Особливості дипломатичного права в сучасному міжнародному праві

Тема: “Особливості дипломатичного права в сучасному міжнародному праві“

Зміст

Вступ

Розділ 1.  Поняття система і джерела дипломатичного права.

1.1  Поняття та джерела права зовнішніх зносин.

1.2 Система органів зовнішніх зносин.

1.3 Дипломатичні представництва: поняття, види, функції.

Розділ 2 Дипломатичний корпус

2.1 Імунітети і привілеї представників і його співробітників.

2.2 Поняття та функції спеціальних місій.

2.3 Особливості правового статусу представників міжнародних організацій

Висновки

Cписок використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

  Сучасні міжнародні відносини і міжнародне право характеризуються великою розмаїтістю.

Наявність у світі системи держав — об'єктивний факт. Держави не можуть існувати, не взаємодіючи так чи інакше один з  одним. Тa чи інша держава вступає в різного роду зв'язку з іншими країнами за посередництвом своєї зовнішньої політики, через нее ж реагує на всілякі явища міжнародного життя. Проводячи зовнішню політику виходячи зі своїх інтересів, держава встановлює ті чи інші відносини з іншими країнами. Вичленовування всіх цих зв'язків дозволяє представити визначену систему міжнародних відносин, що охоплює складний комплекс процесів і регулюється різними галузями міжнародного права.

 У  широкому розумінні система міжнародних  відносин може бути представлена  як свого роду світова макросистема, що має власну структуру. У  нее входять різні зв'язки держав: політичні, економічні (у тому  числі торгові, фінансові), науково-технічні, культурні і т.д. Дипломатичні  і консульські відносини покликані  сприяти співробітництву в названих  і інших областях.

Дана  робота ґрунтується на ознайомленні з особливостями консульських і  дипломатичних відносин, а також  консульського і дипломатичного права, основними поняттями і  категоріями. Вона припускає одержання  навичок роботи з консульськими  конвенціями, Віденською конвенцією й  іншими міжнародними договорами.

 

1. Дипломатичне право є галуззю міжнародного права, яке являє собою сукупність норм, що регламентують статус і функції державних органів зовнішніх зносин.Норми цього інституту встановлюють правове положення постійних дипломатичних представництв і їх членів, спеціальних місій та представників і делегацій держав у міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях. Вони регулюють, зокрема, їх основні функції, привілеї та імунітети, класи і ранги голів місії, а також порядок призначення і відкликання голів і членів дипломатичних представництв. За допомогою норм дипломатичного права встановлюються форми дипломатичних відносин, дипломатичних переговорів, а також принципи організації і проведення міжнародних конференцій з питань, які охоплюють інтереси значної кількості держав.

     Насправді норми сучасного міжнародного права не містять положень, які б зобов'язували приймати іноземні дипломатичні представництва та відповідно скеровувати туди своїх представників. Повна відмова від обміну дипломатичними представниками вважається проявом недоброзичливості стосовно інших держав, у певний час така відмова у деяких державах призводила до збройного конфлікту. У сучасних умовах державам невигідно відмовлятися від представництва за кордоном, оскільки це значно ускладнює можливість захищати інтереси юридичних та фізичних осіб на офіційному рівні.

    Таким чином, будучи членом світового співтовариства, суб'єкти міжнародного права без представництва в інших державах не зможуть реалізувати свою активну правосуб'єкт-ність. Реалізація цього положення значною мірою залежить від особливостей суб'єкта міжнародного права. Зокрема, від форми правління, державного ладу, а також політичного режиму. Федеративні держави дотримуються правила, за яким правом представництва володіє лише федеративна влада, що наділена суверенними правами і виступає на міжнародній арені від імені всіх членів федерації. Прикладом таких федеративних держав є: США — з 1787 p., Мексика — з 1857 p., Канада — з 1867 p., Бразилія — з 1891 p., Австралія — з 1901 p., Індія — з 1947 p., ФРН — з 1949 p., Ефіопія — з 1952 р. та Нігерія — з 1960 р.

