Мислення та мова

             Наприклад , слова  „ сила”, „ час”,  „швидкість” ми застосовуємо в різних галузях , але у фізиці , історії чи філософії  вони  мають відповідно  свій зміст , завдяки  чому їх називають – категорією філософії , історії  чи фізики . 

Поняття знака . Види знаків

 Оскільки  виражальним  елементом будь-якої  мови є знак , її можна формалізувати і „доручити” певні  традиційно  закріплені  за  мисленням  операції машині , що дістало своє втілення в  понятті „машинного”мислення , спричинивши  на зорі комп’ютерної  ери бурхливої  дискусії . Головною  темою  цих дискусій було  запитання , хто  саме  мислить -  машина , що здійснює  певні  логічні операції , чи людина , яка закладає в неї відповідну  програму ?

            Перш  ніж  відповісти на нього , слід  з’ясувати  історичну  роль знакових  систем у  людському  мисленні  та їх  розвиток  людиною до формалізованих знакових  систем . Історично  мовні  знаки закріплювали  у свідомості людини   суспільно  значущі  ситуації  і сприяли   зародженню в ній  абстрактної  категоріальної світки , що  накладалася  і поглиблювалась , стаючи  важливим  засобом пізнання людиною світу і  самої  себе . У формалізованих  мовах поняття образу інтерпретується зовсім по іншому. Зокрема , в кібернетиці  під образом  розуміють  інформацію  взагалі , а в математиці – об’єкт , який  розглядають як результат  перетворень іншого об’єкта , що є прообразом  першого .

         Оскільки об’єктивним  способом  існування образів  у людській  свідомості  і знаряддям оперування  ними  є матеріальна знакова  модель та  словесно-мовна   діяльність суб’єкта з цими моделями , завданням розкриття  матеріальних  умов і  механізмів  реалізації образу , його перетворень і функціонування  є здебільшого  кількісний і  якісний  аналіз  знакових  систем , виявлення їх  евристичної ролі в системі пізнавальних  образів .

       Отже ми  не  можемо  абстрагуватися  від  того  незаперечного факту,  що у  знакових  системах  образ  зникає тією  самою   мірою , якою він матеріалізується , перетворюється  на систему   знаків , що за  своєю  формою  буття не мають нічого спільного  з  відображувальними  об’єктами , будучи відображеннями  їх лише у свідомості .

        Кібернетичне  моделювання  мислення  дає  змогу людині глибше  і всебічніше  вивчати  й саме  мислення як продукт людської  праці , і форму  спілкування  між  людьми засобами  мови якої і є знак , слово, висловлювання .

       Отже , з наведеного визначення  мови  випливає , що головним  її  елементом  є знак . Під  знаком  розуміють  матеріальний об’єкт , який символічно , умовно представляє і відсилає до означуваного  ним  предмета , явища , події , властивості , відношення. Щодо мови , то тут  знаками виступають  слова і словосполучення. При  цьому слова і словосполучення  завжди мають  певні предметні  значення , тобто  вказують на відповідні  об’єкти .

        Застосування  знаків властиве  різноманітним  формам  людської  діяльності .  Предметом  спеціального  вивчення знак стає з часів  античності.              Використовуючи  знаки , люди  не тільки передають думки один одному , а й підвищують  ефективність  процесу  мислення .Лейбніц вважав , що знаки повинні відповідати двом  основним вимогам :по-перше , бути  короткими  і стислими  за формою  і містити  максимум  смислу в мінімумі  протяжності ; по-друге , ізоморфно відповідати позначуваним ними  поняттям ,

представляти прості  ідеї найбільш природним  способом .

       Знаки поділяють на три   види : знаки-індекси , знаки-образи , знаки-символи .

        Знаками-індексами називають   знаки, які  безпосередньо   вказують на  позначуваний  ними  предмет . У цьому  випадку між знаком і предметом існує зв’язок , аналогічний зв’язку наслідку з причиною . Наприклад , дим вказує на наявність вогню , зміна висоти ртутного стовпчика –на відповідні  зміни в атмосфері.

         Знаки-образи  мають певну подібність  з відповідними предметами . Це карта , план місцевості , креслення.

