Історія української культури

Український театр другоїполовини XVII—XVIII ст. посіввидатнемісце в історіїукраїнськоїкультури. Бароковий за своєю природою, вінвиріс на західноєвропейському культурному ґрунті, орієнтуючись на шкільнідрами, щопобутували в різнихкраїнах Заходу. Українськийшкільний театр бувзначноюміроюзалежнийвідсвоїхджерел — народнихзвичаїв та ігор, церковнихобрядів. Він же й впливав на розвитокнародноїдрами — так званого фольклорного театру (в обохйоговаріантах — ляльковому і живому).

24. Музичне  мистецтво в 2 пол.17 ст.

Інструментальна музика. Розвиток українських міст, зміна їхнього соціально-економічного та адміністративно-правового устрою прискорили формування нової музичної ментальності. Магістратські музики були безпосередніми попередниками спеціальних об’єднань — музичних цехів.

Основними джерелами  до вивчення музичних цехів та форм їхньої діяльності є міські актові книги, статути музичних цехів, пам’ятки літератури, іконографічні матеріали, пісенний фольклор тощо ¹. Діяльність музичних цехів регламентувалася статутами, привілеями та іншими подібними актами. Найдавніші відомості про музичні цехи в Україні маємо в Кам’янці-Подільському (1578), Львові (1580), пізніше в Острозі, Ніжині, Києві, Степані та ін. Особливо багатий матеріал про музичний цех зберігся у Львові. Статут музичного цеху Львова діяв з 1580 р. і дійшов до нашого часу у підтверджувальному привілеї короля Владислава IV з 1635 р. з деякими доповненнями 1634р

Цей музичний цех об’єднував музикантів двох типів — так званих узуалістів, які грали без нот по пам’яті для простого люду, та високопрофесійних музик, які грали з нот й обслуговували міський патриціят. Узуалісти створили цех так званих сербських музик, оскільки грали переважно на малих скрипках, званих сербінами. Вищого класу музики називалися "італійцями" й творили італійський музичний цех; можливо, вони виконували переважно італійську музику, звідки й пішла назва цеху. У Львові існувало також братство єврейських музик, які складали окремий музичний цех, але їхній репертуар був загальноміським. 1629 р. вони уклали окрему угоду з львівським музичним цехом, за якою отримали дозвіл грати на святах міщан-християн.

До репертуару музичних цехів входила інструментальна музика, яка у XVI — XVII ст. набула значного поширення в Україні. Інструментальна музика сприяла формуванню нової демократичної інтонації, де міщансько-побутові й фольклорні джерела поєднувалися з музичною лексикою професійної музики. В українській музиці утверджується нова стильова якість. Музична форма набуває ознак періодичності, пропорційності, рівноваги частин і цілого; формується яскравий тематизм. Жанри народно-танцювальної музики відіграли важливу роль у формуванні гомофонно-гармонічного складу та нового ладо-тонального мислення. Міські музики були важливою сполучною ланкою між фольклором та професійною музикою європейського типу і водночас яскравими представниками так званого низового бароко.

Писемні джерела засвідчують  також інструментальний склад музичних цехів та побутування різноманітного інструментарію в Україні. Так, у Кам’янці-Подільському та Острозі діяли цехи скрипників. До ніжинського цеху входили дударі, скрипники, а на чолі стояв цимбаліст Грицько Іляшенко. До музичного цеху Стародуба входили скрипалі, цимбалісти, дударі. Найповніші відомості маємо про львівський музичний цех, в якому було велике розмаїття музичного інструментарію: пузони, пищавки, труби, лютні, бубни, шаламаї, скрипки, органи.

Важливим джерелом до вивчення музичного інструментарію XVI — XVII ст. є "Лексикон" Памва Беринди, опублікований у Києві 1627 р., який зафіксував декілька десятків назв музичних інструментів як місцевих народних, так і біблійних та західноєвропейських. Це струнні інструменти — гудок, гуслі, скрипиця, арфа, цитра, кінира, ліра, лютня, псалтир; духові — труба, пищаль, флетня, пищавка, перегудниця, дуда, шторт, свірель, сопль, сопілка, фуяра, сурма, жоломійка, цівниця, шаламан; ударні — бряцало, клепало, звонець, колокол, цимбал, кімвал, тимпан, бубен; названий також орган.

Репертуар музичних цехів  був зумовлений потребами міського побуту та смаками патриціяту і магнатів. Тип творчості у побутовій  музиці зберігав позаособовий характер та усну форму передачі. У вищих  сферах послуговувалися збірниками побутових танців — табулатурами; одна з таких табулатур була в бібліотеці старшини Львівського братства Костянтина Мезапети († 1650 p.). Українські танцювальні мелодії набули значного поширення в західноєвропейському побутовому музикуванні, що фіксують численні інструментальні табулатури — органна Яна з Любліна (1540), лютневі Краківська XVI ст. (з 1937 р. зберігається у Львові), Віргінії Ренати фон Ґегеми, Безарда (XVII ст.), у лейпцизькому анонімному виданні 1622 р., кеніґсберзькому рукопису Я. Штобеуса (1640 р.) ⁹. Носіями цих мелодій часто були самі українські музики, що часто з’являлися при дворах польських королів і магнатів.

