Управління витратами. Основні напрямки зниження собівартості продукції в пиво безалкогольній галузі

Зміст

 

Вступ

Харчова промисловість є важливою структурною ланкою промислового виробництва  та визначає рівень економічного розвитку України, оскільки не лише задовольняє потреби населення країни у високоякісній продукції, а й виступає важливим джерелом поповнення бюджету.

Нестабільність економічної ситуації, підвищення конкуренції на ринку  та зменшення доходів вимагають  від керівників та менеджерів підприємств пошуку дійових методів управління господарською діяльністю. Ефективність функціонування підприємств в цих умовах залежить від раціонального використання всіх видів ресурсів, що зумовлює необхідність переходу до єдиної системи управління витратами. Побудова та вдосконалення цієї системи забезпечить конкурентоспроможність продукції за рахунок більш низьких витрат та цін, наявність якісної та достовірної інформації про собівартість окремих видів продукції та її позиції на ринку порівняно з продукцією інших виробників, надання об'єктивних даних для упорядкування структури доходів і видатків підприємства, прийняття ефективних управлінських рішень. Тому на підприємствах харчової промисловості необхідно проводити роботи в напрямі визначення оптимальної структури витрат, пошуку резервів їх зниження, удосконалення методів і форм системи управління витратами.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Теоретичні та методологічні аспекти  формування витрат та питання системи  управління ними розглянуто у роботах І.А. Басманова, П.С. Безруких, Є.А. Бельтюкова, О.С. Бородкіна, Ф.Ф. Бутинця, М.А. Вахрушиної, М.П. Войнаренк, В.М. Гальпєріна, С.Ф. Голова, М.Г. Грещака, Т.П. Карпової, Г.В. Козаченко, Е.П. Козлової, В.В. Лук'янової, А.Ш. Маргуліса, В.М. Нижника, П.П. Новіченка, О.О. Орлова, В.Ф. Палія, В.М. Панасюка, Г.О. Партина, Є.Г. Рясних, Я.В. Соколова, С.А. Стукова, В.І. Ткача, М.В. Ткача, Ю.С. Цал-Цалко, А.В. Череп, М.Г.

1. Характеристика чинників зниження  собівартості продукції

Харчова промисловість є важливим складником агропромислового та промислового комплексів, займає провідне місце у структурі промислового виробництва України впродовж багатьох років.

Через загальну економічну кризу, безсистемний перехід до нерегульованого ринку, повну втрату державного впливу на економічні процеси, недосконалість законодавства щодо приватизаційних процесів, значне подорожчання енергетичних і матеріальних ресурсів істотно підвищилась собівартість продукції, а виробництво на багатьох підприємствах стало збитковим. Це зумовлює необхідність постійної роботи над вирішенням завдань оптимізації рівня витрат і забезпечення їх стійкої позитивної тенденції. При цьому особливої важливості набуває пошук шляхів формування та удосконалення системи управління витратами [3, с.124].

Основними джерелами резервів зниження собівартості промислової продукції ( ) є:

- збільшення обсягу її виробництва за рахунок повнішого використання виробничих потужностей підприємства ( );

- скорочення витрат на її виробництво ( ) за рахунок підвищення рівня продуктивності праці, ощадливого використання сировини, матеріалів, електроенергії, палива, обладнання, запобігання невиробничим витратам, виробничому браку і т. д.

Величину резервів можна визначити за формулою [1, с.185]:

де См, C₁ — відповідно можливий (прогнозований) і фактичний рівень собівартості виробу;

Вд — додаткові витрати, необхідні для освоєння резервів збільшення випуску продукції.

Резерви збільшення виробництва продукції виявляють у процесі аналізу виконання виробничої програми. При збільшенні обсягу виробництва продукції на наявних виробничих потужностях зростають тільки змінні витрати (пряма зарплата робітників, прямі матеріальні витрати і т. ін.), сума ж постійних витрат, як правило, не змінюється, унаслідок чого знижується собівартість виробів.

Резерви скорочення витрат визначають за кожною статтею витрат за рахунок конкретних інноваційних заходів (упровадження нової, прогресивнішої техніки і технології виробництва, поліпшення організації праці тощо), що будуть сприяти економії заробітної плати, сировини, матеріалів, енергії і т. д.

Економію  витрат з оплати праці ( ЗП) унаслідок упровадження організаційно-технічних заходів можна розрахувати, помноживши різницю між трудомісткістю виробів до впровадження (Тм₀) і після впровадження (Тм₁) відповідних заходів на планований рівень середньогодинної оплати праці (ОП_ПЛ) і на кількість планованих до випуску виробів (VВП_ПЛ) [4, с.156]:

Сума економії збільшиться на відсоток відрахувань  від фонду оплати праці, включених  у собівартість продукції (відрахування у фонд соціального захисту населення, фонд зайнятості, на утримання дитячих  дошкільних закладів, надзвичайний податок і т. ін.).

