Інвестиційна привабливість України

     4. Гарантії   в разі  припинення  інвестиційної   діяльності.   У   разі   припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення не пізніше шести місяців з дня припинення цієї  діяльності своїх інвестицій у натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з урахуванням  можливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній    формі    за    реальною    ринковою вартістю   на   момент   припинення   інвестиційної діяльності, якщо інше не встановлено законодавством або міжнародними договорами України.

     Ще  одним елементом механізму державного регулювання іноземного інвестування є державна реєстрація іноземних інвестицій, яка здійснюється обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями. Така реєстрація повинна бути здійснена протягом трьох робочих днів після фактичного внесення іноземних інвестицій. При цьому незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на одержання пільг і гарантій, передбачених законодавством.

    Не  зайвим буде відмітити, що, встановивши гарантії компенсації і відшкодування збитків іноземним інвесторам, законодавець не зазначив строки їх виплати, джерело, з якого такі виплати повинні здійснюватись, конкретних посадових осіб, які повинні відповідати за компенсацію. Також не визначено механізму повернення інвестору його інвестицій в разі припинення інвестиційної діяльності. Отже, гарантії є, а здійснення їх на практиці, на жаль, не відбувається. 

    3.2 Вільні економічні  зони, як ефективний  засіб залучення іноземних інвестицій.

    Залучення іноземних інвестицій та створення  СЕЗ повинно бути підпорядковано інтересам держави, і здійснюватися  згідно загальнодержавних економічних  програм (приватизації, структурної  перебудови народного господарства, реформи національної грошової системи). Вплив тут взаємний, і від єдності, і оптимальності заходів, закладених в кожній із них, залежить кінцевий результат загальногосподарських  перетворень.

    Компонентом загальної програми повинна бути детальна розробка й обґрунтування  основних каналів, форм і сфер заохочення іноземних інвестицій. Для цього  формуються списки галузей народного  господарства, пріоритетних з погляду  державних інтересів, які вимагають  дозволу при вкладенні в них  іноземного капіталу, а також заборонених  для нього вкладення.[16]

    Ідея  створення СЕЗ на території України  виникла як ініціатива органів місцевого  самоврядування і зацікавлених господарських  організацій, а не як цілеспрямована стратегія з боку центральних  органів влади. Це дає підставу для  оптимістичних прогнозів можливого  сценарію зонування в країні, так  як він базується на інтересах  тих структур, які не тільки своєчасно  оцінили перспективність механізму  спеціальних зон, але й будуть надалі здійснювати все необхідне  для їх створення.

    Існує ціла система невідповідностей економічного механізму господарства України  світовому ринку, яка слугує перешкодою активного використання фактору  загальноекономічних зв’язків для  перетворення національного господарства і його інтеграції в світове. В  якості засобів пом’якшення цих  протиріч можуть бути використані СЕЗ  – мікроструктури світового ринку, які включені в національну економіку. Пропонуючи використовувати механізм СЕЗ, я маю на увазі можливість подолання проблем юридичного, інституційного, організаційного та інших невідповідностей за рахунок концентрації у порівняно  стислі строки – необхідної інфраструктури, фінансових ресурсів, виробничих потужностей.[18]

    З погляду формальних критеріїв, в  якості регіонів створення СЕЗ, можуть розглядатися: Одеса, Ізмаїл, Херсон, Миколаїв (порти), Волинська, Львівська, Закарпатська, Чернівецька, Одеська, Івано-Франківська  області, Крим, міста Київ і Харків. Проте, у зв’язку з формуванням  концепції зонування з погляду  оптимального співвідношення регіональних умов з можливостями держави інвестувати  кошти у підготовчий процес створення  СЕЗ – список базових територій  звузився. Найбільш реальні можливості для зонування, на мій погляд, властиві:

    Закарпатській, Одеській, Чернівецькій і Львівській областям, в яких поєднуються фактори  сприятливого транспортно-географічного  положення, розвинутого господарства, сформованого комплексу загальноекономічних  зв’язків, унікальними угодами для  туризму і рекреації;

    Містам  Київ і Харків з кваліфікованими  трудовими ресурсами і високим  науково-технічним потенціалом;

    Львову, Закарпаттю, Криму, Києву з комплексом історико-культурних і архітектурних  пам’яток;

    Криму з його можливостями розвитку туризму. В додаток до них, слід відзначити перспективні проекти будівництва  “сорок п’ятої паралелі” і створення Чорноморської зони економічної співпраці.