У другій половині XVI і  на початку XVII ст. музичне мистецтво  польського середовища — насамперед в Галичині та на Волині, зокрема  у Львові — розвивалося в руслі пізнього Ренесансу. Тут переосмислюються традиційні теми й образи епохи середньовіччя, зростає вага авторського, власне композиторського опрацювання, тісно переплітаються і взаємодоповнюються церковні та світські елементи.

Найяскравішим представником польської музики XVI ст. був львів’янин Мартин Леополіта (нар. близько 1540 р. у Львові, † там само 1589 р.). У його творчості синтезувалися здобутки нідерландської поліфонічної школи, італійської та французької музики. На початку 60-х рр. він працював у королівській капелі рорантистів у Кракові. Писав меси і мотети, в яких утвердив новітню композиторську техніку Західної Європи, яка, без сумніву, вплинула на формування українського партесного стилю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

25. Розвиток  архітектури в 2 пол. 17 ст.

 

Багатою і розмаїтою у названий період була архітектура. Вона розвивалася на міцному грунті багатовікової вітчизняної культури і вбирала кращі досягнення європейського мистецтва, в якому утверджувався новий стиль - бароко. Архітектурі бароко були притаманні риси урочистої піднесеності, грандіозності, схильності до напружених композицій, декоративної пишноти.Стіни мурованих храмів здебільшого білили, криті шіізом дахи фарбували в зелений колір, а куполи, оббиті мідними листами, покривали позолотою. Монументальні :поруди, розташовані здебільшого на підвищеннях, майданах і перехрестях шляхів, впливали на формування мережі вулиць, надавали виразності та мальовничості навколишній забудові.

Серед монументальних будівель, споруджених на Лівобережній Україні, виділялися величні храми з п'ятьма або сімома куполами. Це Троїцький монастир у Чернігові, Преображенський Собор Мгарського монастиря під Лубнами, :обори Миколаївського та Братського монастирів у Києві.

У живописі продовжували розвиватися реалістичні генденцІЇ попереднього періоду. Образ людини займає провідне місце в монументальному живописі, Іконописі, портреті.

Важливим мистецьким осередком у XVII ст. було місто Жовква. Тут працювали видатні художники Іван Руткович, Йов Кондзелевич, Василь Петранович. Видатним майстром мистецького осередку був Іван Руткович. Він автор іконостасів у храмах сіл Скварява Нова та Волі Деревлянської. Йов Кондзелевич з монастирськими живописцями виготовив іконостас для Манявського скита на Прикарпатті. Василь Петранович автор іконостасів для храмів у Жовкві та Бучачі.

Отже, у II пол, XVII ст. в Україні значно пожвавилося культурне життя. Значного розвитку набуває друкарство, геатральне та музичне мистецтво, живопис та архітектура. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджувалися широкі культурні зв'язки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

26. Організація  навчального процесу К.М.А.

 

До 80-х рр. XVII ст. термін навчання тривав 8 р. (пізніше -12 р.). Він  поділявся на 8 класів-циклів (на час створення - 7) - 4 граматичних (як стверджує А.Жуковський, підготовчий і три граматичних), поетики, риторики, філософії, богослов'я. До граматичних класів (молодші) належали: фара (чи аналогія) - підготовчий; інфіма, граматика, синтаксима (в них вивчали мови, арифметику, геометрію, нотний спів, катехізис). „Євхаристеріон" говорить про викладання в лаврській школі І І.Могили семи вільних наук, а такожбогослів'я. Велика увага в Києво-Могілянській академії приділялась вивченню мов, особливо латинській. Для цього штучно створювалось латинське мовне середовище як на навчанні, так і в бурсі (специфічною формою був так званий калькулює (довгий) - футляр з аркушем, на якому записувалось ім'я студента, котрий у розмові з товаришами припустився 3-х помилок; калькулює намагались збутись, передати іншому).

 

У класі поетики (навчання тривало 1 рік) вивчали мистецтво  складати вірші, види і жанри (біля 30) поетичних творів. Багато випускників  та викладачів Києво-Могилянської академії стали відомими поетами та драматургами: Д.Туптало. С.Полоцький, Ф.Прокопович, Л.Баранович та ін..

Повний курс навчання в Академії тривав дванадцять років. Всього викладалося за цей час ЗО^-32 предмети. Вони вивчалися в ординарних й неординарних класах, які ще називали школами. Ординарних класів було вісім, з другої половини XVIII ст.^— сім. До них належали чотири граматичні — фара (від лат. світло), інфима (від грец. найнижчий), граматика й синтаксима. За ними йшли класи поетики (піїтики), риторики, філософії та богослов'я. Неординарні класи: грецької, польської, німецької, французької, єврейської і російської мов; історії й географії; математики: чистої — алгебра й геометрія та змішаної — оптика, діоптрика, фізика, гідростатика, гідравліка, цивільна та військова архітектура, механіка, математична хронологія; клас музики й нотного співу, класи малювання, вищого красномовства, сільської та домашньої економіки й медичний клас

Кількість неординарних класів, як і предметів, не була постійною. Змінювався іноді й термін навчання в ординарних класах.

