Творчість Джека Лондона

 Дослідники  творчості Джека Лондона часто  підкреслюють вплив на його  світогляд філософії Фрідріха  Ніцше і Герберта Спенсера. Цей вплив нібито виявився також у деяких північних оповіданнях. Однак твердження про перевагу білої раси над іншими, уявлення про світ як страшний двобій між сильними та слабкими, в якому обов’язково перемагає сильний, не є визначальними для поглядів Дж.Лондона. А тому й не варто загострювати на них увагу. Адже переважна більшість його творів з великою любов’ю і співчуттям, а часто й із захопленням , зображує аборигенів, їхню мужність і вірність обов’язку, пристосованість – фізичну та моральну – до суворих умов північного життя. Багато теплих слів сказав письменник про жінок-індіанок, яких «сини вовків» часто беруть собі за дружин. Їхні відданість, турботливість, вірність, уміння створити тепло і затишок у домі, незважаючи на суворі умови життя, допомогли багатьом золотошукачам вижити і почуватися щасливими. Образ тубільської жінки - вірного товариша - є майже в кожному північному оповіданні.  

 Що  ж до двобою між сильним  і слабким, найхарактернішим у  цьому плані є оповідання «Син  вовка». Його зміст можна було  б викласти так: американець  Маккензі силою бере собі за  дружину дочку ватажка племені  стіків Заринску. Але  це не  буде повною правдою. Адже спочатку Маккензі зробив усе, щоб владнати справу мирно. Він привіз багато подарунків її батькові та іншим індіанцям, намагався все добре пояснити їм, щоб досягти взаєморозуміння, а найголовніше – дівчина покохала Маккензі і хотіла стати його дружиною. Тлінг-Тінег теж погодився на цей шлюб. «Син вовка» не збирався нікого вбивати, але його намагалися вбити. Вчинки Маккензі психологічно вмотивовані. 

5. Гадаємо,справедливим буде твердження про те, що  героїв Джека Лондона не можна поділити традиційно на позитивних і негативних. Навіть ті, кого жене на Північ золота лихоманка, теж повинні мати рішучість, мужність, сміливість, щоб пірнути у Білу Тишу. Наприклад, Аксель Гундерсон, герой «Північної Одіссеї», який визнає лише право сильного (саме так трактується його образ дослідниками), готовий померти, аби врятувати від голодної смерті дружину Унгу. Відчуваючи, що смерть вже близько, він турбується тільки про неї: « І він застрелив двох білих куріпок, та не став їх їсти. Куріпок можна було з’їсти сирими , і вони б зберегли йому життя, але він думав тільки про Унгу й повернув до табору. Він уже не йшов, а повз по снігу. Я наблизився до нього і в очах його прочитав смерть. Ще й тоді було не пізно з’їсти куріпок. А він відкинув свою рушницю і поніс пташок у зубах».   Унга (яку багато років тому Гундерсон силою забрав з її ж весілля, коли вона мала побратися з іншим) не їсть запечених на вогнищі куріпок, щоб померти разом з коханим чоловіком  і бути з ним і на тому світі. Отже, у житті все набагато складніше, ніж просто «біле» і «чорне». Автор не судить своїх героїв, не робить узагальнень. Правдиво, переконливо зображуючи живих людей, які не стільки розмовляють, скільки діють, він дає змогу читачеві додумати, домалювати, самому дійти висновку. Ось характерна кінцівка оповідання «Північна Одіссея»: «Слухай, Кіде! – обурився Принс. – Та це ж убивство!» - «Цить! – мовив Мелмют Кід. – Є речі понад нашу мудрість і справедливість. Хіба ми можемо сказати, хто тут винний, а хто ні? Не нам про це гадати».  

 «Північна  Одіссея» може також служити  прикладом того, що в реалістичних  сюжетах Джека Лондона багато  романтичного. Романтика, тобто здатність  відчувати красу світу, прагнення  до героїчного, високого, є яскравою  особливістю світосприйняття письменника.  Героїчні характери та піднесені  почуття, виняткові події та  цікаві пригоди – усе це  є в країні Білої Тиші. Ніякий  документалізм не був би правдою  життя, якби в оповіданнях про  могутню і величну Північ були  відсутні сильні емоції, напруженість  переживань, гострота конфліктів, поетична  фантазія.  

 Романтика  Джека Лондона відмінна від  романтизму письменників ХІХ  століття – Вашингтона Ірвінга, Фенімора Купера, Едгара По, хоч між ними, безперечно, існує зв'язок, бо північний цикл не створювався поза традиціями американської літератури. Водночас, розглядаючи «Північні оповідання» Джека Лондона, літературознавці доходять важливого висновку: її автор створив новий епос американської Півночі.    

 До  північного циклу оповідань дуже  близькі анімалістичні повісті  «Поклик предків» (1903)та «Білозуб»(1906). Місце дії – Північ. На долю героїв – собаки Бека та вовка Білозуба – випадає багато випробувань. Вижити їм допомагають добрі й сильні люди – Джон Торнтон і Відон Скотт.   

