Слово о полку Ігоревім

 

 

 

 

 

 

У першій битві 10 травня переміг, але в другій, 12 травня, зазнав поразки й, коли їхав завертати ковуїв, потрапив у полон. Для князя-лицаря загибель була ліпшою за полон. Доти руські князі ніколи не потрапляли в полон, але доти не було й подібних походів. Князь Володимир Мономах неодноразово виступав проти половців, але не заходив поза межі Степу й не намагався захопити або підкорити простори, де кочували вороги.

Поразка Ігоря Святославича піднесла на дусі половців, які пережили недавній розгром. Хан Кончак пішов  на Русь, обложив Переяслав, а, повертаючись, захопив Римів. Ґзак напав на Путивль і Посейм’я. Овлур (Влур, Лавр, Лавор) допоміг Ігореві втекти з полону. Вирішальним арґументом стало очікування половців, розлючених невдачами при нападі на Русь. Десь за місяць після поранення Ігор князь тікає.[3, с. 4-5]

 

 

 

Також важливими для  нас є відомості про ідеологічну позицію автора. Найістотнішим тут здається хибність висновку (який і досі знаходить підтримку в літературі), нібито основним змістом твору є ідея захисту Руської землі від зовнішніх ворогів, а сам твір має героїчний характер і спрямований на оспівування доблесті сіверських князів. У дійсності ж “Слово” має яскраво виражений антигероїчний, антикнязівський характер, і його ідеологічна концепція спрямована не на оспівування, а на викриття, дезавуювання істинних намірів організаторів походу. Головний сюжет твору — тема державної необлаштова-ності Русі, що несе народу лише страждання і нещастя. Але найголовнішим є те, що критика тогочасної дійсності здійснюється автором з принципово нових ідеологічних позицій, різко відмінних від традиційної платформи, притаманної розвинутому середньовіччю. Поет виступає перед нами носієм гуманістичних, передренесансних тенденцій, про які йшла мова вище. Свою концепцію автор свідомо протиставляє “старим словесам”, тобто всій літературній спадщині попередніх часів. І це не випадково. Декларація, що подана вже в перших рядках твору, має характер ідейного маніфесту. З приводу неї написано чимало; згадка “старих словес”скандалізувала багатьох дослідників, ладних применшувати значення і масштаби дотогочасного літературного набутку Київської Русі і вбачати в “Слові” трохи не витоки вітчизняної оповідної белетристики. Сучасні коментатори цілком справедливо підкреслюють хибність тої передумови. Але з нашої точки зору далеко не досить ствердити наявність багатого письменницького досвіду в Русі XII ст. Справа в тому, що “Слово” справді належить до принципово нової літературної доби, і автор його мав усі підстави заперечувати безпосередні зв’язки свого дітища з творчістю попередників. Зрештою, це виразно проступає в тексті поеми і підкреслено її композиційною побудовою. Уособленням старої середньовічної традиції автор “Слова” вважає Бояна, в його уяві — придворного блазня, який поставив свою ліру на службу можновладцям, безвідносно до їхніх особистих якостей і політичних програм. Він рішуче відмовляється наслідувати приклад подібних співців, заклопотаних переважно возвеличенням і прославлянням своїх патронів-князів. Уже в цьому виразно бринить антикнязівська спрямованість пам’ятки: всяка спроба інакше витлумачити вступний абзац поеми не може вважатися вдалою й розраховувати на успіх. Далі ця теза розкривається повністю: збираючись у похід, Ігор заявляє дружині: “Краще бути вбитим, аніж потрапити в полон” [529, с.10]. Наслідок походу символічний: дружина полягла на полі бою, сам Ігор потрапляє в полон і змушений рятуватися ганебною втечею. Підтекст тут очевидний: своєю заявою герой твору проголосив вирок самому собі: хто шукає слави так, як він (тобто на шкоду Русі в цілому), — мусить випити чашу ганьби до дна. Тож можна лише дивуватися, яким чином дослідники примудрилися побачити тут возвеличення Ігоря!Ідеологічна концепція твору знайшла своє відображення і в уривках, присвячених епізодам з історії Русі, політичній обстановці в ній до походу Ігоря. У своїй сукупності ці уривки — сповнена пафосу оповідь про усобиці, тобто про ті ж “князівські злочини”, про які писали автори кінця XI — середини XII ст. Але у порівнянні з “Повістями про князівські злочини” основна думка тут є значно глибшою. Автор “Слова” бачить корінь зла не в особистих якостях своїх героїв, а в загальному стані Русі. Ігор, його брат Всеволод, сини Олег і Святослав, небіж Святослав Ольгович, а також численні персонажі знаменитих історичних відступів позбавлені рис традиційних негідників. Більше того, вони часто-густо виглядають скоріше симпатичними, виявляючи низку позитивних якостей. Корінь зла — в тій ситуації, яка існує на Русі і відповідальність за яку лягає на плечі цих людей: не мерзотників, але дуже нерозумних і недалекоглядних державців.Розстановка ідеологічних домінант у творі виключно чітка і очевидна: якщо Ігор засуджується, то не за якісь індивідуальні вади, а за те, що замислив нещасливий для Русі похід, зажадавши особистої слави на шкоду інтересам всієї країни. Якщо Святослав Всеволодович стверджується, то знов-таки не за персональні доброчесності, а тому, що в кінці XII ст. він був уособленням центральної влади, єдино спроможної подолати князівські усобиці й негаразди.