Резерв  зниження матеріальних витрат ( MB) на виробництво запланованого випуску продукції за рахунок упровадження нових технологій і інших заходів можна визначити в такий спосіб:

де , — витрата матеріалів на одиницю продукції відповідно до і після впровадження інноваційних заходів;

Цпл — планові (прогнозні) ціни на матеріали.

Резерв  скорочення витрат на утримання основних засобів за рахунок реалізації, передачі в довгострокову оренду і списання непотрібних, зайвих, не використовуваних будівель, машин, обладнання ( ОФ) визначають множенням первісної їхньої вартості на норму амортизації:

Резерви економи  накладних витрат виявляють на основі факторного аналізу їх за кожною статтею витрат за рахунок розумного скорочення апарату управління, ощадливого використання засобів на відрядження, на поштово-телеграфні і канцелярські витрати, на зменшення втрат від псування матеріалів і готової продукції, оплати простоїв тощо [2, с.153].

Додаткові витрати на освоєння резервів збільшення виробництва продукції підраховують окремо за кожним його видом. Це переважно зарплата за додатковий випуск продукції, витрати сировини, матеріалів, енергії та інших змінних витрат, що змінюються пропорційно обсягу виробництва продукції. Для визначення їхньої величини резерв збільшення випуску продукції г-го виду множать на фактичний рівень питомих змінних витрат звітного періоду:

.

Таким чином, в економічному аналізі  використовують цілий ряд засобів  і формул для відшукання і діагностики  резервів зниження собівартості продукції.

2. Резерви зниження собівартості  в галузях харчової промисловості

Питома вага харчової і переробної промисловості в загальному обсязі реалізованої продукції в Україні за 2011 рік становить 14,2 %.

За цим показником галузь займає одне з чільних місць і є потужним бюджетоформуючим джерелом. В 2011 р. від харчових підприємств країни до бюджетів всіх рівнів надійшло біля 14,1 млрд. грн. податків і обов’язкових платежів, що на 3,6 млрд. або 33,8 % більше ніж у 2010 р.

Особливість галузі — порівняно  висока конкуренція, тому зниження виробничих витрат за допомогою економічного використання енергії може дати значні переваги [4, с.187].

Одне з основних завдань галузі — модернізація і технічне переоснащення. На впровадження енергозберігаючих  технологій та енергоефективного обладнання підприємствами галузі витрачено майже 100,0 млн. гривень. З метою реалізації державної політики у сфері енергозбереження для підприємств харчової промисловості розроблено та затверджено науково-технічну програму «Розвиток енергетики та енергозбереження в харчовій промисловості України до 2010 р.».

На даний час, переважна більшість галузевих програм енергозбереження, які були розробленні на період до 2012 року, втратили свою чинність. У державній програмі розвитку України до 2030 р., визначено комплекс заходів з енергозбереження, виконання якого має вивести Україну на світовий рівень ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів. До складу заходів входять організаційні, технічні, законодавчі, нормативні, податкові, екологічні, освітні, тощо[5, с.287].

Харчова промисловість міцно утримує  провідне місце у структурі промислового виробництва України. Адже саме вона виробляє майже п’яту частину його загального обсягу. Нині харчові продукти виробляють на понад 22 тисячах промислових підприємств, де задіяні сотні тисяч фахівців. Найбільш розвинені галузі — цукрова, олійно-жирова, м’ясна, молочна, спиртова, виноробна, хлібопекарська, пиво-безалкогольна, кондитерська.

Потреби підприємств харчової промисловості  в паливі та енергії безперервно  зростають. Тому у цій галузі, щоб  не йти на значні капіталовкладення, потрібно раціональніше використовувати первинні паливно-енергетичні ресурси. В процесі реконструкції та технічного переозброєння енергомістких виробництв існує стабільна тенденція до повного використання вторинних сировинних, ПЕР та відходів виробництва [6, с.210].

Збільшення обсягів виробництва в харчовій і переробній промисловості на фоні подорожчання енергоресурсів викликає потребу в розробці перспективних енерго- й ресурсозберігаючих технологій та устаткування. Найбільші енерговитрати в цих галузях припадають на тепло- й масообмінні процеси.

Використання вторинних ресурсів залишаються одними із найважливіших як з точки зору підвищення ефективності використання ресурсного потенціалу, так і з погляду стабілізації та покращення екологічної ситуації. Активізація процесів щодо залучення у господарський обіг вторинної сировини сприятиме утворенню вагомого сировинного резерву й економії значного обсягу первинних матеріальних ресурсів.