   Дипломатичне право протягом довгого періоду ґрунтувалося на звичаях. Вперше початок частковій офіційній кодификації  дипломатичного права в регіональному масштабі був покладений  в Латинській Америці (20 лютого 1928 р. була прийнята Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників). У  даний час дипломатичне право в основному кодифіковане.

Основним  договірним актом у даній області  є Віденська конвенція про  дипломатичні зносини 1961 року. У 1969 році Генеральною Асамблеєю ООН була також прийнята Конвенція про спеціальні місії, а в 1975 році на дипломатичній конференції у Відні — Конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального, характеру. Російська Федерація є учасницею Віденських конвенцій 1961  і  1975 років.

1.1Система права зовнішніх зносин є частиною науки міжнародного права. Визнаним її автором став український професор К. К. Сандровський, який виходив з ідеї розгляду різних форм здійснення зовнішніх зносин як єдиної самостійної галузі міжнародного права, що складається з таких чотирьох частин:

дипломатичне право;

консульське право;

право спеціальних місій;

дипломатичне право міжнародних організацій.

У кожній з цих складових права зовнішніх зносин є спільний предмет правового регулювання — офіційна діяльність держав у міжнародних відносинах за допомогою відповідних органів зовнішніх зносин.

Зовнішні зносини - це частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державними та іншими суб'єктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до основних принципів міжнародного права.

Таким чином, право зовнішніх зносин - галузь сучасного міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які регулюють правовий статус і діяльність суб'єктів міжнародного права у здійсненні їхніх зовнішніх зносин відповідно до основних принципів міжнародного права.

Відповідно право зовнішніх зносин містить такі підгалузі як дипломатичне право, консульське право, право спеціальних місій, дипломатичне право міжнародних організацій. Дипломатичне і консульське право - одні з найстаріших галузей міжнародного права.

Правовий статус, привілеї та імунітети органів зовнішніх зносин, які виступають у цих чотирьох сферах регламентуються:

1. Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р.

2. Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 р.

3. Конвенцією про спеціальні місії 1969 р.

4. Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

5. Конвенцією про привілеї та імунітети Організацій Об'єднаних націй 1946 р.

6. Конвенцією про попередження та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, 1973 р.

7. Законом України "Про дипломатичну службу" 2001 р.

8. Консульським статутом України 1994 р.

9. Постановою Верховної Ради України "Про основні напрями зовнішньої політики України" 1993 р. і т.д.

Згадані конвенції утворюють систему міжнародно-правових норм, комплекс погоджених, упорядкованих елементів, що регулюють цей вид суспільних відносин. Виходячи з аналізу їх змісту, можна зазначити, що міжнародний договір і міжнародний звичай є основними джерелами права зовнішніх зносин. Слід мати на увазі, що нерідко норми права зовнішніх зносин, встановивши основу регулювання у будь-яких питаннях, прямо відсилають до внутрішньодержавних законів і правил.

 

1.2

Дипломатична діяльність як один із видів державної служби здійснюється конкретними посадовими особами та державними органами, покликаними керуватися нормами міжнародного права. Звичайно, поняття «дипломатія» є вужчим порівняно з поняттям «зовнішні зносини». Тому, розглядаючи питання, пов'язані з функціонуванням відповідних державних органів, автор вважає доречним врахувати думку відомого фахівця з цих проблем В. О. Зоріна, який класифікував державні органи зовнішніх зносин, насамперед із точки зору їхнього розташування, як дві окремі групи: центральні органи зовнішніх зносин держави, закордонні органи зовнішніх зносин держави. Такий поділ видається нам універсальним і, попри все розмаїття сучасних політичних та економічних систем, може бути застосованим до будь-якої країни світу.

