Успіхи та прорахунки політики Б. Хмельницького

   1. Прагнення українського полководця  розгромити ворога у генеральній  битві.

   2. Застосування маневрування військ  на оперативно-стратегічному рівні.  Якщо під час козацьких повстань  здійснювалося маневрування у  районі воєнних дій, то у  Визвольній війні маневрування  такого рівня здійснювалося частиною  війська (авангардом, загоном особливого  призначення) у складі 4-5 козацьких  полків (15-20 тис. чол.).

   3. Застосування маневрування військ  на оперативно-тактичному рівні.

   Під час козацьких повстань 1591-1636 рр. маневрування цього рівня здійснювалося  з метою ухилення від битви  шляхом переходу повстанського війська  до оборони українського "табору".

   У битвах на Жовтих Водах, під Корсунем, Зборовом, Берестечком, Батогом з  частини українського війська створювався  передовий загін (загін особливого призначення), який напередодні битви, рухаючись попереду головних сил  на відстані 15-20 км, мав на меті зустріти (наздогнати) ворога, атакувати, виснажити  його боєм і прикрити вихід головних сил у район битви та введення їх у бій.

   Богданом  Хмельницьким застосовувалася своєрідна  козацька тактика, що склалася ще за часів  Петра Сагайдачного. В ході оперативно-тактичного маневрування військ битва була одним  з його етапів, спрямованих на виснаження або вимотування ворога.

   4. Залучення до боротьби проти  ворога широких мас населення.

   5. Основними видами стратегічних  дій в період Визвольної війни  українського народу середини  ХVІІ століття були наступ, оборона,  контрнаступ, а також партизанська  боротьба проти ворога. Своєрідність  української стратегії в цей  час полягала у поєднанні вищезазначених  видів стратегічних дій з цілим  комплексом маневрування козацьких  регулярних угруповань, а також  повстанських підрозділів.

   Все це свідчить, що в ході Визвольної війни  українського народу середини XVII століття сформувалася своєрідна воєнна стратегія  Б. Хмельницького, як провідна складова частина воєнного мистецтва.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
   

   

 

3. Успіхи  та прорахунки політики Б. Хмельницького

 

   3.1   Загальна характеристика внутрішньої  політики Б. Хмельницького стосовно  України.

 

   Після низки перемог над польським  військом, Б. Хмельницький починає діяти  як представник незалежної держави, з якою Польща підписує відповідні договори. Першими кроками на цьому  шляху були зусилля з приводу  виборів короля Польщі (вересень 1648 рік). Вплив Хмельницького на можливі кандидатури на польський престол був величезний. Його делегація, послана до Варшави, вирішує долю виборів. Королем стає Ян Казимир, якого хотів бачити на престолі гетьман. Перед новим королем Хмельницький поставив ледь не ультиматум. Він висунув такі умови припинення війни: загальну амністію для всіх учасників повстання, повернення козацькому війську давніх вольностей, безпосередню залежність гетьмана від короля, скасування церковної унії. Король наспіх задовольнив майже всі козацькі вимоги. Козаки дістали своєрідну територіальну автономію. Зростала чисельність реєстрових козаків. Козацтво отримувало право вільного виходу в море. Король обіцяв розглянути й інші козацькі вимоги, благав про одне – якнайшвидше відвести козацьку армію в Україну.

   Хмельницький, маючи всі можливості для взяття столиці ненависної гнобительки  всього українського, задовольнявся королівськими обіцянками й повернув своє військо додому, за що йому дорікають історики. Це були кроки до козацької автономії, однак подальші події спонукали Хмельницького до відділення від Польщі.

   Воюючи  з Польщею, Хмельницький використовував усі можливості, щоб заручитись підтримкою сусідів. Були підписані домовленості про політичний союз з Туреччиною, в той же час велись переговори з Московією, підтримувались мирні  стосунки з кримським ханом.

   Після підписання Переяславського договору з Москвою (1654 рік), цар намагався  обмежити міжнародні відносини України  з Польщею й Туреччиною, але  Хмельницький провадив незалежну зовнішню політику. При цьому гетьман поводився  як верховний господар незалежної держави. Він не лише здійснював активне й  пасивне право зносин з чужими державами, а й укладав договори міжнародного характеру, приймав зобов’язання, навіть не повідомляючи про це царя. Про незалежну зовнішню та економічну політику гетьмана свідчить його універсал за 1654 рік, яким він доручав майбутньому дипломатові Астаматію організувати митну справу на московському й турецькому кордонах України.

