Держава як суб’єкт портфельного інвестування

     Основним документом, що визначає відносини брокера і клієнта, є договір доручення чи договір комісії. Договір укладають у письмовій формі, він засвідчує права й обов’язки брокера стосовно його клієнта. За договором доручення брокер діє як повірений, тобто від імені клієнта і за його рахунок. У цьому разі головне завдання брокера — знайти для клієнта на ринку цінні папери, які б задовольняли його за ціною, або продати за дорученням клієнта цінні папери, які йому належать, за вказаною ціною. Брокер на підставі договору доручення про купівлю цінних паперів знаходить на ринку папери, потрібні клієнтові. Від імені клієнта брокер укладає договір із власником цінних паперів, а клієнт зі свого рахунка сплачує їхнє придбання. За свої послуги брокер отримує комісійну винагороду. Якщо клієнт доручає продати цінні папери, угода здійснюється за аналогічною схемою, тільки клієнт надає цінні папери покупцеві, а той здійснює оплату їх.

     Здійснюючи угоду за договором комісії, брокер діє як комісіонер і укладає угоди від власного імені, але за рахунок клієнта.  
В цьому разі клієнт, уклавши з брокером договір комісії, переказує йому грошові кошти на купівлю цінних паперів (поставляє брокерові цінні папери для продажу), які брокер обліковує на забалансових рахунках «депо». Відповідно до договору комісії клієнт переказує брокерові грошові кошти на купівлю цінних паперів у повному обсязі або частково, згідно з умовами договору. Брокер зобов’язаний окремо вести облік власних ресурсів та залучених коштів. Якщо брокер діє за договором комісії, умовами договору може бути передбачено, що брокер має право зберігати грошові кошти клієнтів, які призначені для купівлі цінних паперів або отримані від продажу цінних паперів. Ці грошові кошти брокер може використовувати для отримання доходу, якщо це передбачено договором комісії. Частину доходу брокер зобов’язаний переказати клієнтові.

     Під час виконання операцій із цінними паперами в процесі комісійної діяльності брокери зобов’язані:

• діяти в інтересах клієнтів;
• попереджати клієнтів про ризики конкретної угоди з цінними паперами;
• узгоджувати з клієнтом рівень можливого ризику щодо виконання операцій купівлі-продажу або обміну цінних паперів, зокрема й щодо ліквідності цінних паперів, що купуватимуться;
• виконувати договори та замовлення клієнтів у порядку їх надходження, якщо інше не передбачене договором;
• у першу чергу виконувати операції із цінними паперами за договорами та замовленнями клієнтів, а потім — власні операції з такими самими цінними паперами;
• у разі зацікавленості брокера, яка заважає йому виконати замовлення клієнта на найвигідніших умовах, брокер зобов’язаний негайно повідомити про це клієнта.

     Дилерська діяльність — здійснення цивільно-правових угод щодо купівлі-продажу цінних паперів від свого імені й за власний рахунок шляхом публічного оголошення цін купівлі та/або продажу із зобов’язанням виконання угод за цими цінними паперами за оголошеними цінами. Дилер як інвестиційний посередник виступає у двох ролях: на первинному ринку він здійснює операції з випуску цінних паперів і стає їхнім власником для подальшого перепродажу; на вторинному — здійснює підтримку фондового ринку, покладаючи на себе зобов’язання з котирування цінних паперів, формує рівень цін на організованому ринку цінних паперів. Ці ціни підлягають публічному котируванню, тобто вони оголошуються на біржі або в системі позабіржової торгівлі і доступні не лише дилерам, а й широкому загалу інвесторів. Здійснюючи публічні котирування, дилер може оголосити інші суттєві умови, необхідні для укладання договору купівлі-продажу: кількість цінних паперів, термін дії оголошених цін тощо. Учасник ринку, якого задовольнять ці вимоги, укладає угоду з дилером, котрий зобов’язаний виконати її.

     Джерелом доходу дилера є різниця між ціною продажу певного цінного папера та ціною його придбання. Як правило, кожен дилер спеціалізується на проведенні операцій із цінними паперами певного виду. Відповідно, дилеру потрібна певна кількість грошових коштів та цінних паперів. Здебільшого дилерам видають ліцензію на проведення діяльності за наявності на банківському рахунку певної суми коштів та зобов’язання подальшої участі у спеціальних страхових фондах, які діють на фондовому ринку.

