Категорія “буття”, її зміст і специфіка

Дата добавления: 06 Ноября 2012 в 19:26
Автор: k***********@rambler.ru
Тип работы: реферат
Скачать полностью (23.50 Кб)
Работа содержит 1 файл
Скачать  Открыть 

реферат №30.doc

  —  90.00 Кб

 

 

 

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ  І  НАУКИ  УКРАЇНИ

 

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

 

Кафедра вищої математики

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

«Категорія “буття”, її зміст і  специфіка»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка 1 к.,  2 гр., спец. 6508/1

Кручан Аліна Володимірівна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КИЇВ – 2010

Життєві коріння і філософський сенс проблеми буття. “Буття” –  поняття, що багатьма мислителями минулого і сучасності покладене в основу філософських роздумів. Чому? Тому що філософські  роздуми це думки про гранично загальні, глибинні засади навколишнього світу і про потаємні глибинні основи самого людського життя, це прагнення відповісти на питання, які породжені самим життям: Що криється за конкретними, тимчасовими, перехідними речами, станами, процесами природи, тобто, що є світ “насправді”, у своїй сутності? Що заховане за тимчасовим існуванням окремих людей, їхнім життям і смертю, у чому сенс людського існування? Чи існує світ тільки “тут” і “тепер” або і “там”, “скрізь” і “завжди”, тобто кінцевий або безмежний світ у просторі і у часі? Якщо кінцевий, то що “там”, за його межами і що було до його виникнення? Коли і як він виник? Якщо він вічний і безмежний, то як співвідносяться з ним кінцеві речі і людські істоти? Цей ланцюжок питань і спроб відповісти на них утворює перший аспект проблеми буття.

Другий аспект цієї проблеми –  питання про єдність (або неєдність) світу. Очевидні придбані у чуттєвому  досвіді істотні відмінності  між речовим і духовним, між  природою і суспільством, між людиною  і рослиною, твариною, між думкою і практичною діяльністю: Вже у дитячі роки людина усвідомлює відмінність у самій собі тіла і духу, природного і суспільного. І мимоволі виникає питання: чи немає чогось загального для всього цього багатоманіття предметів і процесів світу, чогось, що об’єднувало б їх у. єдиний, цілісний, безмежний, вічний світ? І перше, що не може не прийти у голову людині із здоровим глуздом, це висновок про їх єдність у бутті: природа, людина, суспільство, думка, ідеї схожі, єдині у тому, що вони “є”, присутні, існують, і, завдяки своєму існуванню, утворюють цілісну єдність безмежного, вічного світу. Щоправда, подальші міркування призводять нас до думки про те, що сама по собі констатація наявності, буття, скажімо, речі і думки ще нічого не говорить про те, у чому же вони єдині. Вона тільки спонукає нас до пошуку основ цієї єдності. Інакше кажучи, розуміння буття, існування всього, що є, було і буде у світі – це не остаточна відповідь на питання про єдність (або неєдність) світу, а передумова до такої відповіді: спочатку світ повинен існувати, перш ніж він може бути єдиним. І третій аспект проблеми буття – питання про те, як співвідносяться між собою світ речей і світ ідей, світ взагалі і свідомість конкретних індивідів і конкретних генерацій людей, що чому передує? Що є ““справжньою”, “істинною”, а що “фіктивною”, “ілюзорною” реальністю у сукупній реальності світу ?

Спроби відповісти на ці смисложиттєві  питання (і безліч похідних від них) і склали тканину того духовного  явища, яке отримало назву “філософія”, тобто проблема буття – це ядро, стрижень філософського осмислення світу, а її вихідним пунктом, першопочатком є поняття “буття”. Смисл цього поняття зазнав складного розвитку. Його загальною рисою було протиборство матеріалістичного і ідеалістичного підходів до розуміння засад буття. Перший з них тлумачить засади буття як речові, матеріальні (матеріалістичний монізм), а другий – як духовні, ідеальні (ідеалістичний монізм). Ряд мислителів виходили з визнання двох початків буття: і матеріального, і ідеального (дуалізм).

