Контрольная работа по «Трудовому праву»

Порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних, виплати допомоги по безробіттю, а також умови подання допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки регулюється Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578.

Постановою від 19 березня 1994 р. № 170 Кабінет Міністрів України затвердив Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, яке визначає загальні засади порядок укладення контракту, його зміст і порядок припинення.

Постановою від 4 квітня 1994 р. № 221 Кабінет Міністрів України затвердив Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності. У медико-соціальній експертизі проходять огляд громадяни, які частково або повністю втратили здоров'я внаслідок захворювання, травм та уроджених дефектів, що обмежують їх життєдіяльність, а також особи, які за чинним законодавством мають право на. соціальну допомогу з метою виявлення компенсаторно-адаптаційних можливостей особи для реалізації заходів реабілітації та адаптації інвалідів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2000 р. № 1771 затверджено Положення про Державний департамент по нагляду за додержанням законодавства про працю.

14 лютого 2001 р. Кабінет  Міністрів України постановою № 150 затвердив Порядок видачі органами державного пожежного нагляду дозволу на початок роботи підприємств та оренду приміщень.

Велику увагу Кабінет  Міністрів України приділяє питанням охорони праці. Постановою від 21 серпня 2001 р. № 1094 було затверджено Положення про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві. Постановою від 22 березня 2001 р. № 270 затверджено Положення про порядок розслідування нещасних випадків невиробничого характеру.

Постанови і розпорядження  Кабінету Міністрів України набувають чинності з моменту їх прийняття. В постановах може встановлюватись й інший порядок уведення їх в дію.

Міністри, керівники інших  центральних органів державної  виконавчої влади в межах своєї  компетенції можуть видавати нормативно-правові  акти, які підлягають реєстрації у Міністерстві юстиції України.

Наказом Міністерства транспорту України № 18 від 17 січня 2002 р. затверджено  Положення про робочий час  і час відпочинку водіїв автотранспортних засобів. Це положення є нормативно-правовим актом, розробленим з урахуванням КЗпП України, Конвенцій та Рекомендацій МОП, Європейської Угоди і поширюється на підприємства, установи та організації незалежно від організаційно-правових форм та форм власності, на яких працюють водії як наймані працівники. [9, ст. 14-20]

Відповідно до Положення  про Міністерство праці та соціальної політики України, затвердженого Указом Президента України від 1 грудня 1997 р., це Міністерство в межах своїх повноважень і на виконання актів законодавства видає накази, організує і контролює їх виконання. Ці накази видасться з питань праці, її оплати, умов зайнятості і соціального захисту населення, які є обов'язковими для виконання.

Усі акти, що приймаються  міністерствами та відомствами, мають  правовий характер, є підзаконними і обов'язковими для виконання на всій території України. Але вони підлягають обов'язковій державній реєстрації, яка здійснюється відповідно до Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств, інших органів державної виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. № 731. Згідно з ним на державну реєстрацію подаються постанови, накази, інструкції державних органів та міністерств, що містять правові норми, встановлюють правила поведінки, розраховані на невизначене коло осіб; підприємств, установ, організацій і неодноразове застосування, незалежно від строку їх дії та характеру відомостей, що в них містяться. Правові акти, що подаються на реєстрацію, мають відповідати вимогам законодавства про мови та інших актів законодавства. Одночасно подається обґрунтування підстав для їх видання, відомості про чинні акти з цього питання, про офіційне погодження акта із зацікавленими органами тощо.

Державній реєстрації підлягають підзаконні акти, що видаються міністерствами і відомствами. Локальні правові норми, що видаються підприємствами, установами, організаціями, про які йдеться нижче, державній реєстрації не підлягають.

