Історія української культури

 Православний  напрям в українській культурології  розвинув І. Огієнко (митрополит  Іларіон). Він підкреслював, що вся  українська культура - це культура православна. Те, що українська культура вижила, незважаючи на роки пригнічення її розвитку іншими державами, І. Огієнко пояснював досить сильним релігійно-духовним стрижнем, який протягом віків запобігав асиміляції та знищенню української культури. Саме церква відіграла провідну роль у збереженні й плеканні культурної та національно-державної традиції. Вчений доводив, що ця функція церкви не була втрачена за умов монголо-татарського нашестя та часів Середньовіччя, у найтяжчі часи церква охороняла духовну рівновагу народу та виступала потужною підоймою його культурно-національних і державних сил. 
Наступний етап у розвитку української культурології пов´язаний з відродженням України як самостійної та незалежної держави (1991). У нових умовах потрібно було подолати жанровість у висвітленні національної культури, переглянути її періодизацію та співвідношення з європейською і світовою культурами, зламати усталені методологічні підходи до інтерпретації культурних явищ. І. Дзюба, Я. Ісаєвич, А. Макаров, В. Овсійчук, М. Попович, В. Смолій та ін. розглядають українську культуру із засадних принципів світової культурологічної думки. 
Нині українська культурологія вийшла з наукової кризи та депресії.

 

5. Мистецтво як форма відображення дійсності в художніх образах.

Мистецтво — одна із форм суспільної свідомості, форма людської діяльності, яка відрізняється від науки, політики, права, релігії. Мистецтво пізнає дійсність за допомогою художніх образів. Художній образ вбирає в себе всі суперечності, все багатство мистецтва. Усі труднощі художнього процесу пов’язані зі створенням митцем художнього образу. Художній образ — це особлива форма пізнання дійсності у мистецтві.  Художній образ виступає або як деяке зображення тих чи інших явищ дійсності, або як вираження дій духовного життя людини, або як зв’язок між першим і другим. Але художній образ не тільки виявляє індивідуальні риси явища або групи явищ, він розкриває загальні особливості і закономірності, притаманні даним явищам. Ці суттєві риси дійсності в образі розкриваються інакше, ніж у логічному понятті. Наука відображає життя, вона відкриває і формує закони. Мистецтво показує не самі закони життя, а ті процеси й явища, які відбуваються в ньому. Отже, художній образ — це скорочена розповідь про життя, яке розкривається через одну ситуацію, але в ній висловлено багато схожого з іншими. Але типізація властива лише реалістичному мистецтву. Художній образ — це єдність об’єктивного та суб’єктивного. Об’єктивне в образі — це все те, що взяте безпосередньо з дійсності, суб’єктивне — те, що привноситься до образу творчою думкою митця. Об’єктивне, що автор бере у дійсності, це і побачене у природі, і якісь сценки з життя, це люди з їх взаємовідносинами та ін. Суб’єктивне у творі — це те, що гадає автор, що він хоче нам розповісти, його думки, оцінки, його бачення світу. Художній образ — не тільки відображення окремих явищ життя, а й своєрідний автопортрет митця. За образом завжди стоїть його творець. Суб’єктивність — показник самобутності та оригінальності художника. Власне, сама особистість митця стає будівельним матеріалом образу. Мистецтво відтворює світ емоційно-чуттєво, в усьому багатстві краси дійсності, тоді як наука лише апелює чіткими, логічно вивіреними поняттями.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

11.Література  як вид мистецтва

Література – з  гр. «написане,рукопис»; 1) В широкому значенні- це сукупність писаних і  друкованих творів того чи іншого народу, епохи або людства. 2) У вузькому значенні – це худ. Літ-ра – це різновидність  мистецтва – мистецтво слова, що відображає суспільне життя в словесних суспільних образах.

Основні літературні  роди:

1)епос: героїчні народні  пісні, думи, поєми,оповіді; - оповідний  рід худ. Літ-ри. Жанри епосу:  епопея, роман, а також середні  й малі епічні твори – повість,  оповідання, нарис.

2)лірика – один  з основних родів худ. Літ-ри. В ліриці виявляється емоційне  ставлення автора або його  героя до об’єкта зображення. Лірика є громадсько-політична,  філософська, інтимна, пейзажна  тощо.

3)драма – літ. Твір, призначений для якого серйозність  конфлікту й глибина переживань персонажів.

Основні літературні  стилі:

1)бурлеск (від фр. «жартівливий»)–  1. Гумористична поезія, комічний  ефект у якій досягається або  тим,що героїчний зміст викладається  в нарочито пародійному тоні, або тим, що про буденне говориться піднесено.