Основні етапи у тлумаченні “буття”. “Буття” – перша з п’яти  книг Біблії (наступні – Вихід, Левіт, Числа і Второзаконня), ядро якої склалося у ІХ-VІІ сторіччях до н.е. У “Бутті” викладаються міфологічні  уявлення давніх євреїв, у багато чому близьких до уявлень інших народів Стародавнього Переднього Сходу, про створення Всесвіту, землі і людства, а також легендарна найдавніша історія євреїв. В оригіналі книга має назву “Берішит”, що буквально означає “спочатку”, з чого виходить, що в біблійній міфології з поняттям буття зв’язувалося уявлення про початок (часовий) світу.

Першу в історії філософії концепцію  буття дали давньогрецькі філософи VІ-ІV сторіччя до нашої ери. У досократиків поняття буття співпадає з  матеріальним, нероздільним і досконалим космосом (у Парменіда – як щось незмінне, єдине, непорушне, тотожне самому собі; у Геракліта – як щось таке, що безупинно змінюється). Платон, розвиваючи ідеї Геракліта про протиставлення “буття за істиною” (яке розкривається у філософських роздумах) і “буття за думкою” (яке становить собою лише хибну поверхню речей), створює вчення про світ ідей як “світ істинного, справжнього буття” і світ речей як ілюзорний світ, “світ тіней”. Арістотель долає це протиставлення сфер буття. Він створює вчення про єдність двох початків світу – форми і матерії (хоча визнає також нематеріальну форму всіх форм – Бога).

В середньовіковій християнській  філософії (Августин Блажений, Боецій, Фома Аквінський) проводиться відмінність  між божественним і утвореним  буттям, між буттям як існуванням (екзистенцієй) і сутністю (есенцієй), між Богом і світом, який створений ним з нічого і підтримується божественною волею. Речі, які створені, не прості, а складні, їх буття і сутність не тотожні. Щоб та або інша сутність отримала існування вона повинна стати причетною до буття або, спрощуючи, повинна бути створена божественною волею. Тільки у Бога, що є проста субстанція, буття і сутність співпадають. Суттєвість речі виражається у визначенні, у понятті цієї речі, яке ми осягаємо розумом. Про існування ж речі ми дізнаємось з досвіду, тобто з прямого контакту з речами. Що ж має справжню реальність? З цього питання протягом сторіч йшла боротьба між реалістами і номіналістами. Реалісти (Ансельм Кентерберійський) стверджували, що справжню реальність мають тільки сутності речей, тільки загальні поняття (універсалії), а не одиничні предмети, існуючі в емпіричному світі. Номіналісти (Росцелін) доводять, що загальні поняття – це тільки імена (номени), вони не мають самостійне існування поза і окрім одиничних речей і створюються нашим розумом шляхом абстрагування ознак, загальних для ряду емпіричних речей і явищ. Отже, універсалії існують не до, а після речей, які і є справжньою реальністю, справжнім буттям.

У філософії епохи Відродження  і Нового часу (до І.Канта) буття розглядається як реальність, яка протистоїть людині і яку людина освоює у своїй діяльності. Вихідним у тлумаченні буття цієї епохи є поняття тіла. Природа розглядається поза відношенням до неї людини, як деякий механізм, діючий сам по собі (натуралістично-об’єктивістська концепція). Інша важлива особливість концепції буття у Новий час – субстанціональний підхід (прагнення зафіксувати субстанцію), де-який незнищуємий, незмінний субстрат буття, його граничні засади – і її (субстанції) акциденції (властивості), похідні від субстанції, тимчасові, мінливі (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, Б.Спиноза, французькі матеріалісти).

Але в цей же період у метафізиці Р.Декарта зароджується інший спосіб тлумачення буття, воно визначається на шляху рефлексивного аналізу свідомості (тобто аналізу самосвідомості) або на шляху осмислення буття крізь призму людського існування (Р.Декарта “когито ерго сум” – мислю, отже, існую; Г.Лейбніц: буття – внутрішній досвід людини). Крайнього вираження ця точка зору досягає у Дж.Берклі, який заперечував існування матеріального буття і висунув положення “бути – це означає бути у сприйманні”.

