Слово о полку Ігоревім

«Слово» своїм історичним змістом стоїть близько до «Іпатієвого  літопису» - воно має факти, які подає  літопис під 1185-м роком, але й  знає такі, які відсутні в літописі.

[1, с. 20] В науковій літературі  давно вже подається твердження, ніби «Слово» написав не один автор, а принаймні два. Дійсно, перехід від так званого «Золотого слова» Великого Князя Київського Святослава до Плачу-закляття Ярославни й утечі Ігоря занадто раптовий, і викликає думку, чи часом закінчення твору не написано вже іншим автором. Так твердив ще професор М. Грушевський думає, що початок «Слова» написав киянин, близький до князя Ігоря. Але проти такого припущення говорить повна мовна, фразеологічна та стилева єдність. Крім того не виключено, що поміж цими частинами був іще якийсь текст в оригіналі, але загубився і не дійшов до нашого часу. Те саме бачимо і в повних і внеповних текстах «Задонщини», що зазнала безпосереднього впливу «Слова» [2, с. 22-23]

Важливо дослідити і  ціль написання  твору. Половці по погрому 1185-го року, погромивши Ігоря з військом, тріумфували й раділи. Цього не можна було залишити їм без відплати. Тому співець своїм «Словом» гаряче й переконливо закликав усіх князів постати на половців «За землю Руськую, за рани Ігоря, буєго Святославича». Власне, скоріше за все, це й було головним завданням автора й Великого Князя Святослава Київського. Автор «Слова» дуже вміло підходить до заклику князів, підкреслюючи головно їх лицарські якості. Так автор чи то дипломатично, чи то ідеологічно не згадує про погром 1169-го року Києва Юрієм Довгоруковим. Сама побудова твору теж говорить про його ціль: у ньому про похід Ігорів розповідається не так вже й багато, затее заклики до князів та опис їхніх коромол забрали багато місця й поетичної сили. Можливо, що заголовок «Слову» наддали його видавці 1800-го року, а в оригіналі називалося воно по-іншому або й взагалі не носило жодної назви. [1, с. 26-27]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Жанр і своєрідність поетики твору

Жанрова різноманітність  твору є досить цікавою. Про це говорять її конструктивні частини. Почено з самоназви. Самоназва: слово, повість, піснь. Автор відчуває, ніби він виголошує твір, а не пише його. Штучне й вільне дихання усної мови. Присутні доступні фольклорні образи, звернення до слухачів і читачів: «не ліпо ни бяшеть, братіє», «почнем же, братіє». При чому до кола слухачів автор вводить і сучасників, і людей минулого.

Важливим є те що, протиставляючи свою манеру Бояновій, автор розглядає його як попередника. .так на початку згадується про співані Бояном слова. Наприкінці виголошується слава Ігореві, Всеволоду, Володимирові й дружині. Її співають Святославу німці й венеди, греки й моравські слов’яни. Слава дзвенить у Києві, перебігає від Дунаю до Києва. Ще одна конструктивна частина – Плач. Плач - це оспівування сумних подій. Така форма з'являється у творі не менше 5 разів: плач Ярославни, дружин руських воїнів, матері Ростислава, стогін Києва та Чернігова, золоте слово Святослава. Тако є ліричні відступи, характерні для плачів. Автор співчуває Ігореві Святославичу. Він міг бути його дружинником, але міг бути й наближеним до Святослава Всеволодовича. Він - киянин або чернігівець. Безперечно книжна людина, належна до лицарських верств. Але патріотична позиція незалежна від княжих партій, що змагалися в той час.