У “Слові о полку Ігоревім”  не знайдемо сюжетів на кшталт зрадницького осліплення Василька Ростиславича або убивства Нерадцем князя Ярополка Ізяславича. При всій трагічності і симптоматичності таких подій вони становлять лише незначні епізоди в історії Русі; очевидно, не в них (принаймні, не лише в них) суть справи. Автор поеми мислить значно ширшими категоріями — його хвилює доля країни в цілому, його увага прикута до тих подій, коли вирішувалося майбутнє не окремих осіб (хоча б і високопоставлених), а цілого народу. Боротьба Всеслава Полоцького з київським князем, діяльність Олега Гориславича, битви на Немизі і на Ніжатиній ниві, відцентрова діяльність Всеволода “Велике Гніздо” або Ярослава Осмомисла — ось що є предметом його роздумів, ось на чому будує він свою філософську концепцію. Всі головні нещастя Русі — руйнація і масова загибель людей, військове й політичне послаблення Русі, успіхи половців та литовців — усе це наслідки тої політики, яку здійснюють князі на взірець Ігоря Святославича, які забули, що, крім особистої слави й користі, є слава й користь загальноруські, загальнонародні. [4, с. 491]

Саме в цьому узагальненому  підході до проблеми полягає головна  ідейна перевага твору, саме тут знайшла  вияв геніальність його автора, який спромігся  крізь строкатий калейдоскоп  подій та осіб розгледіти головне, що гальмувало розвиток давньоруського суспільства, становило його основну суспільно-політичну проблему. Отже, “Слово о полку Ігоревім” виступає передусім як літературна пам’ятка кінця XII ст. з яскраво вираженою централізаторською тенденцією. Але найбільш цікавим і показовим є те, як саме поет будує ідеологічну платформу, як він розгортає аргументацію, на яких теоретично-філософських підвалинах базує концепцію свого твору.

У “Слові” ми знаходимо  практичне застосування усіх тих гуманістичних принципів, про які йшла мова вище. Насамперед його автора хвилює проблема життя і смерті — корінна проблема європейського гуманізму. Перше він подає як безумовне благо, рішуче стверджуючи його самодостатню цінність (тобто цінність без огляду на конкретні умови чи обставини). Саме поняття “життя" усвідомлюється ним у послідовно-гуманістичній традиції — як життя земне, матеріальне, сповнене радості від задоволення усіх життєвих потреб (мирної праці, родинного щастя, матеріального забезпечення, кохання тощо). Навпаки, смерть жахає поета, є для нього безумовним злом. Цей мотив червоною ниткою проходить через весь твір: він переконливо бринить і в геніальній у своїй метафоричності сцені битви-учти або битви-жнив; і в історичних відступах, присвячених часам “Горислави-ча”(коли ратаї — символ життя — рідко гукали по Руській землі, а натомість граяли круки, ділячи між собою трупи); і в згадках про наслідки трагічного походу 1185 р. (в голосінні руських жінок, в оповіді про жахливий Римівський погром та загибель Володимира Глібовича, в пісні-плачі Ярославни); і у віщому сні Святослава; і в епізоді Полоцької трагедії. Разом з тим (і в безпосередньому зв’язку з тим) автор настійливо проводить думку про неприйнятність війни та військових вправ, про сумнівність лицарської “слави” — головного на той час джерела масової смерті. Єдина акція того роду, що дістає у нього схвалення, — переможний похід 1183 p., організований Святославом Всеволодовичем. Але інтерпретується він не як військова експедиція, в загальноприйнятому розумінні, а як поважний державний захід, спрямований на ствердження політичної стабільності в країні, як засіб перетнути “шлях полю” — подолати, зробити неможливими акції, подібні до Ігоревої авантюри. Всі інші війни, що згадуються в поемі, засуджуються рішуче і безкомпромісно. Піддаються осуду кривава діяльність Олега Святославича, військова бравада Всеслава Полоцького, ворожнеча “Ярославових та Всесла-вових онуків”, ганебний похід смоленських князів на половців 1177 p.,

коли “золочені шоломи по крові плавали”, легковажна політика полоцьких князів щодо Литви і т.д. Важко знайти в літературі європейського середньовіччя інший твір, де відраза до зброї і збройних змагань знайшла б таке яскраве, майже фізично відчутне втілення. У цьому сенсі автор “Слова” виступає прямим предтечею “доброго короля” Грангузьє та його нащадка-гуманіста Пантагрюеля.