У перших чотирьох класах Академії — фарі, інфимі, граматиці й синтаксимі вивчалися мови: церковнослов'янська, руська (українська),

Києво-Могилянській академії були притаманні «...толерантність і відкритість до всього світу (в тому числі й до чужих країв, а не тільки до чужих мов і вір), що сприяло налагодженню її* контактів з цілим світом» ". Ця відкритість і разом з тим високий рівень навчання, суголосність ідеям визвольної боротьби приваблювали до Академії молодь багатьох зарубіжних країн, особливо народів, що були під владою Австро-Угорщини й Туреччини. Починаючи з 30-х рр. XVII ст. в Академії навчалися юнаки з Білорусі, Росії, Молдови, Волощини, Болгарії, Боснії, Далмації, Чорногорії, Сербії, Греції. Один із них — Костянтин Секур, що прибув до Академії з Венеції 1743 р., писав: «Я, нижче іменований, вихований на острові Зацінте, області Венеціанської, зачувши, що щасливо різними вченнями процвітає Академія Київська, покинув вчення римське... й пустився на глас Академії»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

27. Культурні зв’язки К. М. А. з Росією,  Білорусією, валахією і Молдовою.

Культурні стосунки України з Білоруссю були невід'ємною частиною історичного розвитку обох країн, пов'язаних спільною долею, близькістю мов, єдиною вірою і захистом її від католицької експансії.

Культурно-національне відродження було зумовлене в Білорусі тими ж обставинами, цю й в Україні. В братських школах України й Білорусі були одні й ті ж підручники, учителі з України працювали в білоруських, а з Білорусі — в українських школах. Так було і в Київській братській школі: вже в перші роки існування вона мала вчителя Саву Могильов'янина (Андрейовича) з Могильова й ректорів — білорусів Спиридона Соболя й Хому Євлевича. Білоруська молодь заповнювала класи Академії. Списки учнів за першу й другу половину XVIII ст., що збереглися, містять імена студентів-білорусів з Давидгорода, Дуб-ровні, Дорогочина, Заславля, Кам'янця, Кормів, Климовичів, Любеча, Летичева, Мінська, Меджибожа, Орші, Пінська, Ра-дужа, Рєчиці, Соколя, Слуцька та інших міст і сіл. У білоруську православну єпархію, що продовжувала функціонувати на території, окупованій Польщею, направлялися священиками, єпископами, архімандритами, архієпископами саме вихованці Киє-во-Могилянської академії. Вони відстоювали права Православної церкви Білорусі, проводили велику місійну й культурну діяльність. До числа цих подвижників належали такі вихованці Академії, як Сильвестр Косов, Иосиф Кононович-Горбацький, Арсеній Бер-ло, брати Иосиф та Ієронім Волчанські, Досифей Ґаляховський, Ачвросій Юшкевич, Михайло Козачинський, Варлаам Шишацький.

Особливе місце серед них належить Ґеоргію Копіткому. Походив він із сім'ї бургомистра м. Ніжина, тепер райцентр Чернігівської області. Після закінчення навчання в Києво-Могилянській академії читав у ній різні предмети, був професором філософії, богослов'я, префектом і ректором. Вважався провідним філософом, був автором двох філософських курсів і знаменитої драми «Воскресеніє мертвих» (1747), поставленої того ж року в Академії. Студенти й колеги поважали й любили свого ректора. 1755 р.

Досить згадати неоціненний вклад митрополита Київського Петра Могили, молдаванина за походженням, у розвиток культури і України, і Молдови, і Волощини. У першій половині 1630-х рр. Могила на прохання волоського господаря Матея Басараба направляє до Волощини друкарські верстати й шрифти, а також майстрів друкарської справи Тимофія Вербіщького, Івана Глєбковича, Івана Кунатовша, Андрія Скольського й ієромонаха Іосифа. 1635 р. із заснованої в м. Кимполунг друкарні вийшла перша волоська книга київським шрифтом

1641 р. почала діяти перша друкарня в Молдові, а 1643 р. тут вийшли перші друковані книги: «Поучения», 1646 р— «Правила» госпо даря Молдови Василя Лупула (кодекс Молдови) Книги друкувалися слов'янською, грецькою і румунською мовами. 1640 р. в Яссах було відкрито першу в Молдові школу, яка згодом отримала назву Слов'я-но-греко-латинська академія. Засновником і першим її ректором був посланець Петра Могили, ректор його Колегіуму Софроній Почаськіаі. Він був обраний також ігуменом монастиря «Трьох ієрархів» — ігуменом Молдавським і Ясським.