Група центральних (внутрішніх) органів зовнішніх зносин держави, у свою чергу, поділяється за характером своїх функцій та правового обгрунтування їх здійснення ще на дві групи: 1) органи загальнополітичного керівництва, чий статус визначається, як правило, конституціями держав. Вони покликані виконувати загальні зовнішньополітичні функції; 2) органи спеціальних (галузевих, відомчих) зносин держави з іншими країнами. Це — так звана сфера «дипломатії спеціалістів». Так, фахівці, які працюють в управліннях або відділах зовнішніх зносин міністерств та відомств (оборони, освіти, культури тощо) не є дипломатами в загальноприйнятому значенні. Це звичайні державні службовці, фахівці в даній галузі, проте їхня діяльність, особливо під час переговорів і підготовки документів для підписання відповідних міжнародних договорів із галузевих питань, набуває, певною мірою, дипломатичного характеру, тим більше, що вона здійснюється за координуючої ролі міністерства закордонних справ держави. Варто зауважити, що хоча управління (відділи) зовнішніх зносин відповідних міністерств та відомств створюються в основному для виконання договірних зобов'язань держави, їхня практична діяльність жодним способом не регламентується нормами міжнародного права. Держава сама визначає, в якому порядку і за допомогою яких власних органів їй належить виконувати свої зобов'язання.

До державних  конституційних органів та посадових  осіб зовнішніх зносин належать: вищі законодавчі органи влади, що обираються громадянами даної країни; глава держави —одноосібний або колегіальний; уряд і, насамперед, його глава (прем'єр-міністр); міністр закордонних справ.

В усіх державах із республіканською формою правління найважливішим державним органом як у галузі внутрішньої, так і в галузі зовнішньої політики та зовнішніх зносин є вищі законодавчі органи влади. У наш час, як і раніше, головними функціями парламентів у галузі зовнішніх зносин є вирішення питань війни і миру, територіальних змін, ратифікація міжнародних угод, визначення витрат на здійснення зовнішньополітичної діяльності.

Так, згідно з Конституцією України (ст. 85) до повноважень Верховної Ради України належать: «визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики» (п. 5); «затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням» (п. 14); «схвалення рішень про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України» (п. 23); «надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України» (п. 32). Безпосередньо питаннями зовнішньої політики у Верховній Раді України опікується Комітет у закордонних справах і зв'язках із СНД.

Центральним органом  зовнішніх зносин держави є також  глава держави — одноосібний  або колегіальний. Главою держави з республіканською формою правління є, як правило, президент. З точки зору здійснення зовнішніх зносин, повсякденного представництва держави в міжнародних відносинах та повсякденного керівнищва всіма зовнішніми зносинами глава держави є вищим органом зовнішніх зносин.  Є ряд традиційних повноважень, які належать виключно до компетенції глави держави. Як правило, глава держави призначає і звільняє з посади послів та посланників даної держави, приймає вірчі і відкличні грамоти акредитованих при цьому послів та посланників іноземних держав. Надзвичайно важливим у статусі глави держави, з точки зору здійснення ним зовнішніх зносин, є те, що він може завжди безпосередньо зустрічатися, вести листування та переговори з главами інших держав, причому для здійснення всіх цих дипломатичних акцій йому не потрібні спеціальні повноваження. Відповідно до норм міжнародного права вважається загальновизнаним, що глава держави (а також глава уряду і міністр закордонних справ) представляє свою країну з усіх питань зовнішніх зносин ex officio (за посадою).

За  Конституцією України Президент України як глава держави має досить широкі повноваження в галузі здійснення зовнішньої політики України. Так, відповідно до ст. 102 Конституції України «Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Статус Президента України, визначений у цій статті Конституції, дає підстави вважати його уособленням держави і державної влади в цілому, а не однією з її окремих гілок, що обумовлено колом повноважень, роллю та місцем Президента України у політичному житті держави. Як її глава, Президент України є вищою посадовою особою, і саме він наділяється повноваженнями виступати від імені України, представляти її в усіх питаннях міжнародного життя. Тобто, як випливає із тексту згаданої статті. Президент України діє як гарант Конституції щодо забезпечення відповідності внутрішньої і зовнішньої політики інтересам держави.

Ст. 106 Конституції України містить перелік конкретних повноважень Президента України в галузі здійснення дипломатичної діяльності та реалізації зовнішніх зносин. Так, Президент України «звертається з посланням до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України» (п. 2); «представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та  укладає міжнародні договори України» (п. 3); «приймає рішення про визнання іноземних держав» (п. 4); «призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав» (п. 5); «вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України» (п. 19); «присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини» (п. 24).