Вектор институционального развития Украины

Якість створюваної  інституційної системи є вагомим  чинником ринкового реформування перехідних економік, у тому числі й в Україні. Стабільні та прозорі інституції забезпечують нормальну роботу ринкових механізмів, вони важливі для успішної та результативної реалізації ринкової координації економічних процесів. Слабке та невизначене інституційне середовище гальмує спрацювання ринкових регуляторів, сприяє посиленню свавілля бюрократії, збільшує трансакційні та виробничі витрати бізнесу.

Інверсійний тип  перехідної економіки України обумовив пріоритетне значення інституційних  змін у процесі ринкової трансформації  й визначив вихідні шляхи реформування інституційної системи. Відправним моментом інституційних змін стало  створення формальних інститутів ринкової економіки на основі інституційних запозичень.

Подоланню цих явищ значною  мірою сприяли поступове засвоєння  суб'єктами господарювання нових форм інституційної організації, адаптація  інститутів, і також удосконалення  заходів державної політики в сфері інституційних перетворень. В сукупності це обумовило значні позитивні зрушення у розбудові інституційної системи ринкової економіки. Протягом останніх років спостерігається відродження й укорінення найважливіших ринкових інститутів і відбувається відновлення головних функцій інституційної системи. Разом з тим, накопичений досвід інституційних змін показав, що інституціональні перетворення, проведені державою, дають позитивні результати тільки після того, як привнесені інститути перетворюються в елементи власного змісту інституційної системи національної економіки.

Ситуація здійснення трансформаційних зрушень шляхом свідомого  реформування економічної системи, подібна до ринкових перетворень  в Україні, суттєво змінює механізм та послідовність інституційних змін. Впровадження інституційних інновацій реалізується в даному випадку у формі так званого імпорту інституцій, оскільки природне еволюційно-генетичне становлення ринкової економіки є довготривалим історичним процесом, що зазвичай охоплює цілі століття. Сценарій імпорту інституцій полягає у заміні формальних рамок вже існуючими відомими інституційними зразками. Зокрема, під імпортом ринкових інституцій розуміється відтворення у вітчизняній економіці інституційних зразків, які переважають і добре себе зарекомендували в країнах з розвинутою ринковою економікою.

Новітня економічна історія України почалася створенням незалежної держави після розвалу  Радянського Союзу в 1991 році. Перша  половина 1992 року були часом ринкової ейфорії. В наступні роки урядам незалежної країни доводилося мати справу переважно з виживанням в умовах кризи. Країна пережила періоди гіперінфляції, гострого фізичного дефіциту основних продуктів національного виробництва. Залишки державного патерналізму в економіці разом з несприятливими зовнішніми чинниками призвели до збереження всіх структурних негараздів нашого господарства.

На початкових етапах трансформації української  економіки суб’єкти господарювання активно освоювали інституційні форми, що створювались в процесі  державних інституційних перетворень. В 1992-1995  рр. була зареєстрована значна кількість комерційних банків, страхових компаній, інвестиційніх фондів, довірчих товариств, товарних бірж. В цей період відбувався процес повільної адаптації інститутів комерційних банків, товарних бірж. Однак, по деяким характеристикам спостерігалась їх невідповідність інститутам розвинутої ринкової економіки, низка найважливіших функцій виконувалися лише частково. У 1995-1999 рр. банки повільно здійснювали  кредитування господарської діяльності, частка кредитів, наданих комерційними банками в економіку України не перевищувала 9% ВВП. В структурі джерел фінансування капіталовкладень, банки мали незначну питому вагу [7, с. 9].

Державна економічна політика в Україні впродовж 1990-х  рр. сприяла структурним деформаціям шляхом фактичного перерозподілу інвестиційних ресурсів на користь так званих базових галузей. В результаті несприятливий потенціал розвитку формувався в галузях, які забезпечують виробництво кінцевої продукції, передбаченої для виробничого і споживчого попиту (машинобудування, легка, харчова промисловість тощо), і сприятливий в чорній металургії, паливній, хімічній та нафтохімічній галузях [18, с. 191].

Поряд з поступовою адаптацією ринкових інститутів поширення  набули відторгнення інститутів, модифікація інститутів з повним, або частковим спотворенням їхніх функцій, застосування альтернативних інститутів, наприклад, інститутів банкрутства і інститутів суспільного інвестування (інвестиційні фонди, довірчі товариства).