Дилери і брокери  не мають права:

• розголошувати комерційну таємницю клієнтів, за винятком випадків надання такої інформації на вимогу уповноважених державних органів;
• задовольняти вимоги кредиторів за рахунок цінних паперів і грошових коштів, що належать клієнтам;
• передовіряти виконання замовлень третім особам, якщо це не передбачено договором із клієнтом;
• здійснювати брокерську й дилерську діяльність з цінними паперами, стосовно яких не зареєстровано інформацію про випуск та/або не здійснено реєстрацію випуску в порядку, визначеному чинним законодавством;
• здійснювати обмін одних цінних паперів на інші, якщо в обміні задіяні цінні папери, емітентом яких є торговець або його афільовані особи, тощо.

     Діяльність з управління цінними паперами — діяльність, що здійснюється від свого імені за винагороду впродовж визначеного терміну на підставі відповідного договору щодо управління переданими у володіння цінними паперами, які належать на правах власності іншій особі, в інтересах цієї особи або визначених цією особою третіх осіб.

     Для передання цінних паперів в управління оформлюють договір довірчого управління, за яким засновник управління передає керівникові на певний термін цінні папери або грошові кошти, призначені для придбання цінних паперів. Керівник має забезпечити окремий облік власних і отриманих від клієнта цінних паперів та грошових коштів. Здійснюючи довірче управління, керівник має право здійснювати стосовно цінних паперів і грошових коштів, відповідно до умов договору, будь-які дії в інтересах клієнта. Отримавши активи в управління, керівник здійснює угоди купівлі-продажу цінних паперів від власного імені, проте в договорах він має зазначити, що діє як керівник. Договір має передбачати, хто користуватиметься правами, що випливають із володіння цінними паперами: право голосу на зборах акціонерів, право на скликання позачергових зборів тощо. Зазвичай клієнти передають свої права керівникові, однак це слід передбачати в договорі.

     Керівник має право управляти активами особи, котра уклала з ним договір, здійснювати експертизу угод із цінними паперами, юридичне консультування й забезпечення емісії цінних паперів, проведення операцій із цінними паперами з обов’язковим обґрунтуванням доцільності їх, прогнозувати позицію ринку з метою визначення доцільності інвестицій.

     Діяльність з управління активами — діяльність, здійснювана за винагороду компанією з управління активами на підставі відповідного договору про управління активами, які належать інвесторам на правах власності.

     Компанією з управління активами може бути господарське товариство, яке здійснює професійну діяльність з управління активами інститутів спільного інвестування (корпоративних та пайових інвестиційних фондів) на підставі відповідної ліцензії. Компанія з управління активами може одночасно здійснювати управління активами кількох інститутів спільного інвестування.

В Україні діяльність компаній з управління активами регулюється  Законом «Про інститути спільного  інвестування» від 15 березня 2010 р., який визначає порядок ліцензування, винагороду, відповідальність компанії, встановлює обмеження на діяльність компанії з управління активами.

     Винагорода компанії з управління активами (крім компанії з управління активами венчурного фонду) встановлюється у співвідношенні до вартості чистих активів інституту спільного інвестування. Винагорода компанії з управління активами венчурного фонду встановлюється у співвідношенні до вартості розміщеної емісії інвестиційних сертифікатів за її номінальною вартістю та різниці між виплатами на придбання активів фонду й доходами від реалізації їх.

Компанія  з управління активами несе майнову відповідальність за збитки, що були завдані інституту спільного інвестування її діями (бездіяльністю), згідно із законом та відповідно до умов договору. У разі залучення інститутом спільного інвестування коштів фізичних осіб-інвесторів компанія з управління активами формує резервний фонд. На діяльність компанії з управління активами інститутів спільного інвестування накладаються певні обмеження, вона не має права: здійснювати за власні кошти операцій із цінними паперами, які є активами інституту спільного інвестування; набувати за рахунок активів інституту спільного інвестування майно та цінні папери тих видів, які не передбачені проспектом емісії цінних паперів інституту спільного інвестування; надавати позики за рахунок активів інституту спільного інвестування; купувати векселі, похідні цінні папери, цінні папери інститутів спільного інвестування відкритого типу, якщо інше не встановлено нормативно-правовими актами; розміщувати цінні папери інших емітентів, крім цінних паперів інститутів спільного інвестування, активами яких вона управляє; здійснювати функції номінального утримувача щодо цінних паперів інститутів спільного інвестування, активами яких вона керує, тощо.

