Українська література

Колядки. Єдиної думки щодо походження слова «коляда» немає. Багато дослідників схильні  вважати, що воно походить від латинського  слова Calenda, що означає свято нового року. Зокрема, Ф. Колесса пояснює  його походження від назви нового року у римлян — Calendae lanuariae. M. Грушевський  звертає увагу на зв´язок української  назви із новогрецьким «колянта», болгарським  «коленде» або «коляда», що використовувались  на означення вечора перед Різдвом  на Балканах, і вважає, що «се ім´я вигнало стару тубильчу назву  «корочуна», значення якої не зовсім ясне»96(можливо, вона пов´язана з древніми магічними  творами кощунами). Як зазначає О. Знойно, безсумнівним є факт, що слово «коляда» пов´язане з іменем язичницького божества Коляди, що уособлювало народження Сонця у сузір´ї Водолія.

Відповідно, колядками  називаються поетично-пісенні народні  твори, які виконуються в час  і з нагоди святкування Коляди, якими супроводжуються магічно-ритуальні  різдвяні дійства. Оскільки колядка  як жанр пройшла довгий період становлення  і побутування, то на її тематичну  структуру, поетику наклали відбиток різні історичні епохи та світоглядні  системи. За цей час вона значно видозмінилась  від ритмічно-речитативних замовлянь  до пісень сюжетного характеру. Традиційно композиція колядок проста. Вони складаються  із заспіву, власне колядки, приспіву та поколяді.

Щодо особливостей побутування, твори цього жанру  виконувалися групою колядників, одягнених  у маски тварин чи духів, які із Танцями та співами обходили усі  двори. Серед них був провідник  чи счинальник», який відігравав головну  роль і виконував основну Частину  творів; скарбник чи міхоноша, який збирав дари, решта людей підтримували дію своїм співом. За словами М. Грушевського, саме у цьому обряді виявляються запозичення з балкано-романських сатурналій і новорічних свят та містичних маскарадів з перевдяганнями, що проводились з їх нагоди.

Класифікація  колядок. Колядки, що дійшли до нас, є  різнорідними за своєю тематикою  та відбитим у них світоглядом. Ф. Колесса97, подаючи класифікацію колядок, виділяє 5 груп: 1) з хліборобськими мотивами; 2) з воєнними мотивами; 3) з фантастичним чи казковим підкладом; 4) любовного  змісту; 5) з біблійним підкладом. С Килимник98, подаючи класифікацію коляд-щедрівок, виділяє в ній 10 груп: 1) філософічні (про походження світу); 2) світоглядовомітологічні, хвальні (в  яких відбилась віра у надприродні  сили, міфологія та віра у ці сили); 3) лицарсько-дружинні (період племінного життя); 4) історичні (дружинно-князівська рання доба, в яких відображається тема походів та чеснот князів); 5) пізньої  княжої доби; 6) початків християнства; 7) періоду двовір´я; 8) апокрифічні; 9) біблійні; 10) релігійно-національні: господарські та з політичним забарвленням.

Значним недоліком  цієї класифікації є те, що дослідник  не розмежовує понять «колядка» та «щедрівка», вважаючи їх єдиним жанром. Окрім того, він виділяє групи  за різними принципами, тому твори 3 групи (лицарсько-дружинної та 5 (пізня  княжа доба) теж можна віднести до історичних. 6 та 7 групи — початки  християнства та період двовір´я накладаються одна на одну, пересікаючись у тематиці (це стосується 8 та 9 груп — апокрифічні  та біблійні колядки). За тематично-часовим  принципом можна виділити такі основні  групи колядок: міфологічно-культові, родинно-господарські (величальні); історичні (лицарсько-дружинні); біблійно-апокрифічні.

