Державна зрада

У випадках, коли певні  дії громадянина України, пов’язані з фактичним наданням допомоги у проведенні підривної діяльності проти України шляхом вчинення інших злочинів, були вчинені за його власною ініціативою з метою продемонструвати свою лояльність до іноземної держави, іноземної організації або їх представника і за допомогою цього встановити зв’язок з ними, їх у разі реальної сукупності злочинів також слід кваліфікувати за ст. 111 та відповідними іншими статтями Особливої частини КК.

Змова винного з іншою  особою про насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або про захоплення державної  влади кваліфікується тільки за ч. 1 ст. 109, проте змова громадянина  України з представником іноземної держави чи іноземної організації, змістом якої є отримане першим від другого завдання вчинити дії по насильницькій зміні чи поваленню конституційного ладу або по захопленню державної влади, кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 109 і ч. 1 ст. 111.

 

 

2.2 Суб’єкт і суб’єктивна складу злочину

 

В юридичній літературі суб’єктивна сторона складу злочину і, зокрема, передбаченого ст. 238 КК України, визначається як психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння та його наслідків із певною формою вини, мотивом і метою [37, C. 115]. Таким чином, як слушно зазначають В.К. Матвійчук і С.А. Тарарухін, однією й тією ж самою формулою психічного ставлення позначається і частина, і ціле – суб’єктивна сторона й вина [21, C. 5]. Іноді щодо суб’єктивної сторони вказується дещо інакше, що це є психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння та до його наслідків, яке характеризується виною, мотивом і метою злочину [36, C. 161].

Не претендуючи на остаточне  вирішення проблем суб’єктивної сторони як кримінально-правового інституту і маючи на увазі обмеження за обсягом роботи, ми вважаємо, що потрібно взяти все істотне з цих визначень і використати в дослідженні суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 111 ККУ.

З суб’єктивної сторони державна зрада характеризується прямим умислом. Конкретні мотиви і мета не є обов’язковими ознаками державної зради і можуть бути різними.

Суб’єктом державної зради у будь-якій її формі може бути тільки громадянин України, який досяг 16-річного віку. При цьому громадянином України вважається особа, яка набула громадянства України у порядку, передбаченому законами України і міжнародними договорами України [21].

Якщо під час провадження  у справі буде встановлено, що особа, яка обвинувачується державній зраді, має, крім українського, ще й громадянство іншої держави, слід виходити и із того, що набуття нею іноземного громадянства виключає її з числа громадян України. Тому вчинені нею шпигунські дії слід кваліфікувати за ст. 114, а діяння, вчинені нею в інших формах із числа передбачених ст. 111, – за відповідними іншими статтями особливої частини КК, якщо фактично вчинене містить склад іншого злочину.

За сукупністю злочинів, передбачених статтями 111 і 114, діяння може бути кваліфіковане лише у разі, якщо шпигунські дії протягом певного періоду особа вчинювала, будучи громадянином України, а протягом іншого періоду – будучи іноземцем [23, С. 221].

Факт виїзду громадянина України  з України навіть для постійного проживання в іншій країні ще не виключає його із сфери відносин з українською державою. Тому, наприклад, передача такою особою представникам іноземної держави відомостей, що становлять державну таємницю, кваліфікується за ст. 111.

Питання про притягнення  до відповідальності за статтями 27 і 111 як організаторів, підбурювачів чи пособників державної зради представників іноземної держави чи іноземної організації звичайно постає тільки у тому випадку, коли законодавство України і міжнародні договори не виключають можливості їх підсудності у кримінальних справах судам України у зв’язку з дипломатичною недоторканністю або іншими підставами.

Якщо зраджує державі  службова особа, використовуючи при цьому владу чи службове становище, її дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 111 і 364 (423), а якщо вона це робить за хабар, то додатково і за ст. 368.

Суб’єктивна сторона державної зради характеризується виною у вигляді прямого умислу. Кримінальне право проблемі вини приділяє особливу увагу, оскільки найменше відхилення від принципу винної відповідальності призводить до порушення законності, притягнення до кримінальної відповідальності невинного.