Важливим аспектом є і своєрідність поетики. Умовно голова тема твору - тема Батьківщини. Підпорядковані їй мотиви розгортаються в часі й подаються в розвитку. Автор переходить від теми до теми, постійно змінює місце дії, переносить його від Ігоревого війська до половецького степу, звідти до Києва, в різні руські міста, до Путивлю, знов у половецьку землю, звідти на Русь - до Києва.  Звертається до сучасного й минулого, до передчуттів грізного майбутнього. Він переживає цілу ґаму почуттів: від тяжких передчуттів і скорботи до патетики заклику. Ця частина змінюється ліричною й інтимною, а весь твір завершується радісним і урочистим фіналом. Найчіткіше виділяються три окремі частини: Сон Святослава, Золоте слово Святослава, Плач Ярославни. Стосовно відчуття простору, варто зазначити вмілість автора, в поемі присутні важливі просторові виміри слави, а символом  оволодіння простором виступає швидкість руху.  Поетика посилюється образами соколиного полювання, участю в дії птахів (орли, гоголі, ворони, галки, солов’ї, зозулі, лебеді, кречети). Природа введена до подій, бере в них безпосередню участь. То прискорює, то уповільнює події. Розмиваються межі між людиною та природою. Люди порівнюються з птахами та зірами (турами, соколами, галками, воронами. зозулею тощо). Ігор розмовляє з Дінцем, Ярославна звертається до вітру, сонця, Дніпра. Точність і правдивість спостережень природи. Срібні береги Дінця - бо крейдяні гори. «Уже бо біди єго носять птиць по дубію» - хижі птахи летять за військом. Пейзаж - ґрандіозність, рухомість і конкретність. Відчуття безмежного простору. «Вітер, сонце, грозові хмари, в якивх тріпочуть сині блискавки, ранковий туман, дощові хмарини, тьохканя солов’я вночі й крики галок вранці, вечірні зорі й ранкові сходи сонця, море, яри, річки складають величезне, незвично широке тло, на якому розгортається дія «Слова», передають відчуття безкраїх просторів батьківщини»

Художня система побудована на символічних уявленнях. Учта, землеробські роботи -  битва. Підміна людей мисливськими птахами та звірами. Солярна символіка. Сходження на престіл - заручення з містом. Київ для Всеслава - дівиця. Меч - символ війни, влади6 чести. Олег мечем кував коромолу . Хинове, литва та ін. схилили голови під мечі Романа й Мстислава. Стяг. Фольклорна символіка - поганські боги, постійні епітети (чисте поле, сірі вовки, гострі мечі, синє море, борзі коні, чорні ворони, красні діви). Метонімічний спосіб мислення. Вдіти ногу в стремено - виступити в похід. Переломити спис - почати битву. Стоять стяги, понизили стяги свої, впали стяги. Труби трублять - збір війська. Отворять врата - підкорення міста. Повторюваність. Синтакисичні конструкції, що йдуть поряд, особливо короткі, можуть повторюватися. Ритміка пов’язана з синтаксичною будовою фрази, змістом тексту, композицією. Анафора: «ту ся брата разлучиста…». Сполучення однотипно побудованих речень. Парні словосполучення (чти і живота, свичая і обичая). Протиставлення. Рефрени («О Русьская земле! Уже за шеломянем єси», «А Ігорева храбраго полку не кресити». «Іщучи себі чти, а князю слави»). Таким чином «Слово» виступає поетично досить складною конструкцією, що додає йому ідеологічної, історичної та літературної цінності. [3, с. 7-8]

 

 

 

Дискусії щодо автентичності «Слова про похід  Ігорів»

Після виходу у світ 1800-го року «Слово» справило на всіх колосальне враження. Усі в один голос свідчили: такої пам’ятки ще не було! З цього власне і розгорілася дискусія між графами О.І. Мусин-Пушкиним та М.П. Рум'янцевим. Саме Рум'янцев, загорівшись заздрістю, проводив агітацію того, що «Слово» - сфальсифікована пам'ятка, складена кимось із оточення Мусина-Пушкина. [1, с. 66]

Дискусійні питання  довкола проблеми автентичності «Слова» продовжили багато вчених і публіцистів. Для початку варто розглянути твердження скептичної школи. Скептична школа - це напрямок у російській гуманітарній науці ХІХ ст. До цієї школи відносять харків’янина Михайла Каченовського (1775-1842), Осипа Сенковського (1800-1858). Вони проголошують: «Для науки немає нічого пристойнішого за скептицизм». Факти закликалося зіставляти один з одним, говорити про них відповідно до загальних законів історичного розвитку. Рішуче протистояли фальсифікації, хоча б вона й викликалася патріотичними спонуками. Протягом XVIII - початку XIX ст. у Росії з’явилася безліч історичних підробок. Більшість із них була викрита представниками скептичної школи. Скептики вважали, що автор «Слова» наслідував латинську поезію, думав по-латині й писав слов’яноруською шкільною риторичною мовою, наслідував польську поезію XVI-XVII ст. Відтак, на їхню думку, «Слово» не могло бути давнішим за часи Петра I, автор його галичанин або вихованець Києво-Могилянської академії, замінює грецьку міфологію слов’янською. Пише ритмічною прозою цицеронівської школи. Докази автентичности «Слова» вони не вважали за переконливі.