   Плани гетьмана сягали далеко. Він хотів  унезалежнитися від агресивної політики Московії, у Польщі відібрати ті землі, що не увійшли до Української  держави, знешкодити Крим, здобути міжнародне визнання для того, щоб долучити до військового гетьманського титулу ще й титул князя.

   Використовуючи  свої давні зв’язки, гетьман всю  енергію спрямував на створення  широкої міжнародної коаліції, куди входили б Швеція, Семигород, Бранденбург, Молдова, Волощина, Литва й Україна. Спрямовуватися коаліція мала проти  Московії, а з іншого боку – проти  Польщі та Криму.

   

 

   Між окремими членами майбутньої коаліції підписувалися політичні трактати, які сьогодні є для нас чудовими документами дипломатії тієї непересічної доби.

   Широкі  міжнародні контакти гетьмана яскраво  ілюструють донесення посла австрійського  цісаря, який на початку 1657 року застав у гетьманській столиці Чигирині одночасно акредитованих при  Хмельницькому та спеціально направлених  до нього послів: австрійського, двох шведських, двох князів Ракоші, турецького, татарського, трьох з Молдови, трьох  з Волощини, польського короля, польської  королеви, литовського і тільки-но прибулих московських послів.

   Для підтримання зовнішніх зносин потрібні були неабиякі кошти. Прибутки від мита й оренди виробництва спиртних напоїв в Україні становили 100 тисяч червоних золотих щороку. Тоді існував звичай, за яким закордонні посольства утримувалися коштом українського уряду. Отож видатки  на зовнішню політику були великі.

   Неабияке  значення для оцінки договору 1654 року мають погляди сусідніх держав на нього, а також на міжнародне становище  України. Під час переговорів  з іншими країнами Польща лякала їх могутністю України, трактуючи її як самостійну державу. Про це попереджали  кримського хана. А семигородського  князя польські дипломати лякали тим, що Хмельницький за певного розвитку подій може стати монархом над  усіма руськими землями й матиме 100-тисячну армію. Французький часопис  «Газет де Франс» 21 березня 1654 року писав, що Хмельницький погодився на протекторат  московського царя з метою знайти для Польщі ще одного ворога. Цей  протекторат сусіди вважали чисто  номінальним, бо інакше не змогли б  собі дозволити такої розкоші  – вести зовнішню політику з залежною, васальною державою як із самостійною.

   На  жаль, історично склалось так, що після  смерті      Б. Хмельницького, в результаті низки внутрішніх і  зовнішніх обставин, Україна втратила статус незалежної держави. Відомий  період історії, що отримав назву  «Руїни» (1663-1687 роки) закінчився розподілом України. Гетьманство як форма влади  залишилась на Лівобережжі, в якості автономної території, підпорядкованої  Росії. Спроба гетьмана І. Мазепи вийти  з-під контролю Москви, заручившись  підтримкою Швеції, закінчилась поразкою. Україна на довгі роки втратила можливість самостійно будувати свої відносини  з країнами Європи.

 
 

   3.2    Б. Хмельницький гетьман нової держави.

 

   На  мою думку найбільшим досягненням Хмельницького у процесі Національно-визвольної війни українського народу було утворення й формування Козацько-Гетьманської Держави — Війська Запорізького (1648—1764). У всіх галузях державного будівництва — у війську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки й культури, Хмельницький виступає як державний діяч великого формату. Це виявилося в організації верховної влади нової української держави, яка під зверхністю й титулом Війська

   

 

Запорізького  й під владою його гетьмана об’єднала  всі верстви українського народу. Б.Хмельницький створив не тільки державний  апарат і виховав цілий гурт бойових  військових і цивільних керівників як з козацької старшини, так і  з української шляхти (І. Виговський, П. Тетеря, Д. та І. Нечаї, І. Богун, Г. Гуляницький, С. Мрозовицький (Н. Морозенко) та ін.), але  й цілу провідну верству Козацько-Гетьманської Держави, яка, попри всі труднощі і поразки, зуміла свої завоювання зберегти і вдержати, супроти навали Москви і польсько-турецьких зазіхань, майже  до кінця XVIII ст.

