим самим її пізнавальні можливості. Із природничих наук Вебер запозичив каузальний метод і схильність до точних фактів, а з гуманітарних — метод розуміння і віднесення до цінностей. Він був проти психологізації соціології, використання в ній оцінних суджень, що ґрунтуються на суб’єктивних думках учених. Водночас М. Вебер погоджувався з використанням таких метафізичних універсалій, як «суспільство», «народ», «держава», «колектив», уважаючи, що об’єктом дослідження може бути лише індивід, бо тільки він має мотивацію, свідомість і раціональну поведінку.

В абстрактних же поняттях конкретний індивід нівелюється.  
М. Вебер уперше звернув увагу на методологію соціологічного дослідження, правильне формулювання запитань. Він прямо чи опосередковано протягом свого життя взяв участь у шести великих соціологічних дослідженнях.