    Варто згадати  і про Андре Мазона. Викладач французької мови в Харківському університеті, визначний славіст, директор Паризького інституту слов’янознавства. Вважав, що «Слово» створене після «Задонщини», при чому використано переказ подій XII ст., зроблений Василем Татищевим за втраченим руським літописом. Авторство приписував то Мусіну-Пушкіну, то Бантишу-Каменському, то архимандриту Іоїлу.

«У цьому строкатому цілому немає єдности, крім епохи  й середовища. Епоха – це кінець XVIII ст. у Росії часів піднесення за Катерини ІІ, середовище – кілька освічених людей, що групувалися в гурток довкола графа Мусіна-Пушкіна, бібліотечних робітників і людей світських, що надихнулися історичними творами; підлабузників, котрі, не менш, ніж патріоти, обернули своє натхнення на службу свого націоналізму й політики імператриці». Зіставивши поетику й лексику двох пам’яток, Андре Мазон висунув кілька конкретних питань. Зокрема, він пише: «Поганство, найбільш штучне, поширене на всьому просторі твору аж до несподіваної межі цілком християнського змісту». 

Писав про цю проблему і Олександр Зімін (1920-1980). Російський історик і джерелознавець. Запропонував 1966 р. нове датування «Слова о полку Ігоревім». Його рукопис ще не був опублікований, як в Інституті російської літератури («Пушкінський Дім») у Ленінграді, а потім у Москві на спільному засіданні Відділення історії та Інституту історії Академії наук СССР було проведене обговорення й винесено суворий осуд недрукованому дослідженню. Зімін вважав, що «Слово» створене на основі тексту розширеної редакції «Задонщини» після 1767 р., коли було видано Никонівський і Радзивилівський літописи, незадовго до 1791. Автор належав до духівництва, швидше за все ним був архимандрит Іоїл. Близько 1791 текст потрапляє до рук Мусіна-Пушкіна, котрий свідомо зробив вставку до псковського «Апостола» 1307 та інших джерел. Мусін-Пушкін і фальсифікував пам’ятку.

 Письменник Олжас Сулейменов з Казахстану (нар. 1936 р.) видав 1975 р. історико-публіцистичну книгу «Аз і я» (рос. мовою). Він розглянув «Слово» в контексті культурних змагань між Руссю й Степом. Автор заперечує самостійність культури Русі, доводить, що вирішальну цивілізаційну роль щодо неї відіграли тюркські народи. «Слово» оцінюється як наслідок половецького впливу. Книга «Аз і я» стала сприйматися як декларація пантюркізму, вилучалася з бібліотек у тюркських республіках СССР. Письменник набув популярності в політичних колах, і після проголошення незалежності Казахстану як організатор і лідер руху «Невада – Семей» брав діяльну участь у суспільному житті. Він був призначений послом Казахстану в Італії. Вивчає генезу тюркських мов, походження давньотюркського письма.

І на кінець, варто згадати  Едвард Кінана (один з найвизначніших американських мідієвістів, професор Гарвардського університету). Він теж вважає, що “Слово” не автентичний твір: його склав богемський учений-єзуїт Йосеф Добровський не раніше, ніж у серпні 1792 року не автентичний: його склав богемський учений-єзуїт Йосеф Добровський не раніше, ніж у серпні 1792 року. Немає жодних документальних підтверджень існування гаданого «оригіналу» «Слова о полку Ігоревім», а отже немає твердої підстави ані реконструювати його нібито середньовічні палеографічні характеристики, ані дошукуватися подробиць його «відкриття». Всі заяви причетних до того осіб є взаємно суперечливими або навіть і виразно неправдивими, й майже всі вони дійшли до нас через одного-єдиного непевного посередника — Костянтина Федоровича Калайдовича (1792-1832). Не існувало «Хронографа», який буцімто зник із бібліотеки колишнього Спаського монастиря в Ярославлі, і до 1792 чи 1793 року немає жодних вірогідних свідчень про існування якогось списку «Слова», жодного його опису.