          Знаки-символи – фізично не пов’язані з предметами , на  які  вони вказують . Тут зв’язок  між  знаком і  предметом складається або  за  угодою , або  стихійно при формуванні  мови і практичного її  засвоєння конкретною  людиною . Саме ці знаки  складають  основу  мови . Слова і є знаками-символами .

        Перевага знака-символу  над   іншими  знаками полягає в тому , що за його допомогою  можна   відображати різноманітний зміст  , маючи  гнучкий  зв’язок  з  предметом , знак-символ  може  виразніше представити зміст . Тобто , використовуючи знак-символ, ми можемо однозначно вказати на те , що  для  нас суттєве  саме зараз у  предметі , про який  ми  говоримо , який  ми розглядаємо , досліджуємо .

         Іншими словами , відмінність  між  знаками  полягає саме  у характері  зв’язку , який  може  мати знак  конкретного  виду з предметом .Найдосконаліший   за характером – зв’язок між  знаком-символом і предметом . Це дає право розглядати основні  характеристики знака  на прикладі знака-символу , оскільки  все , що притаманне знаку-символу , можна з певною  мірою умовності екстраполювати на знак-індекс  і знак-образ .

          Кожний  знак  повинен вказувати   на  певний  предмет і нести  певну інформацію  про  цей  предмет . Тобто ,  кожний знак характеризується  предметним значенням і смислом .

         Предметним  значенням знака   називають  об’єкт , який позначається  цим знаком . Такими  об’єктами  можуть бути  окремі  предмети , множини предметів , явищ , події , властивості ,відношення тощо .

         Смислом є інформація ,яку   несе знак  про  предмет . Тут слід  зауважити ,що , говорячи  про смисл знака , ми маємо   на увазі  інформацію  про  предмет ,  завдяки який  ми  однозначно  виділяємо предмет і  відрізняємо його від  інших  предметів . Тобто не будь-яка  інформація  про предмет може відіграти роль  смислу . Таку інформацію називають прямим смислом . Прямий смисл слів  і словосполучень  необхідно відрізняти від переносного та  буквального . Переносний смисл слова вказує лише  на подібність одних об’єктів до інших . Буквальний смисл слова вказує на буквальне  походження слова . 

Рівні семіотичного  аналізу  мови

Знакам  і  знаковим  системам притаманні  різні  відношення . По-перше , це відношення  між  знаками  у знаковій  системі , яке називається  синтаксичним (складання , побудова , порядок ) . По-друге , між знаком та об’єктом  і знаковою  системою об’єктів існує відношення яке називається семантичним (позначуваний) . По-третє , між суб’єктом , який  використовує  знакову систему , і самою знаковою  системою є відношення , яке  називається прагматичним ( практичним ). Синтаксичні , семантичні та прагматичні відношення  називаються  семіотичними  відношеннями . У ХІХ ст.. американський філософ і логік  Чарльз  Пірс  засновує спеціальну  науку про знаки – семіотику  , яка вивчає властивості семіотичних відношень і подає  методологію побудови знакових  систем . Семіотика як  теорія  знакових  систем  має три розділи :  синтаксис , семантику і  прагматику .

           Синтаксисом  називають розділ  семіотики ,  який вивчає  синтаксичні  відношення .  На  перший  погляд  може  здатися , що таке визначення  синтаксису є тавтологічним . Насправді ж це не так .  Мається на увазі ось що. Синтаксисом називають і синтаксис знакової  системи ( синтаксисчні відношення або правила , що визначають ці відношення) , і синтаксис як науку про синтаксис знакової  системи . В останньому  випадку доцільніше було б вживати термін  „синтактика”.  Але практично до цього  терміну звертаються рідко , оскільки з контексту завжди видно , про який синтаксис  ідеться .

          При  синтаксичному  аналізі   знакової  системи  абстрагується   від смислу  і значення  знаків .

           Семантика як  розділ  семіотики  вивчає  властивості семантичних відношень . Зрозуміло , що термін  „семантика”  також  має два смисли :  ним позначають і  семантичні  відношення  знакової  системи , і науку про семантичні  відношення знакової системи . Розрізнити смисл цього терміна  в кожному конкретному випадку допомагає контекст .

         І , нарешті , прагматика  як  розділ  семіотики  досліджує  прагматичні відношення  знакової  системи .

          Синтаксис ,семантика , прагматика  як розділ семіотики  розробляють   спеціальний інструментарій  дослідження знакових  систем . Зважаючи на цей інструментарій , визначають три рівні семіотичного  аналізу знакових систем :  синтаксичний , семантичний , прагматичний .