Г. С Фільдштейн, висловлюючи думки з цього приводу, наголошував, що “вчення про винність і його більша або менша глибина є як би барометр кримінального права” – Недостатня увага до аналізу суб’єктивної сторони складу злочину автоматично призводить до помилкового визначення виду та форми вини, що становить від 20 до 50% всіх суддівських помилок [38, C. 109].

В. Д. Спасович, ототожнюючи провину з суб’єктивною стороною злочину, вказував на значні труднощі у її вивченні, оскільки “1) ... наглядові засоби вельми недостатні і вирок наш про те, що відбувалося в душі злочинця, перш ніж він почав вчинення злочину, заснований буде завжди на одних тільки припущеннях більш-менш ймовірних; 2) тому що в житті немає крутих переходів від невинності до вини і між різними ступенями провини; …явища життя не вміщаються в придуманих наукою формах і рамках. І Далі: “... У суб’єктивній стороні злочину або у вині ми можемо розрізняти два головних відтінки: необережність і умисел” [38, C. 114].

При вчиненні державної  зради під прямим умислом розуміється  те, що при вчиненні державної зради винний усвідомлює, що він здійснює перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту (вчинює шпигунські дії, надає іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України) і бажає цього. Слова “на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України” визначають об’єктивну спрямованість дій винного і не є характеристикою суспільно небезпечних наслідків діяння. Факт заподіяння вказаної шкоди не має значення для кваліфікації діяння за ст. 111. Проте фактичне спричинення діями винного такої шкоди створює підстави для додаткової кваліфікації його діяння за іншою статтею КК (наприклад, за ст. 112) [20, С. 10].

Окремої уваги потребує встановлення мети вчинення відповідних дій при державній зраді. Мотив є важливими компонентами вольової сфери психіки, мета та емоційний стан виступають рушійними силами людської поведінки. Вони значною мірою визначають вольову сферу людської поведінки і тому підлягають вивченню в кожному конкретному випадку вчинення злочину [19, C. 14]. У визначеннях форм вини (статті 24 та 25 КК) немає вказівок на місце і роль цих характеристик. Однак при конструюванні деяких злочинів законодавець, враховуючи особливе їх значення, вводить відповідні характеристики мотиву, мети та емоційного стану до конструкції складу злочину, внаслідок чого вони набувають обов’язкового характеру для визначення факту наявності вини. При вчиненні державної зради злочину у першій та другій його формах мета вчинення відповідних дій має враховуватися для правильної кваліфікації [23, С. 211].

Наприклад, такі дії, передбачені  статтями 427,429, 431, 430, як здача ворогові начальником ввірених йому військових сил, не зумовлене бойовою обстановкою  залишення ворогові укріплень, бойової та спеціальної техніки чи інших засобів ведення війни, самовільне залишення поля бою під час бою або відмова під час бою діяти зброєю, вчинені з метою сприяння ворогові, добровільна участь військовополоненого у роботах, які мають воєнне значення, або в інших заходах, які завідомо можуть заподіяти шкоду Україні, а так само насильство над іншим військовополоненим чи жорстоке поводження з ним з метою припинити таку, що провадилась останнім у таборі, діяльність, спрямовану на шкоду ворогові, мають кваліфікуватися за ст. 111 як перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту або як надання іноземній державі допомоги у проведенні підривної діяльності проти України, а добровільна здача в полон з метою участі у воєнних діях на боці ворога – як готування до злочину, передбаченого ст. 111. Розголошення громадянином України державної таємниці (ст. 328) з метою у такий спосіб передати її іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам треба кваліфікувати як державну зраду у формі шпигунства.

Мотивами державної  зради можуть бути користь, помста, бажання полегшити виїзд на постійне місце проживання в іншій країні тощо [23, С. 211].