[3, с.10-12]

Та з бігом часу, на противагу скептичній школі й  іншим вченим, що заперечують правдивість  «Слова», наука виробила свої об’єктивні докази про автьентичність твору. Головні докази автентичності:

1. На початку ХVІІІ століття підроблення пам’яток справді бували не раз, але все це робилося з матеріальною метою: дорого продати фальсифікат. Тут же у справі «Слова», цього не було.
2. Знання палеографії та стародавньої мови в кінці ХVІІІ століття були досить не значними, і не можна вказати жодної людини, яка могла б написати такий «тонкий» фальсифікат. Ніхто з гуртка вченик при групі Мусина-Пушкина створити такого ніяк не міг.
3. На початку ХІХ століття ніхто не знав про відгуки (ремінісценції) «Слова» в давній нашій літературі. Сааме вони відразу ствердили автентичність «Слова». Коли були знайдені приписки на .апостолі 1307-го року та «Сказанія о Мамаєвом побоищі», то всі попередні скептики помалу почали міняти свої думки про поему.
4. 1852-го року Тимковський знайшов «Задонщину». Порівнявши текст, стало зрозуміло, що вона не просто написана підзніше «Слова», а й побудована значною мірою на його фактах. [1, с. 67-69]

Так відмінність і архаїці слів показує, що «Слово» старіше, а одже – автентичне.

 

 

Подієва та ідеологічна основа сюжету «Слово про похід Ігорів»

Події Ігоревого походу 1185 р. змальовані ще в Київському літописі. Саме на його основі вдається реконструювати історичний перебіг подій. Сюжет «Слова» нажаль не дає їхнього послідовного висвітлення. У 80-х роках ХІІ ст. була здійснена спроба примирити ворожі гілки роду Рюриковичів. Великим князем став Ольгович - Святослав Всеволодович (1181-1194). Він відмовився від союзів із половцями, тим більше, що сам з 1154 р. знав жахи половецького полону. 1184 р. великий князь Святослав Всеволодович і його співправитель Рюрик Ростиславич перемогли половців і змусили тікати хана Кончака Артиковича.  Двоюрідний брат князя Святослава Ігор Святославич (нар.1150, помер 1202), онук Олега Святославича, який 1178 р. почав князювати в Новгороді-Сіверському, не брав участи в цьому поході. Він, як і інші Ольговичі, брав активну участь у княжих чварах, виступав і проти половців, і в союзі з ними.  Не скоординувавши дії з Святославом Всеволодовичем, котрий готував на 1185 р. наступний похід, Ігор здійснює власний похід разом із братом Всеволодом Святославичем, князем курським і трубчевським, сином Володимиром, племінником Святославом Ольговичем і чернігівським воєводою Ольстином Олексичем. У полку останнього були ковуї Ярослава Всеволодовича Чернігівського. Спонукою походу було бажання «пошукати» Тмуторокань, колись підвладну Олегові Святославичу, дійти до берегів Чорного моря, вже понад 100 років закритого від українців половцями. 23 квітня вирушив із Новгорода-Сіверського. 1 травня бачив сонячне затемнення. У долі династії Ольговичів затемнення взагалі відігравало особливу роль. Як виявив А.М.Робінсон, протягом ста років перед Ігоревим походом, було 12 сонячних затемнень, і вони співпадали з роками смерти 13 чернігівських князів. І князь Ігор, і автор «Слова» надавали цьому провіденційного сенсу. Перейшов Сіверський Дінець, два дні чекав біля Оскола на Всеволода Святославича. Кордон між Руссю й Половецьким степом пролягав у ХІІ ст. по Дінцю в районі сучасного Ізюму. Біля впадінні Сальниці в Дінець на правому березі Дінця здіймається гора Крем’янець заввишки 218 м над рівнем моря, довжиною бл. 4 км. Це єдина помітна деталь рельєфу на шляху Ігоря.