       Цей попередній відбір дає  основу констатувати про можливості  створення таких зон:

• комплексних багатонаціональних зон, які зорієнтовані на обслуговування потоку зовнішньоторговельних вантажів – Закарпатська, Львівська, Одеська і Чернівецька області з додатковою їх орієнтацією на туризм і рекреацію, а також розвиток виробничої (електроніка, машинобудування) і агропромислової співпраці;
• туристичної зони Криму з ефективним режимом стимулювання вкладень у сферу рекреації і розміщення нових виробництв обмежених за екологічними критеріями;
• науково-технічних зон Києва і Харкова, створених на базі провідних дослідних центрів, інститутів і КБ;
• магазинів типу “duty-free shop” у структурі міжнародних аеропортів, митниць та прикордонних переходів.[18]

    На  сьогодні, ініціаторами створення СЕЗ  виступили обласні та районні  Ради Львівської, Чернівецької, Чернігівської  і Волинської областей, міст Севастополя, Керчі та Маріуполя. Проте, слід відмітити, що, незважаючи на достатню спрацьованість загальних вимог, щодо організації  СЕЗ різних типів, в нашій державі  функціонують лише зона інноваційного  характеру в м. Броди Львівської області та Південнокримська експериментальна економічна зона “Сиваш”, які поки що не дали відчутного господарського ефекту.

    З метою поліпшення організації СЕЗ  та залучення до них іноземного капіталу створюється при Мінекономіки державна структура – Агентство з питань спеціальних (економічних) зон. На 1999-2001 роки передбачено створити такі спеціальні (вільні) економічні зони: “Славутич” (м. Славутич, Київська область). “Яворів” (Львівська область). “Курортополіс Трускавець” (Львівська область). “Інтерпорт-Ковель” (Волинська область).  “Закарпаття” (Закарпатська область) ВЕЗ в м. Севастополь (АРК). ВЕЗ в містах Ялта і Алушта (АРК). ВЕЗ в м. Керч (АРК). ВЕЗ в м. Феодосія (АРК). “Аджалик” (Одеська область). “Антарктида” (Одеська область). “Порто-Франко” (Одеса). “Буковина” (Чернівецька область). “Яремга” (Івано-Франківська область). Міжнародна ВЕЗ “Рені-Галац-Джурджулешті”(м.Рені, Одеської обл. Та Миколаїв).

    У режимі “porto franko”, з перспективою наступного ускладнення функцій, можуть працювати порти Одеси, Іллічевська, Ізмаїла, Ялти, об’єднаних проектом Чорноморської зони економічної співпраці з портами інших держав цього регіону – Болгарії, Румунії, Турції, Грузії, Росії: Туапсе, Поті, Батумі, Констанца, Бургас, Варна, Трабзон, Самсун.

          В даний час в Україні простежується  орієнтація на залучення в  створення СЕЗ іноземних інвестицій  транснаціональних корпорацій (далі  ТНК). ТНК, які володіють потужною  виробничо-збутовою структурою, практично  необмеженими фінансовими ресурсами,  можливістю гнучкої географічної  переорієнтації і достатньо стійким  до змін становищем на ринку,  не будуть потребувати специфічного  економічного і організаційного  режиму СЕЗ. Тому, акцентуючи увагу  на ТНК, необхідно, щоб СЕЗ  володіла вагомими перевагами (транспорт,  система комунікацій; географічне  розміщення стосовно ринків постачання  і збуту, тощо), які вписуються  у вже сформовану  стратегію  корпорацій та не створювала  труднощів організаційно-правового  характеру. Необхідність виконання  цих умов при повній (або майже  повній) індиферентності до інших  – характерна риса мотиваційного  механізму інвестування капіталу  транснаціональними корпораціями  в СЕЗ.[19]

    При складанні концепції створення  спеціальної економічної зони потрібно зважувати інтереси інвесторів та враховувати  їх в установчих документах. Це обумовлено приватним характером капіталу, намаганням кожного інвестора мати не тільки тверді гарантії його збереження, але і утворення необхідних умов збільшення. Умови включають привілеї і пільги, що стосуються оподаткування прибутків, митних зборів, платні за використання місцевих ресурсів тощо.