Підсумовуючи даний  розділ, необхідно зазначити, що державна зрада, як і будь-який інший злочин чи вольовий акт, являє собою єдність його зовнішніх (об’єктивних) і внутрішніх (суб’єктивних) властивостей і ознак. Об’єктом розглянутого злочину є національна безпека України, а з об’єктивної сторони державна зрада може виявитися у переході на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту; шпигунстві; наданні іноземній державі, організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України. Суб’єктом державної зради є громадянин України, який досяг 16-річного віку, а з суб’єктивної сторони державна зрада характеризується прямим умислом. Конкретні мотиви і мета не є обов’язковими ознаками даного злочину.

 

Розділ 3

Кримінально-правові  наслідки вчинення державної зради

 

3.1 Покарання  за вчинення державної зради

 

Успіх боротьби з такими злочинами як державна зрада в великій мiрi залежить вiд правильного призначення покарання винному. Виходячи iз змісту ст.50 КК України, покарання являє собою міру примусу, яка застосовується вiд iменi держави за вироком суду, до осіб, що визнані винними у вчиненні злочину i полягає в передбачених законом позбавленні чи обмеженні прав та iнтересiв засуджених. Покарання застосовується з метою виправлення i перевиховання засуджених в дусі точного виконання законів, чесного ставлення до працi, а також попередження вчинення нових злочинів як засудженими, так i іншими особами. Покарання не має на меті спричинити фiзичнi страждання чи приниження людської гідності [15].

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК “підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом” [15]. У цій нормі визначається найважливіше значення складу злочину для законності й обґрунтованості кримінальної відповідальності: тільки сукупність усіх передбачених законом ознак складу (і ніякі інші обставини) може бути підставою кримінальної відповідальності. Таким чином, склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності: встановлення його ознак у конкретному суспільно небезпечному діянні особи означає, що є все необхідне для кримінальної відповідальності [19, C. 15].

В ст.65 Кримінального Кодексу України сказано, що суд призначає покарання в межах, встановлених статтею закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. При призначені покарання суд, керуючись правосвiдомiстю, враховує характер i ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного i обставини справи, що пом’якшують i обтяжують відповідальність [1].

Постанова Пленуму Верховного Суду України вiд 24 жовтня 2003 „Про практику призначення судами кримінального покарання” зобов’язує суди звертати особливу увагу на iндивiдуальний пiдхiд до кожного злочинця [30].

Згідно ст. 51 ККУ до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані основні та додаткові види покарань. До основних належать:

1) штраф;

2) позбавлення військового,  спеціального звання, рангу, чину  або кваліфікаційного класу;

3) позбавлення права  обіймати певні посади або  займатися певною діяльністю;

4) громадські роботи;

5) виправні роботи;

6) службові обмеження  для військовослужбовців;

7) конфіскація майна;

8) арешт;

9) обмеження волі;

10) тримання в дисциплінарному  батальйоні військовослужбовців;

11) позбавлення волі  на певний строк;

12) довічне позбавлення волі [15].

Додатковими покараннями  є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.

Штраф та позбавлення  права обіймати певні посади або  займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.

За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої  частини цього Кодексу. До основного  покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених ККУ.

Оскільки державна зрада вважається особливо суспільно небезпечним злочином, а тому передбачає покарання позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років. Покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, може бути призначене на строк від шести місяців до десяти років (за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, – на строк до п’ятнадцяти років). Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах.

Також за вчинення державної зради застосовується додаткове покарання – позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Ст. 111 Конституції Україні передбачає також висунення імпічменту президентові України у випадку вчинення державної зради: „Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину” [12].

При визначеннi конкретного покарання суд має врахувати особу винного. Врахування особи винного означає врахування судом при призначенні покарання соціальних, психологічних, фізичних та інших істотних з кримінально-правової точки зору даних особи, що вчинила злочин. До соціальних даних особи належать професія, займана посада, характеристика в побуті та на роботі, наявність відзнак, нагород і т. ін., наявність сім’ї, утриманців, матеріальний стан і т. ін. Фізичні дані — це стать, вік, стан здоров’я, інвалідність, вагітність і т. ін., психологічні дані — психічне здоров’я, темперамент, характер особи. Всі ці дані важливо враховувати у сукупності. У вироку повинні бути наведені ті з них, які безпосередньо вплинули на призначення відповідного покарання [5].