   Спочатку  Б.Хмельницький досить обережно ставився до висунення гасла юридично незалежної козацької України, добре розуміючи  небезпечність такого кроку за тодішніх політичних умов та реальну вагу Війська  Запорозького в системі європейського  світопорядку. Але водночас вільним  вибором сюзерена він ніби заявив про свої претензії на статус незалежного  правителя. В політичній програмі Хмельницького  поєднувалися традиційні й новаторські  ідеї, синтез демократії часто охлократичного типу, авторитаризму та ідеї релігійного  відродження. Але навряд чи можна  погодитися з оцінкою Б.Хмельницького, яку дав свого часу М.Грушевський: “Затхлиною і мертвечиною віє  на нас з декларацій гетьманського  осередку всього сього десятиліття”.

   Шість років боротьби за Українську державу  під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648—1654 років  продемонстрували надзвичайно високий  як на той час рівень громадянської  зрілості наших предків. Перемоги українського війська над польською шляхтою, постать Богдана Хмельницького  як державного діяча, полководця, дипломата, запорозькі козаки та їхня легендарна відвага й умілість у бойових  діях викликали захоплення всього світу. В короткий строк і в екстремальних  умовах бойових дій створена Богданом Хмельницьким козацька держава характеризувалася  високими демократичними принципами самоврядування. При гетьманові України існував  дорадчий орган — Рада Генеральної  старшини, яка обговорювала найскладніші питання державного життя та поточні  справи. Водночас на Запорожжі діяла  Рада січової старшини на чолі з  січовим отаманом, яка приймала рішення, що стосувалися Запорозької Січі.

   Ще  одним важливим органом державного самоврядування була полкова Рада, яка крім поточних питань полкового  життя обирала з участю козаків  полкового старшину та полковника. Хмельницький запровадив ефективну  податкову систему, за деякими даними, збирався налагодити карбування власних  грошей. Встановив і підтримував  дипломатичні стосунки з багатьма країнами Європи, зокрема з Польщею, Туреччиною, Молдовою, Волощиною, Австрією, Швецією, Італією, Трансільванією, які визнали  Україну як суб’єкт міжнародного права. Водночас він організував  ефективну і розгалужену службу безпеки. Великий канцлер литовський Ольбрахт Радзивілл писав у своєму щоденнику “про розвідників Хмельницького, котрих він мав повсюди, навіть у  Венеції”. Український історик Іван Крип’якевич зауважував, що гетьман  “мав не тільки дуже точні відомості  про події у Польщі, Криму, Туреччині, карпатських князівствах, але також  стежив за політикою Швеції, Німеччини, Австрії, Італії, збирав потрібні відомості  через своїх послів та

 

агентів, користувався повідомленнями чужоземних посланців. Зібрані відомості він умів використовувати  для політичних цілей — своїми рішеннями захоплював ворогів зненацька”. Усе вищезазначене, як і продумана, ефективна і злагоджена організація  адміністративно-територіального, судового та військового устрою, давало надію  Хмельницькому утвердити Українську державу.

   Українська  держава Богдана Хмельницького  викликала захоплення численних  сучасників — дипломатів, мандрівників, літописців. Італієць Альберто Віміна, який особисто бачив гетьмана 1656 року й неодноразово розмовляв з ним, у своїх спогадах пише про український  народ у період його найвищого  злету в часи Хмельниччини. Особливо його вразила демократична форма  правління козаків — скликання  Ради для обговорення важливих державних  питань, коли козаки у присутності  гетьмана спільно їх вирішують. Подорожні  нотатки сирійського архідиякона  Павла Алеппського, який описав подорож  антіохійського патріарха Макарія  по Україні у 1654 і 1656 роках, зафіксували  для нас подробиці побуту і  звичаїв українців, які здивували  його тим, що скрізь зустрічали хлібом-сіллю  як символом добробуту. Описуючи своє враження від гетьмана Хмельницького, Павло Алеппський підкреслює: “Так ось він, Хмель, якого слава й  ім’я рознеслися по всьому світу”. Багато і захоплено пише мандрівник про  освіту в державі Хмельницького: “Всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість дружин і дочок, уміють читати і знають порядок церковних  служб… Число письменних особливо збільшилося з часу появи Хмеля”. Алеппського вразила велика друкарня у Києво-Печерській лаврі, де “виходять  усі їхні церковні книги дивного  друку, різного кольору і вигляду, а також малюнки на великих  аркушах, визначні місця країн, ікони  святих, вчені дослідження, тощо”.