Другою червоною ниткою, що пронизує всю поему, є ствердження  розуму як головної запоруки нормальної, не протиприродної суспільної стабільності, основаної не на силі зброї. Головну  ваду своїх негативних героїв автор “Слова” бачить у відсутності розумної основи в їхній діяльності, в нехтуванні розумом. До цього сюжету він повертається неодноразово — починаючи від вступу, де Ігоря звинувачено в тому, що він подолав (істягнув) розум(умъ)

“кріпостію” своєю, а серце —“мужьствомъ”тобто, замислюючи безглуздий похід, керувався не велінням мудрості (умъ) і добра (серце), а традиційними лицарськими “чеснотами”, вартими беззастережного засудження. Трохи нижче поет констатує, що

“спала(жага)князю умъ похоти и жалость ему знамение злступи искусити Дона вєликаго”

Рішення продовжувати похід, отже, трактується як нерозумне: лицарське  прагнення до воїнської слави  виявилося сильнішим не лише за елементарний здоровий глузд, а й за пересторогу  вищих сил (сонячне затемнення). Бояри, сповіщаючи Святославу Всеволодовичу про поразку сіверського князя, скаржаться, що“тугл умъ полонила”і змушують великого князя (єдиного позитивного героя твору!) кинути в адресу ініціаторів нещасної експедиції: “Ваші серця в харалузі сковані, а в буєсті гартовані” Харалуг — криця особливого ґатунку, що застосовувалася виключно в зброярській справі.. Буесть — “дурість”, “безумство”, “божевілля”. Отже, зміст сентенції — розум у діях Ігоря та Всеволода поступився войовничим інстинктам.[4, с. 491-492]

«Слово про похід  Ігорів» показує не лише політичні події а той факт, що в ті часи мала вже бути на Русі високо розвинена дружинна поезія, ціла літературна школа з виробленою технікою, з усталеними формами, з літературними традиціями — на зразок тих, що на Заході дали вже тоді були також цілу літературу так званих сірвент та Chansons de gests, тобто особливу школу лицарського епосу. Такої вартості твір не може стояти сам-один, окремо, без попередньої роботи цілих поколінь — одне слово, без тієї поетичної атмосфери, що не тільки сприяє народженню талановитих творів, а й шляхи їм прочищає, кладе підмурівок для творчості. [6, с. 66].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

«Слово про Похід  Ігорів» - унікальна пам'ятка давньоруської  літератури. Її унікальність полягає і в жанровому різноманітті різних частин твору, і в оригінальності художньо-виражальних і поетичних засобів, і в фактажі описаних подій, і в ідеологічному баченні зполітичної ситуації автора. Все це становить надзвичайно значну цінність в історії та літературі. Зокрема хочу зауважити про роль «Слова» як джерела вивчення давньоруської історії та політики. Відкинувши проблематичнее питання про автентичність твору й інші негативні аспекти, що виникають при його вивченні, можна без перебільшення назвати «Слово» одним із найважливіших творів древньоруської літератури. Твір констатує багато історичних фактів, зокрема про походи й битви, про стан державної політики і загальнополітичного спокою в країні. Поема містить багато ідеологічних аспектів, зокрема різного роду заклики і критика. Таким чином, у підсумок потрібно сказати, «Слово про похід Ігорів» без гіперболізації, важливе джерело для вивчення історії Київської Русі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

Джерела:

1. Оригінальний текст «Слова о полку Ігоревім» підготовлено за виданням 1800 p., яке взято за основу, та за Катерининською копією (за фототипічними їх виданнями).
2. Ритмічний переклад пам’ятки, зроблений Л. Є. Махновцем, за виданням: «Слово о полку Ігоревім». Вступ: М. К. Гудзій. Упорядкування: В.Л. Микитась, «Радянський письменник», Київ., 1955.

 

Література:

1. Митрополит Іларіон. Слово про Ігорів похід. – В.: «Волинь»,1967. – 250 с.
2. Яценко Б.Я. «Слово о полку Ігоревім» та його доба: (Комплексне дослідження). – К.: Вид-во ім. О.Теліги, 2000. – 256 с.
3. Іщенко І.Г. Слово о полку Ігоревім (лекції з історії української літератури Х-ХVІ ст)
4. Брайчевський М. Ю. Вибране. Том І. Суспільно політичні рухи Київської Русі. Історична думка в Київській Русі. – К.: Вид-во ім. О.Теліги, 2009. – 716 с.
5. Патрицький О. Темні місця в «Слові о полку Ігоревь». – Л.: «Зоря», 1883. – 110 с.
6. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995. – 37 с.