2)класицизм (з лат.  Взірцевий) – один із осн.  Напрямків у європ. Літ-рі й  мистецтві 17-18 ст., зразком якого  було класичне ( давньогрецьке і  давньоримське) мистецтво.

3) сентименталізм (з фр. «почуття») – напрям у літ-рі.відзначається прикрашенням життя, ідеалізацією відсталого у ньому, намаганням розчулити читача надмірною слізливістю.

4)романтизм напрям, якому   властиві: мрійливість, героїка,  близькість до ідеалу, світовідчуття,  пронизане ідеалізацією дійсності.(ранній  шевченко, гребінка, єфремов, агатангел кримський)

4) реалізм ( з лат.  «суттєвий, дійсний») – творчий  метод літератури й мистецтва,  що полягає в правдивому і  об’єктивному відтворенні дійсності.(шевченко)

У процесі історичного  розвитку виникла спеціальна наука  літературознавство, що вивчає худ. Літ-ру, її походження, осн. Закономірності розвитку. Сформувалась система наукових дисциплін:

• Теорія літератури – формує методологію, принципи, вивчає особливості худ. Напрямів і стилів, жанрів
• Історія літератури – розкриває процес розвитку світової та національної літ-ри, творчість письменників.
• Літературна критика – займається аналізом і оцінкою сучасних літературних явищ(прокопович, сковорода, зеров, дзюба)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

12.Писемність  та освіта в Київській Русі

Піктографічне письмо –  рання форма писемності, коли поді, факти, предмети передавались умовними знаками, схемами малюнками.

Про те,що була писемність на К.Р. в дохристиянський період засвідчують такі факти:

1)Кирило знайшов у  Херсонесі (Корсуні) «Євангеліє»  та «Псалтир», які були написані руськими письменами

2)Договори київських  князів з греками про торгівлю.

3)Імператор Візантії  Констянтин Багрянородний у своєму  творові про церемонії Візантійського  двору зазначав, що Ольгу супроводжувало 12 перекладачів.

4)Відомості про застосування  писемності в язичницікому культі  на Русі наводять Ібн Фадлам  і Аль Масудді і нім. Єпископ  Татмар Марзебурський.

5) Під час розкопок  Гнєздовських (Смоленських) курганів  знайшли посудину, на якій був  напис «гороухща» (гірчиця).

6)використання словянами  письма підтверджує памятка «Софіївська  абетка», яку виявив археолог  Висоцький. Вона складалася з  27 букв, з яких 23 відпов. Грецікому  алфавіту, а 4 (б,ж,ш,щ) відповідали  словянському мовленню.

Упорядкування словянського письма пивязують з іменами словянських просвітників Кирила та Мефодія.

Більшість вчених вважає,що глаголицю створив Кирило, а кирилицю – не занють:43 літери, з яких 24 запозичені з гр. алфавіту, а 19 відпов. Словянському мовленню.

Із азпровадженням християнства не К.Р. приходить кирилиця. Нею написані найдавн. Книжкові пам’ятки «Остромирове Євангеліє» (1056-1057) та 2 «Ізборника Святослава» (1073-1076). Визначн. Памятками писемності є знайдені в Новгороді, а пізніше в Смоленську, Вітебську, Мінську «Берестяні грамоти». В них ішла мова про різні госп справи: купівлю землі, готовність до сівби,про борги, опис духівниці, заповіти. На Україні такі пам’ятки були знайдені лише в Звенигороді на Львівщині.

Важливе значення має  дослідження давньоруських написів на стінах храмів. У Софії Київській знайдені такі записи: про смерть Яросл.Мудрого, про князювання сина його, про продаж Боянової землі.

Високого рівня культура К.Р. досягає в часи правління  Я.М. книжкові знання трактувались як найбільша  доблесть. Була заснована пераш бібліотека у Софії Київській: книги з історії, літ-ри, філософії, притчі, домінували книги церковного характеру.

В соборі Святої Софіїбула  написана «Руська правдв» Я.М., «  ІзборникиСвятослава», «Слово про Закон  і Благодать» Ілларіона, «Літопис 1037-1039» - найдавн. Київське зведення.

Однією із найдавн. Пис. Памяток є «Остромирове Євангеліє», яке замовив написати Новогородський посадник Остромир. Автори: дяк Григорій з помічниками(1056-10567)

В ХІ ст. зявляються книги  для світського читання – «Ізборники Святослава»: виписки з Біблії, з промов візант. Проповідників, матеріал зграматики,логіки,поетики.

Дійшли до нас «Мстиславове»  і «Юріївське» Євангелії(євангелія  – добра вість).