У міфологічно-культових  колядках, що є найархаїчнішими, відбились  давні погляди праукраїнців, збереглися елементи давніх міфів та культів. До цієї групи належать колядки про  створення світу, у яких поєднані елементи анімізму, тотемізму, фетишизму  з образами колишніх вірувань —  сонця, місяця, зірок, птахів, світового  дерева, води, землі. Наприклад:

Коли не било з нащада світа,       

Дрібний пісочок посіємо ми,

Тогди не било неба й землі.

Та нам ся стане чорна землиця.

Ано лем било синєє море.   

Та дістанемо золотий камінь —

А серед моря зелений явір. 

Золотий камінь посіємо ми.

На явороньку три голубоньки.    

Та нам ся стане ясне небонько,

Три голубоньки радоньку радять.

Ясне небонько, світле соненько,

Радоньку радять, як світ сновати.

Світле соненько, ясний місячик,

Та пустимося на дно моря,  

Ясен місячик, ясна зірниця,

Та дістанемо дрібного піску —    

Ясна зірниця, дрібні звіздочки...

Або:

Ой в ліску, в ліску, а в жовтім піску

В корінь глибоке, в листок широке.

Росте деревце, тонке, високе,        

В листок широке, в цвіток багрове,

Тонке, високе, в корінь глибоке.  

В цвіток багрове, в верху кудряве...

У давнину твори, що виконувались у весняний час, були своєрідними магічними замовляннями, спрямованими на те, щоб прискорити весняні переміни: ліс — зазеленіти, траву — прорости, посіви — піднятись, квіти — розцвісти. Вони супроводжувались імітативно-магічними рухами або  танцями.

Відповідно до основних обрядових дійств, можна  виділити такі жанри народної словесності: веснянки, гаївки та волочебні пісні. Дехто з дослідників не розмежовує їх, розглядаючи як єдиний жанр пісень, якими супроводжувались весняні  дійства. Незважаючи на те, що у процесі  побутування вони справді майже  зливаються, але в минулому мали ряд диференційних ознак, тому будемо їх розглядати окремо.

Веснянки —  це календарно-обрядові пісні весняного  циклу, які мають закличний характер і сприймаються як звертання до весни, до істот та речей, що асоціюються  з нею. Своєю формою та образно-поетичними компонентами веснянки наближені до замовлянь, в яких до весни звертаються  як до живої істоти:

Прийди, прийди, весно,        

Принеси нам

Прийди, прийди, красна,     

Принеси нам квіток.

Магічні повтори, типу «прийди» мали на меті швидше накликати  дію, про яку говорилось. Весна  тут уявлялась як воскресла істота 1«вже весна воскресла»), а зима асоціювалась зі смертю. Такі найдавніші анімістичні  вірування праслов´ян широко відобразились  у Пісенній творчості:

Смерть з морозом танцювала     

Ти, морозе, не з´являйся —

Та за море десь пігнала,       

Сидьте си там не вертайте,

Пішла собі смерть у ліси,    

Нас пожитку не збавляйте,

Побіг за нею мороз лисий... 

Най нам сонце далі гріє,

Смерте, смерте, не вертайся.      

Жито, ярець скоро зріє.

Зустрічаються також звертання (замовляння) до птахів, які, як уявлялось, приносили на крилах тепло:

Ой вилинь, вилинь, гоголю,   

Зеленее житечко,

Винеси літо з собою,  

Хрещатий барвіночок,

Винеси літо-літечко,  

Запашненький васильочок.

Традиційно, як і в замовляннях, серед веснянок зустрічаємо твори у формі  діалогів:

Да весна, весна днем красна

Красним дівочкам на співаннячко,

Да що ти нам, весна, принесла?  

А господарям на робітячко. —

Ой принесла тепло і доброе

Молодим погуляннячко,літечко!

Дівочкам по віночкові,

Малим дітонькам побіганнячко,

А хлопчикам по кийочкові.

Старим бабонькам посидіннячко,

Згодом у веснянках  найдавнішого періоду поряд з  персоніфікованими образами з´являються  язичницькі божества:

Благослови, мати,      

Зиму проводжати!