В Україні нагромадження приватного капіталу пов’язане не з капіталізацією доходів, а з приватизацією. Основними видами приватизації є: посередництво, нелегітимне і нерідко незаконне привласнення, пряме розкрадання, штучне заниження вартості майна, номенклатурний контроль за процесом привласнення, диференціація доходів від власності, яка не відповідає структурі розподілу власності.

Процес приватизації набував різноманітних і нерідко  химерних форм. Найбільш масовою серед  них стала так звана ваучеризація, тобто безкоштовна роздача громадянам документів, що засвідчують право на отримання частки державної власності. Цей документ його власник обмінював на акцію будь-якого підприємства, що переходило в приватну власність. У подальшому ваучери за безцінь викуповувались керівництвом підприємств, що робило керівників законними власниками. Для прискорення процесу скупки акцій і здешевлення їх вартості керівники нерідко доводили навіть цілком прибуткові підприємства до руйнування, демонструючи тим самим власникам безперспективність їх як джерела доходу [13, с. 173].

Отже, реальна  стратегія приватизації в Україні  не відповідала ні її економічному, ні реформаторському змісту.

Ключовими подіями, які визначили економічну динаміку в Україні впродовж 1990-х рр., була лібералізація цін (1992 р.), приватизація державного майна, лібералізація зовнішньої торгівлі (1995 р.), фінансова криза (1998 р.). В перші роки ХХІ ст. Україна була охоплена низкою структурних криз, найбільш відчутними серед яких були: фінансово-грошова, продовольча, енергетична, соціально-демографічна та криза приватного підприємництва [16, с. 54].

В період  2000-2006 рр. поширились адаптація і формування інститутів. Це сприяло поступовому  визріванню окремих ринкових інститутів і інституційних підсистем, збільшенню внутрішнього розмаїття інституційної системи економіки. Зокрема, відбулося відновлення інститутів комерційного кредитування, заощаджень, грошей. Відбуваються позитивні зрушення в розвитку небанківських фінансових інститутів – кредитних спілок, страхових компаній, недержавних пенсійних фондів. Причиною цього стали поступові зміни способів адаптаційної поведінки, сприятливі зміни макроекономічного й інституціонального середовища, вдосконалення методів державної економічної політики, у т. ч., в області інституціонального регулювання.

У деяких випадках інституційна адаптація приводила  до посилення неринкових елементів  інституціональної системи –  монопольної й бюрократичної  влади, приватизації й комерціалізації  державних інститутів, розширенню неекономічних  способів конкуренції.

У період після  відновлення незалежності в Україні  управління об’єктами державної  власності здійснювалося вкрай  незадовільно, а діяльність більшості  з них була неефективною. Утримання  державного сектору обходиться українському суспільству в десятки мільярдів гривень, а прибуток державних підприємств, насамперед енергетичної, металургійної, вугільної, хімічної, цукрової галузей, привласнюється правлячими фінансово-промисловими групами. Відтак державна власність трансформується в державно-монополістичну капіталістичну власність і зосереджується в руках добре організованих, фінансово потужних кланових структур, які у своїй діяльності керуються переважно не законами, а неформальними, часто вкрай жорстокими методами та засобами.

У таких умовах практично припиняється формування і розвиток основних ринкових інститутів, а натомість створюються надмонополії горизонтально-вертикального типу, які, по суті, є державно-монополістичними об’єднаннями (НАК «Нафтогаз України», ДК «Укртрансгаз», ВАТ «Укртранснафта», «Укрзалізниця», «Укрбуд» тощо). І сьогодні державно-монополістичний сектор є найвагомішим, найпотужнішим в українській економіці.

Для сучасного  соціально-економічного розвитку вітчизняної  економіки  характерні деформації не тільки інституту власності, а й  таких ринкових інститутів, як фондовий і валютний ринки, ринок робочої сили через привласнення панівною клановою олігархією як додаткового, так і необхідного продукту, що спрямовується на відновлення фізичних потреб працівників (невиплата заробітної плати або мізерний її розмір). 
Водночас матеріально та фінансово виснажується приватний сектор економіки, і особливо малий та середній бізнес, для розвитку якого створені несприятливі умови: діють ускладнена процедура реєстрації та звітності юридичних та фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, надмірне податкове навантаження, нестабільне законодавство, яке повсякчас змінює умови для ведення бізнесу  [20].

У перехідній економіці  сприятливе інституціональне середовище відіграє принципову роль. Складність для України полягає в тому, що протягом тривалого часу соціалістичні інститути об’єктивно зберігають своє значення. На початку ХХІ ст. країна не досягла відносної зрілості новостворених інститутів.

Визначається  чотири основних етапи інституціональної  трансформації:

• перший етап – етап безструктурної діяльності, який характеризується тим, що соціальна маса в момент катастрофи даремно витрачає енергетичний запас в мітинговій стихії, в зруйнуванні всього, що вважається нежиттєздатним;
• другий етап – виникнення нових видів діяльності, яких потребує ринкова економіка; для нього характерним є стан «негативної свободи» для усіх бажаючих отримувати доходи новими способами;
• третій етап – етап формалізації й бюрократизації; повна свобода замінюється жорсткою регламентацією чиновництва;
• четвертий етап – етап створення зрілих інституціональних форм, які зможуть обмежити бюрократичне втручання в свою діяльність завдяки високому професіоналізму та власним традиціям, правилам і обмеженням як формальним, так і неформальним, що підпадають під прямий бюрократичний  контроль.

Україна зараз  знаходиться на третьому етапі. Реформування економіки передбачає:  перебудову органів державного управління економікою; зміни в структурі економіки; роздержавлення власності; формування нової інституціональної системи.

Основні напрями  проведення інституційної реформи  передбачають зміцнення законності, надання і забезпечення гарантій реальних прав власності,  дотримання і виконання контрактів, норм і  правил функціонування інститутів, створення  інститутів соціального партнерства, організації, що координують і регулюють інтереси соціальних груп населення.

Стратегічними напрямами інституціонального розвитку в Україні визначені наступні:

• випереджальний розвиток загальних інститутів ринку і правової держави;
• підвищення загального рівня транспарентності механізмів господарювання, привласнення та реалізація власності і влади, створення інституційних умов для залучення населення в процес інвестування шляхом більш широкого доступу до участі в акціонерних товариствах та інших корпоративних структурах через фінансові ринки;
• професіоналізація ринкової, соціальної й державної діяльності, стимулювання розвитку недержавних інститутів;
• розвиток цілісного інфраструктурного комплексу, інституційний аналіз і проектування створення системи соціологічного вивчення уявлень різних верств населення про основні правила, норми і цінності, що є найбільш глибокими інституційними основами поведінки людей; врахування цієї інформації в інституційному будівництві; взаємодія інститутів ринкової економіки і соціального економічного розвитку відбувається завдяки приватній власності, конкуренції, вільному ціноутворенню [14, с. 92-93].

Створення належних інституційних умов розвитку підприємництва значно пришвидшить його розвиток в  Україні, поставить в цивілізовані межі, сприятиме переміщенню капіталу у виробництво. Розвиток підприємництва є одним із найважливіших напрямів економічної реформи.

Головною метою  реформування системи власності  в контексті переходу до нової  економічної моделі має бути перерозподіл і закріплення титулів власності серед значної частки населення, активізація та поширення приватної (особистої і колективної) форми власності шляхом:

– скорочення частки державної власності через прискорення  та завершення приватизації із долученням до цього процесу широких верств населення, що мають вільні кошти, а не тільки юридичних осіб (фінансово-корпоративних груп – до того ж неукраїнського походження) та фінансових посередників;

• корпоратизація підприємств шляхом здійснення відкритої процедури випуску і продажу акцій, утримувачі яких зможуть економічно реалізуватися як приватні власники у ході вільної купівлі-продажу акцій та отримання відповідних дивідендів;
• створення активного й ліквідного вторинного фондового ринку, чому має передувати широкомасштабне методологічне та загально-теоретичне моделювання національного ринку цінних паперів;
• закріплення на законодавчому рівні функціонування в Україні приватної власності як первинної і недоторканної та кримінальної відповідальності за завдання їй будь-якої шкоди;
• відокремлення інституту власності від політичних інститутів.