 5. Акти соціального партнерства: колективні угоди і колективні договори

З розвитком договірного методу регулювання праці в Україні з'явилися нові джерела норм трудового права - соціально-партнерські угоди, а роль традиційних колективних договорів набула нового змісту. Виникає проблема співвідношення цих актів як власне в самій системі договірних іктів, так і між цими актами і трудовим законодавством; питання дублювання, підміни, співвідношення, гарантій, що передбачені такими актами, їх обсяг. Крім цього, зміст окремих угод, зокрема генеральних угод, укладених в Україні, вимагає ретельного аналізу і доробки. Тобто на національному рівні повинні встановлюватися мінімальні гарантії з тим, щоб вони могли збільшуватися на нижчих рівнях.

Акти соціального партнерства - нормативно-правові акти, регулюючі трудові і тісно пов'язані з ними відносини і підписані соціальними партнерами. До них відносяться генеральні, галузеві і регіональні угоди, а також колективні договори. Генеральна угода складається на державному (національному) рівні, галузеве - на галузевому, регіональне - на рівні адміністративно-територіальних одиниць.

Соціально-партнерські угоди мають велике значення у всьому світі як дійовий інструмент договірного регулювання.

6. Локальні нормативно-правові  акти: поняття, види, особливості

Система джерел трудового  права відрізняється від джерел інших галузей права тим, що в регулюванні трудових відносин важливе місце посідають локальні (місцеві) норми права, які приймаються безпосередньо на підприємствах, в установах, організаціях власником або уповноваженим ним органом за погодженням з трудовим колективом чи профспілковим комітетом.

Завдяки локальному регулюванню  трудових відносин розвиваються демократичні засади у виробничій діяльності. Співвідношення ж локального і централізованого регулювання є показником демократизму існуючої правової системи суспільства.

Локальна нормотворчість здійснюється безпосередньо учасниками трудових відносин, які беруть участь у створенні цих норм, можуть впливати на їх зміст. Це дає можливість працюючим  знати оберіг належних їм прав та обов'язків, що визначені локальними нормами, максимально  пристосовуючи їх для реалізації своїх інтересів та задоволення  потреб.

Для того щоб здійснювалась  локальна нормотворчість, необхідні дві умови. По-перше, норми є локальними і набувають чинності лише за умови, що вони прийняті у порядку, попередньо визначеному централізованим регулюванням. По-друге, локальна нормотворчість можлива за наявності загальної норми, що надає певним суб'єктам право займатись нормотворчістю.

Це означає, що суб'єкти трудового права поставлені у певні рамки локальної нормотворчості. Тут здійснюється принцип «дозволено лише те, що визначено законом». При цьому сутність локальних норм зводиться до розвитку загальних норм трудового права, що поширюють свою дію тільки на відносини конкретного підприємства чи організації, де вони прийняті.

Таким чином, локальна норма  в трудовому праві України -- правило  загальнообов'язкової поведінки, що попередньо санкціоноване державою і прийняте у встановленому законом  порядку безпосередньо на підприємстві, в установі, організації, діє в його межах.

Основним локальним документом на підприємствах, в установах, організаціях є колективний договір.

Нормативні акти, що безпосередньо  приймаються на підприємстві, такі як колективний договір, підлягають обов'язковому обговоренню і схваленню трудовим колективом на загальних зборах або конференціях працівників даного підприємства, установи, організації. Але більшість локальних актів приймається власником або уповноваженим ним органом спільно чи за погодженням з профспілковим комітетом.

Нові економічні відносини  значно розширили самостійність  господарюючих суб'єктів у галузі правового регулювання умов праці  робітників і службовців. Зокрема, посилилось значення локального правового регулювання  трудових відносин, за допомогою якого  поліпшується організація праці  і виробництва, зміцнюється трудова  дисципліна, посилюються моральне і  матеріальне стимулювання, використання внутрішніх резервів, підвищується продуктивність праці.

Іншим важливий локальним  правовим актом є правила внутрішнього трудового розпорядку, якими на підприємствах, в установах, організаціях встановлюються певний режим праці, правила поведінки учасників спільної праці, передбачаються їх права і обов'язки. Правила внутрішнього трудового розпорядку підприємства, установи, організації відповідно до ст. 142 КЗпП затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету на основі типових і галузевих правил.