    Наслідки  діяльності ряду зон підтверджують, що привілеї та пільги інвесторам вагомі для їх активного залучення, але  в ряді випадків це питання є другорядним. На першому місці інвесторів привертає  стабільність політичного, економічного та правового режимів, а вже потім  вивчаються можливості регіону у  забезпеченні ефективної роботи, терміни  та розміри потенційних прибутків.

    У більшості випадків при створенні  вільних економічних зон фіксується бажання країни-резидента отримати нові технології, забезпечити підготовку кадрів для освоєння “ноу-хау”. Нажаль, бажання, подекуди, залишається нездійсненним. Іноземні підприємці забезпечують передачу новітніх технологій у загальне користування лише тою мірою, якою це потрібно для розвитку власного виробництва і забезпечення випуску конкурентноспроможної продукції. Найкращим варіантом запозичення технології є розміщення у вільній зоні спільного підприємства, коли іноземний інвестор у відповідності з угодою передає техніку, технологію, “ноу-хау” та досвід управління. Саме таким чином відбувається інтеграція сучасних технологічних схем в економіку створюваної зони, а значить, і в економіку держави.

    Поряд з іншими позитивними сторонами  функціонування зон для країни-резидента (податки, митні збори, платня використання ресурсів) значне економічне і соціальне  значення має створення нових  робочих місць. Розміри заробітної платні на іноземних та спільних підприємствах  перевищують відповідні оклади на підприємствах, розташованих поза зоною.[15]

    3.3 Співробітництво  з іноземними інвесторами

     Важлива роль в системі міжнародних фінансів належить залученню фінансових ресурсів інших країн та міжнародних фінансових організацій. Вони використовуються з метою сприяння підприємницької діяльності, залучення коштів для фінансування дефіциту державного бюджету та платіжного балансу, проведення структурних перебудов в економіці, реалізації окремих цільових соціально-економічних програм та забезпечення інших напрямів розвитку.

     Основними програмами співробітництва з іноземними інвесторами є:

– залучення  кредитів на коротко-, середньо- і довгостроковий періоди;

– розміщення на міжнародних і внутрішніх фінансових ринках цінних паперів;

– одержання  грантів, субсидій, стипендій.

     Зважаючи   на   це,  держава  має   відігравати   активну роль  у формуванні сприятливого інвестиційного клімату, спрямовувати прямі іноземні інвестиції на позитивні соціально-економічні зрушення в державі, забезпечувати  дотримання  паритетних умов між іноземними та національними

інвесторами на внутрішньому ринку.

     У першому кварталі 2010 року іноземні інвестори спрямували в економіку  України 717,1 млн. дол. прямих інвестицій, що складає 61% від надходжень за цей  час 2009 року. [5]

     Наслідками  недостатнього інвестування української  економіки є технологічне відставання  виробництва, зростаюча зношеність основних фондів. Україна стратегічно  зацікавлена у залученні ефективних та добросовісних іноземних інвестицій, які мають відвернути загрозу  консервації низького технологічного рівня національної промисловості. Зважаючи на це, необхідно досягти  якісного оздоровлення інвестиційного клімату. 

     Приріст іноземного капіталу спостерігали на підприємствах, які здійснюють фінансову  діяльність на 214,7 млн. дол., у торгівлі, ремонті автомобілів, побутових  виробів, предметів особистого споживання - на 30,2 млн. дол., а також у будівництві - на 6,6 млн. дол. Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, спрямованих  в Україну, до 1 квітня 2010 року склав 40 млрд. дол., що на 0,2% більше від обсягів  інвестицій на початок 2010 року і з  розрахунку на одну людину складає 872,1 дол.