Історія села Мирне

КСП «Мир» занепадає дуже відчутно. Всі виробничі показники пішли  різко на спад. Погіршується соціально-культурний розвиток села.

На сьогоднішній день підприємство має назву ПСП «Мирне». Очолює його Цикун О.О.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5.Війна

Коли розпочалася Друга світова  війна, у нас, на Поліссі, було відносно спокійно. Спочатку йшли на схід по кілька, а то й по одному, радянські солдати. Обірвані, хто з гвинтівкою, а хто й без неї. Йшли і просили їсти-пити та покурити. Казали, що маємо справу з надзвичайно сильним та небезпечним ворогом. Проходили ті, що дивом залишилися живими після розгрому німцями радянських військових формувань. А потім німці поїхали на мотоциклах та автомашинах. Відступаючі, котрі не встигли приєднатись до своїх, переховувалися в лісах та інших безпечних місцях. З їх числа згодом і створювалися партизанські загони.

По приході німці зразу почали встановлювати свої порядки. З Костополя в село приїхали німецькі уповноважені з кількома перекладачами. Зібрали сход. Пояснили свій визвольний похід і т.д. Дали настанови як жити і чинити в майбутньому. Щонайперше обрали старосту (не голову) села. Ним став Микола Гаращук. Відразу запрацювала податкова інспекція. Провели свого роду інвентаризацію серед індивідуальних господарств, визначили розміри податків.

Початкові податки були помірними. Господарі в основному здавали  харчову провізію і в замін  отримували дефіцитні товари – текстиль, мануфактуру, одяг, взуття, сільську збрую, гас, сірники, цукор, сіль, олію тощо.

Грошовою одиницею стали марки  і пфеніги (феніки, як казали селяни). Селяни мали можливість вільно провідувати  городян, при потребі заходити в будь-яку німецьку управу. Хто мав лишки продуктів, вільно носив у місто на базар, особливо ягоди, гриби, овочі та фрукти. Возили в Костопіль зерно до млина. А в нашому селі приводили в дію жорна довжелезні вітрила чотирьох вітряків. Вони стояли на підвищенні поодаль лісу, де вільно гуляли вітри. Полісяни часто повторювали: нарешті до нас прийшов справжній господар. Оцінювали владу за тими німецькими поселенцями, чудовими хазяями, які роками жили, навіть невеликими колоніями, в наших селах.

А влітку 1942 року німці почали забирати молодь на роботу до Німеччини, хлопці та дівчата почали ховатися у віддалених селах та лісах. І розвіявся міф про прихід доброго та надійного господаря. Відбирали в людей навіть ті продукти, які несли на базар, тож не стали їх носити.

В селі організували групу, переважно  з числа молодих мужиків та хлопців, для захисту сельчан. При  в’їзді з боку Костополя в лісочку  на дереві почепили кусок залізної рейки. Тільки-но колона німців вирушить з міста в напрямку Мирного, вартовий сильно б’є в рейку, подаючи знак тривоги. Згодом пішли чутки, що сміливець з Березного організував цілу боївку повстанців для боротьби з німецькими окупантами. Почали з’являтися хлопці зі зброєю і в нашому селі.

Вечорами приходили знайомі  і незнайомі озброєні парубки, окремі навіть у військовій формі. Вони проводили політінформації. Саме від них селяни довідалися, що на Костопільщині народилась Українська Повстанська Армія для боротьби з німецькими окупантами, що німецька окупація - явище тимчасове. На знищення гітлерівського фашизму піднявся увесь світ. Інструктували, як поводитися з німцями. Казали, що інформацію про події на фронтах і в світі дізнаються через надавче радіо. Жодної преси тоді не виходило. Ото тільки в Рівному лише з літаків німці скидали «афішки» - листівки-звернення до населення виходити з лісів і чесно виконувати розпорядження рейху.

У 1943 році, навесні, в урочищі Рокитенське, Вояки УПА організували навчання молодих хлопців, з навколишніх  сіл Печалівки та Данчимоста. Хлопців  було більше 20. Деякі з них потім за це дуже жорстоко поплатилися відсидівши в таборах і важко працюючи на каменоломнях. І не лише вони, а й їхні сім’ї. Зокрема у 1944 році у хаті Куська Василя відбувся бій між вояками УПА і радянськими військами. В результаті якого всі вояки УПА були вбиті, а їхні сім’ї – вислані до Сибіру.

Зокрема за сина Кишмана Василя (1924 р.н.) було вислано до Пермської області  мою прабабусю Кишман Наталку  і її дочку Кишман Надію (18 років), а молодшу, Ганну ( 14 років) жорстоко катували в Рівному, але до Сибіру не вислали, а напівживу відправили додому. Баба Наталка через рік непосильної праці на лісоповалі померла, а її дочка Надя, відбувши весь строк (20 років)  так і залишилася там жити в селищі Вільва.

Зі спогадів Мишкевича Ольги  Федорівни (1928 р.н.):

«- Перед старим Новим роком пі вікнами нашої хати з’явилися  два вершники. Не сходячи з коней, один постукав у вікно і покликав господаря. Батько вийшов. Цікавилися чи є в селі німці. Батько розповів, що на переїзді є бункер і так  далі. Але скільки там німців, ніхто не знає. Перекинувшись ще кількома словами, гості повернули коней і поскакали до лісу у північному напрямку. Незабаром, на світанку, ми через вікно побачили, як через весь хутір в напрямку бункера цепом ідуть лижники. Всі одягнуті в білі халати. На білому снігу їх мало помітно. Невдовзі біля переїзду почалася стрілянина,  Вибухнули гранати. Бій тривав недовго. Німці полягли всі, не знаю, чи були втрати з іншого боку.