У німецькій класичній філософії  лінія на розгляд буття як продукту духовної діяльності людини знаходить  свій розвиток (І.Кант: буття – не властивість речей, а зв’язок у судженні, І.Фіхте: справжнє буття – вільна, чиста діяльність абсолютного “я”, а матеріальне буття є продукт цієї діяльності, Ф.Шеллінг: буття само по собі є лише нерозвинутий, дрімаючий розум, Г.Гегель: буття – перша, безпосередня і надто невизначена сходина у сходженні духу до самого себе; воно – не косна, інертна реальність, а така реальність, яка постійно розвивається і яка проходить у своєму розвитку від абстрактного до конкретного, від “чистого буття”, тотожного небуття, “ніщо”, через “наявне буття” (“щось” і “інше”) до “для-себе-буття” або “буття-для-одного”. Протилежну точку зору висловлював Л.Фейєрбах, який розглядав у якості справжнього буття природу, а дух, культуру – як продукт природного буття.

У марксистський філософії проблема буття аналізується у двох напрямках: у загальнофілософському і соціально-філософському. У загальнофілософському смислі буття розглядається як сукупна реальність, представлена об’єктивною реальністю – матерією і суб’єктивною реальністю – свідомістю. Співвідношення між цими двома видами буття марксисти вважають основним, головним питанням філософії, вирішуючи його на користь первинності матерії, об’єктивної реальності, а суб’єктивну реальність, свідомість розуміючи як вторинне буття, продукт, функцію високорозвиненої матерії-мозку суспільної людини. При цьому у бутті (у об’єктивній реальності) виділяються різноманітні сфери – основні форми буття: природа (органічна і неорганічна), людина і суспільство (їхньому розгляду будуть присвячені наступні теми нашого курсу).

У соціально-філософському смислі буття розглядається як діалектична  єдність суспільного буття і  суспільної свідомості. Суспільне буття  – матеріальна, предметно-чуттєва  сторона життя суспільства, соціально-практична  діяльність людей і її продукти-світ культури як теоретично і практично освоєної природи.

Суспільна свідомість – ідеальна, духовна сторона життя суспільства, сукупність поглядів, ідей, вчень, теорій, якими люди керуються у своїй  практичній діяльності (наукові знання, політичні, правові ідеї, моральні принципи і норми, художні образи, релігійні переконання, філософські погляди).

В проблемі взаємозв'язку природного і соціального (суспільного) буття  марксизм виходить з первинності  природного, а в проблемі взаємозв'язку суспільного буття і суспільної свідомості з первинності суспільного буття, розглядаючи суспільну свідомість як творче відображення суспільного буття.

У немарксистській філософії кінця  ХІХ-ХХ сторіччя продовжувала розвиватися  настанова на розгляд буття як продукту діяльності духу. Однак при цьому по-новому тлумачиться саме буття: натуралістично-об'єктивістський і субстанціональний підходи до його розуміння поступилися місцем функціональному: ні “що воно є”, а “як воно існує”. У ряді філософських концепцій поняття буття зводиться до специфічної форми буття-людського існуванні. У Ф.Ніцше буття тлумачиться як узагальнення поняття життя. У В.Дільтея (“філософія життя”) справжнє буття співпадає з цілісністю життя, що осягається науками про дух. Г.Ріккерт (“неокантіанство”) розрізняє чуттєво-реальне буття, з яким, має справу природознавство, і реальне буття (світ духовних цінностей), з яким має справу філософія. Е.Гуссерль (феноменологія) розрізняє реальне і ідеальне буття. Перше є зовнішнім, фактичним, тимчасовим, а друге – світ чистих суттєвостей (“ейдосів”), які мають справжню явність. Н.Гартман протиставляє матеріальне буття як емпіричне, тимчасове ідеальному буттю як надісторичному, вічному. М.Хайдеггер, критикуючи традиційний підхід до буття, оснований на розгляді його як існуючого, як субстанції, як чогось ззовні даного і протилежного суб’єкту, вважає, що проблема, буття має сенс лише як проблема людського буття, як проблема граничних засад людського існування, дуже важливим вираженням якого є страх перед ніщо. Ж.П.Сартр, протиставляючи буття у собі і буття для себе, розмежовує матеріальне буття і людське буття. Перше є для нього щось косне, що виступає тільки як перешкода, що взагалі непідвладне людській діяльності і пізнанню. Друге – усвідомлення матеріальної реальності як загрози нашому життю, як кордони нашого пізнання, а також як те, що використовується або є можливим знаряддям нашої діяльності. Основна характеристика людського буття за Сартром – вільний вибір можливостей. Взагалі зкзистенціалізм (вже названі М.Хайдеггер, Ж.П.Сартр, а також К.Ясперс, А.Камю, Г.Марсель, росіяни Н.Л.Бердяєв, Л.Шестов та ін.) відкидає правомірність розгляду буття як такого, буття як чогось об'єктивного. Вони розуміють буття як інструментальне поле, як горизонт можливостей, в межах якого існує і розвивається людська свобода.