 Безперечно, повісті цікаві майстерним зображенням  тварин, прекрасним знанням їхніх  інстинктів і «психології», насичені  гуманістичними мотивами. Та зміст  кожної повісті не вичерпується  констатацією того, що собака  – друг людини, і закликом любити  тварин. Тут поставлено набагато  складніші проблеми. Одна з них  – проникнення цивілізації на  незаймані простори Півночі. Людина, як і тварина, - невід’ємна частина  природи. Втрата зв’язків із  природою згубно впливає на  все живе. Людина не може викреслити  з пам’яті своє минуле, вона  не чує «поклику предків». А  от собака Бек відгукується  на цей поклик.  

 Після  загибелі Торнтона Бек іде до вовків, щоб ще тісніше злитись із природою і підкорятися саме її законам, а не тим, що вигадали люди. Проте свого доброго господаря Бек не забуде ніколи. Глибоким ліризмом сповнений кінець повісті:  « І щоліта в цю долину приходить гість,   що про нього їхети не знають. З веселого лісового краю прибігає сюди на галявину серед дерев здоровенний, з пишною шерстю вовк, подібний і не подібний до звичайних вовків…  Довго стоїть дивовижний вовк, потім сідає і, витягнувши морду, починає жалібно й протяжно вити » .  

  У повісті «Білозуб» (в іншому перекладі: «Біле ікло») проблеми «людина і природа», «цивілізація і природа» вирішуються інакше. Сам автор називав цей твір товаришем «Поклику предків», але тепер перед читачем «еволюція замість регресу, цивілізація замість здичавіння». Білозуб, на відміну від Бека, проходить шлях від тваринного світу до світу людей: спочатку жорстокого, де панує Красень Сміт, а потім доброго та привітного – світу Відона Скотта. У цьому плані Бек і Білозуб – образи протилежні. Хто з них достовірніший? З цього приводу критики і досі сперечаються. Однак, як слушно зауважив один із них, найважливіше те, що читачі мають дві блискучі повісті, які є окрасою не лише американської, а й світової літератури.  

 Важливою  віхою на творчому шляху Джека  Лондона став роман «Морський  вовк». Письменник остаточно звільняється  від впливу ідей Ніцше і  в образі Вовка Ларсена розвінчує ніцшеанця.  

 У  1900 році Джек Лондон одружився.  Обраницею стала Елізабет Маддерн. Вона була доброю дружиною і матір’ю. За два роки у них народилися дві доньки, але подружнє життя не склалося. Джек Лондон захоплюється іншою жінкою – гарною, енергійною Чарміан Кіттредж, якій судилося стати його вірним другом і порадником до кінця життя. Лондон узяв шлюб із Чарміан одразу ж після розлучення з першою дружиною у 1905 році. Чарміан супроводжувала Лондона майже в усіх його подорожах, намагалася завжди бути поруч, підтримувала у скрутні хвилини. Вона ж провела його і в останню путь.   

 Джек  Лондон завжди був людиною  неспокійною, чулою до чужого  горя. Він часто замислювався  над важким становищем трудового  люду. Йому дуже хотілося знайти  відповідь на питання, як цьому  зарадити. У 1899 році він познайомився  з дочкою російських емігрантів  Анною Струнською. З Джеком Лондоном Анну та її чоловіка об’єднували однакові погляди, належність до соціалістичної партії Америки, багато спільного у ставленні до життя. Під час революції 1905 року Анна перебувала в Росії, і Джек Лондон мав від неї інформацію про події, що відбувалися. Він вірив у революцію, вважав, що вона забезпечить торжество справедливості. Настрої активного соціаліста знайшли втілення в романі Лондона «Залізна п’ята».   

 З  роками Лондон відходить від  робітничого руху і громадської  діяльності. Письменник почуває  себе   втомленим,  мріє  сховатися від світу у тихому, спокійному містечку на лоні природи. Він займається господарськими справами на своїй фермі Глен-Еллен (Місячна долина), починає будівництво котеджу – «Вовчого будинку». Господарство забирало багато грошей, а приносило лише збитки. «Вовчий будинок» згорів відразу ж після того, як був збудований.

6. В останні роки свого життя Джек Лондон багато писав: романи,повісті,оповідання,п’єси,статті. Серед них – романи «Час не жде», «Пригода», «Місячна долина», «Міжзоряний мандрівник», «Маленька господиня великого дому», п’єса «Крадіжка», збірки оповідань «Коли боги сміються», «Казки південних морів», «Син сонця», «Смок Беллю». Останньою  виданою за життя письменника книгою стала збірка «Тезменові черепахи».  