Вже потім стало відомо, що цей  наступ розробили партизани одного з загонів з’єднання Маликова. За тим появилася кіннота та підводи. У село ввійшли партизани. Тодіж, 14 січня 1944р, Костопіль був визволений від німецьких загарбників. Зі сходу підійшли регулярні війська, й про подальші події ми вже знаємо. З Костополя німців вибито, але вони сильно закріпились у селі Берест овець. А згодом радянські війська підтягнули далекобійні гармати, встановили їх на горбу села Данчиміст і цілу ніч з 14 на 15 січня звідти били по Берестовцю. Ті залпи нам не давали спати, спочатку сяйне блискавка і почується свист снаряда, потім залп гармати. А невдовзі почується вибух. Усе було добре чути, бо снаряди летіли якраз над нашою хатою.

Перша лінія фронту пройшла майже  не зупиняючись. Друга в селі розквартирувалась. Техніку поставили недалечко в лісі. У нашому дворі розташували кухню. Від сусідів вели худобу, возили дрова і все інше. На нашому подвір’ї різали бичків і телиць, овець та свиней, і в к4ількох величезних казанах варили страви, мабуть, на цілий полк чи дивізію. Потім ту їжу в термосах підводами розвозили по підрозділах. За декілька днів вони поїли майже весь молодняк худоби. Бійці були зморені, безсонними ночами і гігієнічно запущені. Неголені, немиті. У хаті сусіда Василя, колишнього голови сільради і старости, нашвидкоруч влаштували лазню. Хазяїв на той час, звичайно, «попросили» пожити у сусідів.»

Війна забрала життя 72 односельчан. В серцях ще 48 залишила невиліковні  рани – сліди тієї страшної війни. Більше 40 мирнівчан були воїнами  УПА.

Одразу після визволення нашої  місцевості почалося відновлення радянської влади. Інвентаризація господарств, перепис населе6ння і, головне, хто на чиєму боці був під час окупації. Пішли масові  чистки населення… Були репресовані: Дмитрук Іван Васильович (1926р.н.), Мельничук Олександра Пантелеймонівна,  Коваль Єлизавета Іванівна, Стельмащук Ольга Сергіївна.

Басюк Кирило Маркович (1925 р.н.) (дядько мого тата), в 1944 році вбитий бандерівцями, як перший комсомолець  і секретар комсомольської організації  села Данчиміст.

Прадід Басюк Антон Степанович призваний на війну у серпні 1941 року і воював до останнього її дня, був нагороджений багатьма орденами і медалями. Зокрема: Медаль «За відвагу», орден Червоної зірки І ступеня та ін.

А інший дід моєї мами Демчик Мирон  Якович був репресований за зв’язки  з УПА і відбув 8 років таборів у Горьківській області.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6.Історія церкви

В селі Мирне діє православна  Миколаївська церква, побудована в 1900 році. Фундаторами будівництва церкви були Мишкевича Іон та брати  Пилип і Вакула Ковалі. В1900 році в селі Печалівка була проведена сходка жителів, на якій вирішили побудувати церкву. Гроші на будівництво збирав Коваль Пилип – його вибрали касиром.

За переказами старожилів, дерево на будівництво церкви возили волами аж з Беловержської пущі (Білорусь). Церква відкрилась весною 1905 року на свято Миколая-чудотворця.

Командир царського полку був  на квартирі у Мишкевича Іона і  подарував йому хоругву з іконою святого Миколая. Цю хоругву Іон  передав церкві, де вона зберігається і дотепер.

Першим священиками Миколаївської церкви були Головинські Іван та Павло. Майже 30 років службу у церкві правив Отець Захожий Сидір Тимофійович. Після отця Сидора службу правили: отець Деркач, Шекель Дмитро, Джус Данило.А з 1991 року і по сьогоднішній день службу править отець Сергій, житель м. Рівне.

 Біля церкви знаходиться  сільське кладовище, на якому  поховані односельці ще до  побудови церкви. Дотепер збереглися  пам’ятники поміщикам Рибчинських, 1842-1902 років поховання. В 1973 році  кладовище було перенесено за село.

 

Архітектурні особливості. Час зведення храму – початок ХХ ст. Побудований за традиційною для цього часу хрещатою схемою, із дзвіницею у західній частині. Прості прямокутні форми всіх без винятку елементів будівлі (центрального намету, зрубів, віконних отворів тощо), а також відсутність характерного для кінця ХІХ- поч. ХХ ст. декору свідчать про глибокий вплив на авторів проекту прогресивних традицій народного дерев’яного будівництва.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Описати всю історію краю на декількох сторінках, звичайно, неможливо. Але дуже хочеться, щоб людина зрозуміла, що її батьківщина є найкращою. Он скільки наших земляків живуть у Сполучених Штатах Америки та інших високорозвинених країнах. Живуть вони заможно, але в один голос кажуть, що не вистачає найдорожчого – Батьківщини. Наш край багатющий історичними подіями. Саме в Костопільському районі 1942 року народилася Українська Повстанська Армія, яка боролася за свободу і незалежність України.

Можливо, не кожен із нас усвідомлює, що наш край є в числі найбагатших за природними ресурсами. Такого будівельного матеріалу, як деревина, камінь, пісок, вапняк, жовта глина мало де є. Маємо величезні запаси не тільки базальту, але й торфу. Навіть лісовий мох, без якого при спорудженні дерев’яного житлового будинку не обійтись.

То ж любімо і шануймо наш  край. Вивчаймо його, відкриваючи все нові й нові сторінки його тисячолітньої історії.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРЕТУРА

1.Карп’юк А. Обереги духовності – Костопіль, 2000.

2. Левчук К. Мелодії поліського передзвону  - Костопіль, 2006.

3. Левчук К.  Дороги до храму – Костопіль, 2002.