     Депозитарна діяльність — надання послуг щодо зберігання цінних паперів незалежно від форм їх випуску, відкриття та ведення рахунків у цінних паперах, обслуговування операцій на цих рахунках (включно із клірингом та розрахунками за угодами щодо цінних паперів) і обслуговування операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів.

Депозитарієм цінних паперів може бути юридична особа, що здійснює суто депозитарну діяльність і може здійснювати кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

     Зберігачем цінних паперів може бути комерційний банк або торговець цінними паперами, який має дозвіл на зберігання та обслуговування обліку цінних паперів і операцій емітента з цінними паперами на рахунках у цінних паперах як щодо тих цінних паперів, що належать йому, так і тих, які він зберігає згідно з договором про відкриття рахунка в цінних паперах; при цьому зберігач не має права вести реєстр власників цінних паперів, щодо яких він здійснює угоди. Зберігачі й депозитарії цінних паперів мають право на знерухомлення цінних паперів, випущених у документарній (паперовій) формі, у власних сховищах, та забезпечують подальший обіг їх у бездокументарній формі у вигляді облікових записів на рахунках у цінних паперах.

Діяльність з ведення  реєстру власників іменних цінних паперів — збирання, фіксація, оброблення, зберігання та надання даних, що становлять систему реєстру власників іменних цінних паперів, щодо іменних цінних паперів, їхніх емітентів і власників.

В Україні емітент  цінних паперів, у разі, якщо кількість  власників випущених ним іменних  цінних паперів не перевищує п’ятисот осіб, має право самостійно вести систему реєстру цих власників, у противному разі емітент зобов’язаний доручити ведення реєстру реєстратору шляхом укладання договору на ведення реєстру власників іменних цінних паперів.

     Розрахунково-клірингова діяльність — діяльність із визначення взаємних зобов’язань щодо угод із цінними паперами та розрахунків за ними.

Клірингова  діяльність передбачає: збирання та звіряння інформації щодо угод купівлі-продажу; перевірку наявності на рахунках відповідної кількості цінних паперів та грошових коштів відповідно у продавця і покупця; у разі збігу даних щодо виду, кількості та ціни цінних паперів — підтвердження угоди; пові- 
домлення учасників угоди про її підтвердження.

                                        Висновок

     Можна сформулювати основні постулати, на яких ґрунтується сучасна теорія портфельних інвестицій:

1. Ринок складається  з кінцевого числа активів,  дохідності яких для заданого  періоду вважаються випадковими  величинами.

2. Інвестор в змозі, наприклад, виходячи із статистичних даних, отримати оцінку очікуваних (середніх) значень дохідностей та їхніх попарних коваріацій — ступенів можливості диверсифікації ризику.

8. Інвестор може формувати  різні допустимі (для певної  моделі) портфелі.   Дохідності портфелів е також випадковими величинами.

4. Порівняння портфелів,  що вибираються, ґрунтується тільки  на двох критеріях — середня  дохідність та ризик.

5. Інвестор не схильний  до ризику в тому сенсі, що  з двох портфелів з однаковою  дохідністю він обов'язково віддасть  перевагу портфелю з меншим  ризиком.

     Центральною проблемою в теорії портфельних інвестицій є вибір оптимального портфеля, тобто визначення набору активів з найвищим рівнем дохідності за найменшого чи заданого рівня інвестиційного ризику. Такий підхід багатомірний як за числом залучених до аналізу активів, так і за врахованими характеристиками.

  Список використаної літ-ри :

1.Портфельне  інвестування: Навч. посібник / А. А. Пересада, О. Г. Шевченко, Ю. М. Коваленко, С. В. Урванцева. — К.: КНЕУ, 2004. — 408 с.

2. Гитман Л. Дж., Джонк М. Д. Основы инвестирования. — М.: Дело, 2007

3. Кравченко Ю. Я. Рынок ценных бумаг: Курс лекций. — К.: ВИРА-Р, 2002