Вторинні енергетичні ресурси (ВЕР) являють собою енергетичний потенціал  продукції, побічних і проміжних продуктів, що утворюються в технологічних агрегатах (установках) і втрачаються в самому агрегаті, але їх можуть частково або цілком використати для енергопостачання інші споживачі. Раціональне використання ВЕР є одним з найбільших резервів економії палива, що сприяють зниженню паливо та енергоємності промислової продукції.

У хлібопекарному та кондитерському виробництвах особливої актуальності набувають інноваційні проекти з використанням ВЕР у вигляді вихідних газів з пекарських печей після спалювання природного газу, або гарячої повітряної суміші з електронагрівального технологічного обладнання. Для практичного використання таких ВЕР встановлюють додаткове рекуперативне обладнання (теплообмінники та циркуляційні насоси), що дає змогу забезпечувати виробничі та побутові приміщення підприємств потрібним теплом для гарячого водопостачання та в холодний період року для систем опалення цих приміщень. Це дає змогу зекономити від 50 % до 100 % енергоресурсів підприємства на виробничо-побутові потреби та значно знижувати собівартість хлібобулочної та бісквітної продукції.

Наприклад у молочній та консервної промисловості при згущенні молока, соків, паст, в цукровій промисловості при отриманні сахарних сиропів, в спиртовому виробництві при очищенні і концентрації спирту використовуються системи, які працюють з кількома ступенями тиску. Вони застосовуються у тих випадках коли за технологією виробництва передбачається отримання великої кількості вторинного пару. Використання багатоступеневих випарних установок, як енергозберігаючі технології, досить широко застосовуються на підприємствах харчової промисловості.

Для молочної промисловості характерно те, що електрична і теплова енергія  споживаються одночасно. При цьому до 60% електроенергії йде на виробництво холоду. Питоме споживання енергії (кількість використаної енергії на виробництво однієї тонни переробленого молока) відрізняється значною мірою серед різних підприємств і залежить від асортименту продукції, завантаженості підприємства, ефективності і технічного стану устаткування. У виробничих витратах молокозаводів витрати на енергоресурси в Україні становлять 10 %, а в країнах — членах ЄС лише 0,8 – 2 %. Для суттєвого зниження енергоємності і, відповідно, собівартості молочної продукції необхідна альтернативна більш ефективна технологія енергопостачання.

Нині найефективнішою технологією  виробництва електричної і теплової енергії з органічного палива є когенерація і тригенерація.

Суть нового підходу до енергозабезпечення молокопереробних підприємств — це використання когенераційних технологій і технологій тригенерації для власного виробництва дешевої електроенергії і теплової енергії для використання в технологічних виробничих процесах.

Це дає змогу мати мінімальну паливну складову в собівартості виробленої електроенергії і, таким  чином, кінцевої продукції, що виробляє підприємство.

Наведені приклади впровадження енергозберігаючих технологій в харчову промисловість України, є лише часткою технологій, що дозволяють зменшити використання традиційних видів палива.

Енергозбереження і використання альтернативних видів енергії дозволить вирішити ряд дуже важливих проблем. Зокрема, зменшить енергетичну залежність України від інших держав. Підвищить конкурентоздатність українських товарів шляхом зниження собівартості продукції за рахунок зменшення споживання енергоносіїв. Відбудеться значне зниження споживчих цін на товари [3, с.117].

Впровадження енергозберігаючих  технологій і альтернативних видів енергії надасть змогу вирішити такі проблеми, як інфляція, соціально-економічна безпека держави, екологія та підвищення рівня конкурентоспроможності вітчизняної продукції.

Але в даний час в державі  існує маса негативних факторів, які  не дозволяють в повній мірі використовувати потенціал відновлювальних та альтернативних джерел енергії.

Перш за все це відсутність зі сторони держави реального стимулювання проектів по енергоефективності. Важливим фактором, порівняно з європейськими країнами, є висока процентна ставка кредитних ліній в українських банках, а також нестача власних оборотних коштів у підприємств.

В Україні існує проблема надання  гарантій інвестору зі сторони підприємств та елементарно низька якість підготовки бізнес-планів. Важко дається нашій державі і пошук інвесторів, особливо для реалізації малих та середніх проектів по енергоефективності, на які потрібно не менше 3 – 5 млн.грн. Частина вищевказаних факторів виходить за рамки проблем енергоефективності і носить або політичний або загальноекономічний характер. Друга частина негативних факторів відноситься до сфери енергоефективності і може бути вирішена за рахунок організації активного взаємозв’язку органів влади та бізнес-структур, що працюють в сфері енергоефективності.