Орав. Освіти у К.Р. ґрунтувався  на нац.. традиціях та викор. Античного, віз ант., болгарського досвіду шкільного навчання. Першу школу заснувв князь Володимир для знаті, Я.М. засн… школу в Новгороді(300 дітей). Шкільна освіта за князювання В.В. і Я.М. стає частиною загальнодержавною. Утворюються 3 типи шкіл:

1. Палацова: за рахунок князя, навч. Знать)
2. шк.. книжного навчання: готували священнослужителів.
3. приватна(світська).

Для навчання використовували  азбуковники, Псалтир, Шестиднєв, Фізіолог( опис тварин), християнську топографію (географія).

Перший наук. Медичний трактат «Мазі» написала внучка В.В. Євпраксія Зоя – дружина візант. Імператора. Цей трактат зберігається в Італії.

Син Ярослава Всеволод знав 5 мов: лат., грец., нім., угорськ., половецьку. Він заснував Видубицький монастир.

Донька Ярослава Анна знала іноземні мови, історію, співи, малювала, знала правила придворного етикету – дружина фінського короля Генріха І. Анна заснувала монастир і церкву Св.Інокентія у містечку Сан-Лісі. Анна привезла в Париж  
Євангеліє, на якому фр. Королі до 1789р. присягались на вірність Франції.

Онука Я.М. Ганна Всеволодівна відкрила у 1086р. приАндріївському монастирі  в Києві школу для дівчат, де їх навчали читати,писати, рахувати, навч. Музиці, співу і рукоділлю.

Розвивалася в Київській  Русі освіта. Освіченими були багато представників  влади – князів, правителів, воєвод: Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Рюрик Ростиславович та ін. Князі завжди переймалися проблемами освіти. Літопис свідчить, що Володимир Святославич відкрив у Києві школу, де навчалися князівські і боярські діти. Ярослав Мудрий відкрив у Новгороді школу для дітей старост і священиків.

Основу освіти становили  богослов’я, філософія, риторика, граматика. Вивчали в Київській Русі й  іноземні мови. Кількома мовами володіли Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Святослав Ярославич, Володимир Мономах та ін.

Були відомі на Русі й  твори античних філософів – Геродота, Сократа, Платона, Піфагора, Аристотеля, Аврелія.

Осередками освіти були церкви та монастирі, які сприяли  розвиткові літератури та мистецтва. Одним  з таких осередків був Києво-Печерський монастир, що його за правління Ярослава Мудрого заснував виходець з м. Любича (на Чернігівщині) преподобний Антоній. Печерський монастир був центром не тільки православ’я, а й літописання, мистецтва, медицини; він уславився іменами Нестора літописця, Іоанна, Симона, Аліпія, Агапіта, Григорія і багатьох інших.

13.Розвиток  літератури в Київській Русі(див.  також пит.12))

Коли християнство стало  державною релігією. Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створенні давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Слід зазначити, що до літератури-посередниці древньо-руські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури входили: богослужбові книги - Свя'те Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих агіографи, патерики - збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги - пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори типу “Шестодневу”; історичні хроніки; гомілетика - урочисті “слова” на церковні свята.

Важливі політичні та історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що ґрунтувалися на досвіді усної дохристиянської культури.

Специфіка релігійного  змісту, можливості доступу до досягнень  світової культури сприяли тому, що, в основному, першими руськими письменниками  були священнослужителі київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, Ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та інші.

Основним джерелом викладу  філософських, соціальних та морально-етнічних проблем на Русі була Біблія, особливо Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол (“Дії Святих апостолів” і “Послання апостолів”), Псалтир, П'ятикнижжя Мойсеєве, Буття.

Збереглося чимало списків  Євангелій, але лише два з них складають тетра-вангелія, тобто усі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Євангелія був виконаний дяком Григорієм у 1056-1057 рр. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва – “Остромирове Євангеліє”. Деякі дослідники вважають, що форма письма цього твору свідчить про його київське походження, а дяк Григорій, можливо, був з духовенства, що приїхало з Києва до Новгорода.

Іншим важливим джерелом древньоруської християнської філософсько-літературної думки була візантійська література, зокрема, патристична - твори так званих “отців церкви”: Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина та інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325 - 787 рр.). В них обгрунтовувалися основні догмати християнства.

Найдавнішою пам'яткою  писемності Київської Русі є “Ізборник  Святослава”, укладений 1073 та 1076 рр. для  київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, в яких роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В “Ізборнику” 1073 р. був. поданий перший “Індекс книг Істинних і хибних”, в якому мова йшла про ті книги, які слід читати і які підлягають забороні (так звані “відречені”, апокрифічні книги).