 Цікава  сторінка біографії письменника  пов’язана з революційним рухом  у Мексиці, що розпочався в  1910 році. На початку 1911 року Джек  Лондон через одну американську  газету привітав мексиканських  революціонерів, а пізніше різко  засудив намір американських  державних діячів послати до  Мексики війська для придушення  революції. Саме ці події стали  приводом для створення оповідання  «Мексиканець». Його герой –  вісімнадцятирічний юнак Феліпе Рівера. «Він бачив білостінні фабрики Ріо-Бланко з їх водяними колесами. Бачив, як  шість тисяч робітників, зголоднілих та виснажених, серед них і малеча семи-восьми років, надривалися цілоденно за десять центів. Бачив ходячі трупи, страхітливих, наче скелети, робітників…»Після придушення страйку Феліпе Рівера лишився сиротою. Мабуть,саме тоді й вирішив усе життя віддати справі революції.  

 В  основі оповідання – один епізод. Це бій Феліпе з відомим боксером Денні Вордом. Саме тут,на рингу,читач має змогу проникнути у найпотаємніші куточки душі Феліпе, по-справжньому зрозуміти його і відчути повагу до нього. Заради революції вийшов він на боксерський ринг: щоб придбати гвинтівки, потрібно п’ять тисяч доларів. Він повинен перемогти – іншого виходу немає. І саме тому, що «за спиною в нього, надихаючи вірою, стояли глибинні сили, які й не марились нікому в переповненій залі», Рівера переміг. Перед читачем – жива людина, але водночас це й образ-символ, що стверджує непереможність великої ідеї: «Він теж був гвинтівкою…Він бився за свою Мексику».  

 Доля  була суворою до Джека Лондона  і наприкінці його життєвого  шляху: важка хвороба, особисті  прикрощі, нервове виснаження. Незадовго  до смерті він часто повторював: «Я стомився…»  Письменник помер раптово 22 листопада 1916 року. Намагаючись втамувати страшенний біль, що мучив його, Джек Лондон прийняв таку дозу наркотику, що виявилася смертельною. Існує також припущення, що Джек Лондон покінчив життя самогубством.

7. Особливе місце у творчій спадщині Джека Лондона займає роман «Мартін Іден». Створено його було в умовах, сприятливих для письменника, який любив подорожувати, бачити світ. У квітні 1907 року Лондон разом з дружиною на власній яхті «Снарк» вирушив у далеку мандрівку південними морями. Під час цього плавання він і написав книгу, що стала видатним явищем американської та світової літератури. Роман було видано у вересні 1909 року.  

 У  жодному з творів Джека Лондона  власне життя автора і життєвий  шлях героя не перепліталися  так тісно. Безумовно, що роман  автобіографічний. Саме тому, читаючи  його, ми замислюємося не лише  над причинами трагедії Мартіна  Ідена, а й пригадуємо життєві випробування самого письменника.  

 Митець  і суспільство… Ця вічна проблема  є центральною в романі. Власний  життєвий і творчий досвід  автора надає їй конкретного  звучання. Трагічна історія Мартіна  Ідена перетворюється на розповідь про загибель таланту в американському суспільстві. Героя покарано за те,що не захотів, догоджаючи ницим смакам сучасників, позбавитися своєї самобутності й оригінального бачення світу.  

 В  основі твору – конфлікт митця  і суспільства. Контрастна композиція  «Мартіна Ідена» допомагає висвітлити його якнайяскравіше. Контрасти просто переповнюють роман. Найширшим є протиставлення двох світів: світу американської буржуазії та світу трудової Америки.  

 Образ  Мартіна Ідена подано у розвитку. Спочатку це незграбний, грубуватий,погано вдягнений молодий чоловік, який випадково опиняється в аристократичному домі Морзів. Він повільно рухається, боячись щось зачепити, звалити, не знає, куди подіти руки. Розмовляючи з Рут, часто вживає жаргонні слова, яких дівчина навіть не розуміє. Спостерігаючи за подібним героєм в якомусь іншому творі, читач проникся б до нього співчуттям. Що ж до Мартіна Ідена, то з першого знайомства в ставленні до нього переважають повага, подив, зацікавленість, очікування на щось незвичайне. В ньому відчувається якась непереборна сила (не лише фізична, а й внутрішня), що допоможе втілити в життя його плани, Рут, яка ніколи не спілкувалася з такими людьми, як Іден, вражена цією силою: «На мить її погляд спинився на його мускулястій, мало не воловій, бронзовій од сонця шиї, від якої так і пашіло здоров’ям та силою. І хоч він сидів перед нею червоний і упокорений , вона знову відчула потяг до нього. Її здивувала шалена думка, що раптом виникла в неї. Їй здалося: якби вона обхопила його руками за шию, то вся ця сила й міць перелилася б у неї».  

 В  минулому Мартіна – важка праця,  що починається для простих  людей з дитинства, постійні  матеріальні нестатки, боротьба  за виживання, рання смерть  батьків, необхідність самостійно  пробивати собі дорогу в цьому  жорстокому світі… В минулому  – нічого світлого. Хіба що  спогади про море, яке він так  любив. Його манили в небачені  світи, захоплювали велична краса  й могутність морської стихії.