В правилах внутрішнього трудового  розпорядку визначаються порядок прийняття  на роботу і звільнення з роботи, порядок використання робочого часу, заохочення працівників, які сумлінно виконують свої трудові обов'язки, порядок притягнення працівників до дисциплінарної відповідальності виразі порушення ними трудової дисципліни.

Правила внутрішнього трудового  розпорядку, як локальний правовий акт доповнюються технічними правилами  та інструкціями, положеннями про  структурні підрозділи підприємства, установи, організації. Ці норми спрямовані на забезпечення правильної розстановки і застосування праці робітників і службовців, досягнення єдності у визначенні їх обов'язків і кваліфікаційних вимог, що ставляться до них, рівня їх загальноосвітніх і професійних знань, навичок та вміння.

Тарифно-кваліфікаційні характеристики робітників і кваліфікаційні характеристики службовців, що створюють зміст цих норм, як і інші техніко-юридичні норми, сформульовані з урахуванням, з одного боку, дій законів техніки і природи, а з другого - суспільних законів.

До локальної нормотворчості належать також встановлення систем оплати праці і форм матеріального  заохочення, затвердження положень про  преміювання і виплату винагороди за підсумками роботи за рік. Ці локальні акти приймаються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим органом, яким надані права встановлювати показники і умови преміювання для працівників по професіях, бригадах, змінах, цехах та інших структурних підрозділах. Від того, наскільки повно враховуватимуться при локальній нормотворчості характер виробництва цеху, дільниці, зміни, оптимально вибрані показники і встановлені розміри преміювання, залежить ефективність застосування матеріального стимулювання.

Положення про виплату  винагороди за підсумками річної роботи підприємства, як і низка інших локальних актів, становить собою нормативну угоду між власником або уповноваженим ним органом і профспілковим комітетом. У цих положеннях визначаються коло осіб, які мають право на винагороду, спосіб обчислення винагороди, тривалість мінімального трудового стажу, що дає право на винагороду, розмір сум, що виплачуються працівникові залежно від його безперервного стажу роботи на даному підприємстві, випадки, коли працівник може бути позбавлений винагороди.

Власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган у разі відсутності в нормативних актах про охорону праці вимог, які необхідно виконати для забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці на певних роботах, зобов'язаний вжити погоджених з органами державного нагляду за охороною праці заходів, що забезпечують безпеку працівників (ч. 4 ст. 157 КЗпП). Такі заходи розробляються власником або уповноваженим ним органом за участю профспілок (ст. 161 КзпП).

Таким чином, локальні норми, що приймаються власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом спільно з трудовим колективом або за погодженням з профспілковим комітетом, є складовою частиною системи трудового права. Вони повинні бути внутрішньо погодженими з більш загальними правовими нормами, які посідають провідне, визначальне місце в ієрархії правових норм.

7.Значення рішень Конституційного Суду України та керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України

Відповідно до Закону «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. Конституційний Суд України ухвалює рішення і дає висновки про конституційність законів і інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, має право офіційного тлумачення Конституції і законів України і інші повноваження.

Рішення Конституційного Суду України є остаточними і обов'язковими до виконання на території України. Вони не можуть бути оскаржені.

Постанови Пленуму Верховного Суду України, якими даються керівні роз'яснення, мають зовсім іншу правову природу. Вони не пов'язані з розглядом конкретних справ, а містять аналіз судової практики, відзначають конкретні її помилки і недоліки, орієнтують суди на їх усунення і таким шляхом сприяють удосконаленню судової діяльності.

Піддаючи тлумаченню правові норми, суд зобов'язаний побудувати свої роз'яснення на принципах як правової норми, так і принципах даної галузі права в цілому. При цьому проведене судом тлумачення і роз'яснення з приводу застосування норми не повинно обмежувати чи іншим способом зменшувати обсяг прав, що визначені законом.