Таким чином, проблема буття, само поняття  буття, обертаючись все новими і  новими гранями, протягом от вже більш  двох тисяч років ініціює філософські  роздуми в нових, підчас неочікуваних напрямках, породжуючи багатокольорову палітру філософського світогляду.

Основні форми буття. Як вже відзначалося, існування речей, станів, процесів надає  їм характер реальності, створює передумову для їхнього узагальнення, об'єднання, для того, щоб мислити про світ як єдине ціле. В той же час в цьому цілісному світі можуть бути виділені деякі досить широкі групи явищ, взаємозв’язаних одна з одною, але істотно відмінних одна від одної по засобам буття – основні форми буття. Сучасний рівень знань про світ дозволяє виділити наступні чотири основні форми буття:

1.Буття речей (тіл), процесів, яке  в свою чергу може бути поділене:

а) на буття речей, процесів, станів природи;

б) буття природи як цілого;

в) буття речей і процесів, вироблених людиною, тобто буття культури;

2.Буття людини, яке поділяється на:

а) буття людини у світі речей

б) специфічне людське буття

3.Буття духовного (ідеального), яке ділиться на:

а) буття індивідуалізованого духовного

б) буття об'єктивованого (позаіндивідуального) духовного.

4.Буття соціального, яке ділиться  на:

а) індивідуальне буття (буття окремої людини у суспільстві та у історії);

б) буття суспільства 

 

Діалектика буття. Розкриваючи поняття буття і його основних форм, ми неодноразово вживали поняття “діалектика”, “діалектичний”, “діалектико-матеріалістичний”. Що це означає? Що означає розуміти, тлумачити буття світу діалектично? Це означає розглядати всі речі, стани і процеси світу, всі форми буття, по-перше, у взаємному зв'язку, і, по-друге, у розвитку. Визнання загального взаємозв'язку і розвитку як фундаментальних рис буття – два основних принципи діалектичного осмислення світу (в протилежність догматичному, "метафізичному", при якому речі розглядаються як існуючі ізольовано, незалежно друг від друга і в суттєвості своїй незмінні). Але що значить "бути у взаємозв'язку і розвиватися"?

Зв'язок (взаємозв'язок) – це таке відношення між речами, при якому властивості  кожної з них так або інакше залежать від властивостей всіх інших, при зміні властивостей однієї з  них так або інакше змінюються властивості всіх інших. Тобто зв'язок (взаємозв'язок) – це реальний прояв єдності світу.

Але зв'язки бувають різні. За масштабами буття (за кількістю конкретних форм буття, що охоплюються ними, речей  і процесів дійсності) зв'язки можуть бути частковими, особливими, загальними і всезагальними (універсальними), за важливістю для буття конкретних речей вони можуть бути істотними, тобто такими, без яких дана річ, дана форма буття не може існувати (наприклад, рослина без світла), і можуть бути несуттєвими (таким зв'язком для тієї же рослини є, наприклад, зв'язок із зростаючими поруч деревами).

Страницы:12следующая →
Описание работы
Життєві коріння і філософський сенс проблеми буття. “Буття” – поняття, що багатьма мислителями минулого і сучасності покладене в основу філософських роздумів. Чому? Тому що філософські роздуми це думки про гранично загальні, глибинні засади навколишнього світу і про потаємні глибинні основи самого людського життя, це прагнення відповісти на питання, які породжені самим життям: Що криється за конкретними, тимчасовими, перехідними речами, станами, процесами природи, тобто, що є світ “насправді”, у своїй сутності?
Содержание
содержание отсутствует