           На синтаксичному  рівні аналізу  досліджують знаки   самі по  собі , тобто  визначають принципи   побудови знаків . Семантичний  рівень  аналізу розкриває принципи співвідношення  знака і  значення .  Прагматичний  рівень аналізу  висвітлює  відношення  між  знаковою системою та її  носієм.

           Виділення  трьох  рівнів  аналізу  мови  обумовлено насамперед  тим , що мова розглядається як  засіб , інструмент спілкування . Саме з  тлумачення  мови  як інструменту  спілкування випливає , що будь-який акт  спілкування передбачає :

   а) систему  засобів спілкування  ( до якої належать слова , фрази , а також різноманітні знаки ). Головною  характеристикою засобів спілкування є їх здатність передаватися  по каналах комунікації ;

   б) систему   явищ , до  яких відносяться фрагменти   мови .  Ці явища знаходяться за межами мови  і складаються складають поза лінгвістичну  дійсність ;

  в) системи  , між якими  відбувається спілкування  . Їх  називають  комунікативними   або інтерпретаторами .

             Кожний  з  рівнів  семіотичного  аналізу  розглядається як  певна  абстракція від реального процесу спілкування , де вони  виступають в єдності .

            У цьому  розумінні  на  синтаксичному  рівні ми беремо  до уваги лише систему (а)  і відношення , які існують в  середині цієї  системи . Іншими  словами , тут спілкування розглядається  як звичайна  маніпуляція  знаками , що  обумовлена їх структурними  властивостями  та відношеннями .

            Семантичний  рівень  аналізу  визначається як система  (а), до  якої додати систему (в) . Але  це не просто  система (а) , тобто  чисті  знаки ,а  знаки  пов’язані з певними типами значень .  Тут предметна  сторона знака  виступає  на передній  план , є  визначальною .

            І  , нарешті , прагматичний  рівень  є  така абстракція від реального  процесу спілкування , яка   дає  можливість  розглянути системи (а) І (в)  з позицій  того , ким  і в  яких умовах вони застосовуються . Мається на увазі , що на прагматичному  рівні знак  і його значення  сприймаються і вживаються  через  зміни смислової характеристики слів та  виразів , через  явища емоційного забарвлення того , про що йдеться , через передумови світоглядного характеру суб’єктів , які  спілкуються . Таке  розрізнення рівнів семіотичного  аналізу мови  дозволяє  розглядати семіотику як єдину галузь  дослідження мови , формувало цілісний підхід до висвітлення  мови як  соціокультурного  феномена .

            На  розрізненні рівнів  семіотичного  аналізу звертає увагу  Р.  Карнап. Він пропонує  розрізняти  емпіричну семіотику від чистої  семіотики . Завдання емпіричної  семіотики – вивчення  мови , що  історично  виникли . Завдання ж чистої семіотики  -  аналізувати  штучні  мовні  системи , насамперед  створені для  потреб і в межах логіки .

            Оскільки природна  мова , інструмент  спілкування , є  також  втіленням  у собі  мислення , то  результат  її синтаксичного  , семантичного, прагматичного  аналізу це база , фон , на якому  могла вирости  чиста семіотика . Іншими словами ,  численні результати  емпіричної семіотики  дають ключ  до розуміння специфічних проблем  логічної семіотики .  А іноді те , що в логічній семіотиці є нормою , в емпіричній семіотиці є винятком , який  обумовлений певними  межами дослідницького та практичного характеру .

            Наприклад , аналізуючи розрізнення   рівнів семіотичного аналізу К. Огден  і Дж. Річардс  звертаються до  схеми , яка дістала назву „ трикутник  віднесення” . Суцільні  лінії  трикутника вказують  на  реальні  відношення  між  символом  і предметом виникли завдяки  посередництву думки (смислу). Значить  смисл – це така  інформація  про  предмет , яка однозначно характеризує  предмет . Звідси випливає , що знаки можуть  мати  один денотат , але різний смисл , і не  можуть  нести  різний  смисл , а вказувати на один і той  самий денотат .

           Ці  міркування , що випливають  з розгляду „трикутника віднесення” , є загальними як  емпіричної  , так і для логічної  семіотики .