Ой, мати Лада, мати,        

Зимочка в візочку,

Весну закликати,        

Літечко в човничку.

Веснянки виконувались упродовж усіх свят весняного циклу, спеціально не приурочувалися до певного  конкретного дійства, або ж цей  зв´язок втратився. Тому термін «веснянка» часто використовується як загальне означення всіх жанрових різновидів цього періоду. Оскільки весняні  містерії пов´язувалися з культом  померлих предків та анімістичними  уявленнями, то веснянки, як правило, виконувались на могилах, роздоріжжях, клинцях.

Різновидом веснянок є гаївки — твори усної народної словесності, якими супроводжувались обрядові дійства, весняні ігрища та святкування, що відбувались у гаях, лісах чи поблизу водоймищ. С. Килимник заперечує думку О. Петрицького  про те, що термін «гаївка» походить від назви індійського свята  весни «гулі» або «голі». Він відстоює думку, висловлену вперше В. Гнатюком, що «гаївка» походить від «гай» —  місця проведення язичницьких оргій  та забав, звідси — часті рефрени  типу «гай-гай», «ой, гай», «гаю-гаю» та інше.

Відповідно до літніх свят та обрядів виділяються  такі жанри усної народної творчості, що їх супроводжували: маївки, русальні пісні, петрівчані пісні, купальські пісні, собіткові пісні, царинні пісні.

Маївки (майські  пісні) — твори календарної обрядовості  початку літа, назва яких, можливо, походить від «май» (травень) чи «маяти» (прикрашати зеленню) або «мавки» (духи лісу та поля). Ними супроводжувались описані  обряди Зеленої (Клечальної) неділі та пов´язані з нею ігрища молоді. Ці твори менш збережені і досліджені, ніж веснянки і гаївки. Найпоширенішим тут є мотив замаювання хат, подвір´їв:

Звеселіло подвір´я        

Уся череда, уся,

Прийшло зелене іря...  

Тільки скотаря нема.

...Везе Касійко бука,   

Пішов скотар на зілля

Бука зелененького        

Нинька свята неділя.

Для ґазди молоденького.

Окрему групу  становлять маївки, якими супроводжувались обряди прикрашання худоби, що зберегли зв´язок із тотемними поклоніннями, і носять серйозний характер (ці твори іноді носили назву пастуші  пісні):

Мене мама будила (2) 

— І бисте вінки вили (2)

І так мене просила.    

Худобу намаїли.

Аби я збирав цвіточки (2)   

Як буде веселонька (2)

Худобі на віночки.       

Та й буде здоровонька.

Далі хлопці і дівчата сходяться докупи і  радяться, як краще вити віночки, і, виплітаючи їх, величають корівок  за молоко, сметану, масло, сир. У деяких піснях зустрічаються звертання  до окремої корови:

Вийся, віночку, гладко.

Пасла Красечка, пасла,

Як червоненьке ябко.  

Цебер каші принесла.

Та й вийся, увивайся,  

Ой ми вінки ввивали,

На корову придайся.  

Щоби-сьмо Красю вбирали.

В окрему групу  виділяються майські пісні, якими  супроводжувалися обряди водіння тополі, куста, кралечки — «замаяної» дівчини, яку водили дівчата від двору  до двору:

Стояла тополя край чистого поля.

Рефрен: Стій, тополенько, стій не розвивайсь,

Буйному вітроньку не піддавайсь...

Цей обряд зберігає не лише зв´язок із анімістичними  уявленнями, а й з Великодніми  святами на основі вшанування культу покійників. В обряді «куста» також  звучать мотиви проводів дівчини  до зеленого гаю, її зустрічі з парубком чи козаком, розмова між ними. У  цьому виявляється поєднання  культу духів з ігрищами молоді в  час Зелених свят.

Тема весняних молодечих ігор продовжується у  маївках, якими супроводжувались ритуали  «гойдалки» — гойдання дівчат та хлопців  на «вербових колисках», що передували їх любовним забавам: