Державна зрада

Дата добавления: 30 Октября 2013 в 00:34
Автор: m**********@gmail.com
Тип работы: курсовая работа
Скачать полностью (61.16 Кб)
Работа содержит 1 файл
Скачать  Открыть 

курсова криміналістика.doc

  —  233.00 Кб

Зміст

 

 

 

Вступ

 

Актуальність  роботи. Проблеми забезпечення національної безпеки є одними з найважливіших на будь-якому етапі розвитку держави: вони існують у кожній сучасній державі й пов’язані з вирішенням цілого комплексу завдань у політичній, інформаційній, воєнній, економічній, соціально-гуманітарній, правовій, ідеологічній та інших сферах розвитку суспільства і держави.

Конституцією України  передбачено, що захист суверенітету і  територіальної цілісності України, забезпечення її економічної й інформаційної  безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (ч. 1 ст. 17). Таким чином, законодавець конституційними приписами відніс державну зраду до одного з найнебезпечніших суспільно небезпечних діянь проти основ національної безпеки України.

Велика суспільна небезпека державної зради полягає в тому, що з власності держави витікає інформація, яка містить державну таємницю та при потраплянні в руки іноземним спецслужбам може бути використана проти інтересів України, та звести нанівець багаторічну працю великих колективів вчених по створенню оригінальних технологій, нових зразків озброєння, розробки планів оборони країни в особливий період тощо. Дії зрадника здатні нанести колосальні економічні збитки державі, потягти за собою зрив перспективних наукових досліджень, привести до “заморожування” будівництва особливо важливих об’єктів, викликати ускладнення у міждержавних відносинах, аж до розриву економічних зв’язків.

Загальними питаннями  кримінального законодавства займались  такі науковці як Бажанов М. І., Баулін Ю.В., Дубинин Т.Т., Мальцев В. В., Яценко С. С., Фріс П. Л. та ін.. Більш детально проблему злочинів проти держави досліджували Артемов В.Ю., Пашков А.С., Ботвінкін О.В., Шлапаченко В.М., Луценко Ю. В., Матвійчук В.К. та ін.. Праці вказаних авторів являють собою значний інтерес.

Наукові розробки названих вчених, розглядають окремі аспекти  питання складів злочинів проти  основ національної безпеки, практики їх кримінально-правової протидії. Тим  не менше, проблема вчинення злочину  державної зради залишається  малодослідженою та потребує цілісного і систематичного аналізу.

Все вище викладене зумовлює необхідність проведення даного дослідження.

Метою курсової роботи є дослідження державної зради як злочину проти основ національної безпеки України, аналіз структури даного злочину та покарання за вчинення.

Виходячи з мети курсової роботи, поставлені наступні завдання дослідження:

      • Дослідити генезис законодавства про відповідальність за державну зраду
      • Подати кримінально-правову характеристику державної зради: проаналізувати об’єкт і об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону складу злочину.
      • Визначити і описати кримінально-правові наслідки вчинення державної зради, а також проаналізувати існуючі підстави та умови звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду

Об’єктом дослідження є кримінально-правові відносини, що виникають у зв’язку з учиненням суспільно небезпечно діяння – державної зради.

Предметом дослідження є склад злочину та кримінальна відповідальність за вчинення державної зради.

Науково-теоретичною базою роботи є дослідження з теорії кримінального права таких науковців як Бажанов М. І., Баулін Ю.В., Дубинин Т.Т., Мальцев В. В., Яценко С. С., Фріс П. Л., Артемов В.Ю., Пашков А.С., Ботвінкін О.В., Шлапаченко В.М., Луценко Ю. В., Матвійчук В.К. та деяких інших. Перелічені дослідники вивчали зокрема і різні аспекти злочину вчинення державної зради.

Нормативну  базу курсової роботи складає Кримінальний кодекс України та Конституція України.

Методи дослідження. Методологічну основу курсової роботи складає загальнонаукові і спеціальні метод пізнання соціально-правових явищ. До використаних загальнонаукових методів належать – аналіз, синтез, системний аналіз, абстрагування і конкретизація. Також використання історичного методу дозволило нам дослідити і визначити взаємозв’язок між зміною державного та конституційного устрою суспільства та спрямованості норми про кримінальну відповідальність за державну зраду. За допомогою формально-юридичного методу та методу системного аналізу було здійснено всебічне дослідження складу злочину.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення курсової роботи можуть бути використані для подальшого вивчення кримінально-правових аспектів вчинення державної зради, складу даного злочину та відповідальності за його вчинення.

 

Розділ 1

Генезис законодавства  про відповідальність за державну зраду

 

Історія розвитку законодавства  тісним чином зв’язана з розвитком держави, уявленням про її функції і завдання. А тому, зважаючи на нелегку долю нашого народу, українське кримінальне законодавство пройшло складний шлях еволюції та розвитку, перебувають також певний час під впливом різних держав – Литовського князівства, Російської та Австро-Угорської імперії, СРСР.

Першою історичною пам’яткою  юридичної думки України-Русі епохи Середньовіччя є „Правда Руська”, складена в Київській державі у XI—XII ст. на основі звичаєвого права. Звертає увагу та обставина, що жодна стаття „Правди Руської” не фіксує наявності антидержавних злочинів, як зрада, зневага величі Русі та її князя. Так, не фіксує, бо політичні обставини в державі не потребували, очевидно, заходів для дотримання громадянином відповідного ставлення до держави. Патріотична свідомість і конкретна діяльність забезпечували поступальність національної ідеї, яка в умовах Високого Середньовіччя спрацьовувала вельми потужно, бо влада і сила духу працювали на неї. Тут, очевидно, належить розрізняти два моменти: з одного боку, не було прецедентів ворожого ставлення громадянина до держави і князя, а з другого боку, вічевий уклад дозволяв громадянам Русі вільне ставлення до князя, як виразника народної волі, і негативне ставлення до володаря, очевидно, не вважалося таким, що заслуговує на покарання [40].

Після розпаду Київської держави й занепаду Галицько-Волинського князівства державно-правовий розвиток на переважній частині українських земель тісно пов'язується з експансією зміцнілої за князя Гедиміна (1316-1341) Литовської держави.

Кримінальне право в  Литовській державі спочатку, як і  у Київській Русі, не знало поняття  злочину. Пізніше розуміння злочину дедалі більше змістилось у сферу порушень норми права. Суб'єктами злочину відповідно до встановленого привілеєм 1457 р. принципу індивідуальної відповідальності були окремі особи. Кримінальна відповідальність наступала за Судебником Казимира з семилітнього, а за Другим статутом з чотирнадцятилітнього віку. Литовсько-руське право передбачало складну систему злочинів і покарань. Найтяжчими вважалися злочини проти держави (бунт, зрада, образа „маєстату” чи суду) та релігії (вихід із християнства, прийняття мусульманської чи іншої віри, чари тощо). За ці злочини винні засуджувалися здебільшого до страти [11].

Ще одним важливим правовим документом Русько-Литовської держави є „Литовські статути” (у трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588). Так відомий дослідник Я. Падох, аналізуючи ці документи, зазначає, що до злочинів проти публічних інтересів відносились злочини проти маєстату, держави і суспільства. При чому злочини проти держави – це зрада батьківщині, втеча до землі ворога, заколот, військові злочини (втеча з поля бою, вивіз до ворожих країн зброї і т.д.) тощо, причому, на думку дослідника, через „...тісне пов’язання великого князя з державою злочини проти держави важко відрізнити від злочинів проти маєстату” [16]. Так в 3 артикулі читаємо: „О ображенье маестату господарского такъ се разумЂетъ, колибы хто змову албо спикненье албо бунтъ учинилъ на здоровье наше господарское, хотя бы панъ Богъ уховалъ, ижъ бы оная змова не была учынкомъ пополнена; таковый за слушнымъ доводомъ, якъ о томъ нижой описано, честь и горло и имЂнье стратитъ” („Образу маєстату господарського так потрібно розуміти, коли б хто змову або бунт вчинив на здоров’я наше господарське, навіть якщо пан Бог зберіг нас, щоб ця змова не була успішно вчинена; такий за наявності доказів вини честь, горло і майно втратить”) [33].

Паралельно литовській розвивалась і правова система Російської держави. В міру того, як відбувався процес централізації і утворення єдиної держави, влада зосереджувалася в одних руках. Так, у першому об’ємному загальнодержавному акті, який отримав назву “Судебник 1497 г.” до державних злочинів відносили “крамолу” і “подым”. Перший злочин означав відхід бояр від великого князя до іншого (зрада). Другий (при всій дискусійності трактування його змісту в історичній літературі) слід зв’язувати із закликами до повстання [22].

Цікавими документами для нас також є Уставні грамоти мешканцям Київської землі (1507, 1529 рр.). Саме тут були задекларовані головні принципи врегулювання правовідносин в Канівському та Черкаському повітах. В документі читаємо: „хто имееть на насъ лихо мыслити, а любо на землю нашу, того казнити шыею и именьемь”. Таким чином за державно зраду передбачалася смертна кара [17, С. 51].

Після переходу частини  українських земель під владу Російської держави, протягом тривалого часу в межах Гетьманської України вдавалось зберігати певну автономії і в тому числі й правову.

Найвідомішою з кодифікацій  українського права першої половини XVIII ст. були „Права, по которым судишся малороссийский народ” (1743). Цей кодекс вважають визначною пам'яткою кодифікації законів Східної Європи і, звичайно, першорядним джерелом для вивчення історії українською права взагалі й кримінального зокрема. Згідно „Права” пріоритетними були злочини проти релігії й церкви та держави [34].

Від часу царювання Петра  І до категорії державних злочинів стали відносити посягання на життя й здоров'я царя і його сім'ї, образу царя і т. ін. (проти „честі й влади монаршої”). За такі злочини належало карати смертю через відрубування голови, через заливання в горло розтопленого олова, утричі більшою сплатою відкупу (головщини). Покаранню за подібні злочини підлягали не лише головні виконавці, але й співучасники, а також ті, що знали про злочин, але не повідомили. Смертю каралася також державна зрада. Спосіб її виконання залишався за судом і залежав від фантазії ката, якого називали „палачом” або „ми стром”. Тіла страчених тривалий час залишали на місці страти.

Символічна смертна  кара застосовувалася тоді, коли злочинець  утік і його не можна покарати. Так наприклад, вішали на шибениці образ, який уособлював зрадника, що втік до ворога з наміром заподіювати шкоду своїй Вітчизні, такий „повішений” втрачав честь і майно [34].

Система норм про відповідальність за державні злочини в Російській державі отримала закінчене юридичне оформлення в „Уложенні про покарання кримінальні і виправні” 1845 р., затвердженому російським імператором Миколою І. Вони містилися в спеціальному розділі Уложення (розділ третій) “О преступлениях государственных”. До числа цих злочинів належали діяння проти внутрішньої і зовнішньої безпеки держави. Внутрішня безпека пов’язувалася з крамолою проти Верховної влади (повстання, змова, заклики до повстання), а також поширення відомостей, що ставлять під загрозу існуючий порядок спадкування престолу (повстання, “заговор” з метою захоплення влади). Зовнішня безпека пов’язана з поняттям державної зради, що охоплювало значний спектр самостійних складів злочинів (військова зрада, дипломатична зрада, умисел зрадити державу або частину її іншому государю, або уряду); повідомлення державної таємниці іноземному уряду; сприяння під час війни ворогові в проведенні ворожих дій проти Вітчизни або союзників (порадою, відкриттям таємниці, здаванням міст тощо). Державна зрада каралася позбавленням усіх прав і смертною стратою. До неї прирівнювалися злочини проти народного права – діяння, що ставили під загрозу існуючі відносини держави з іншими державами (участь підданих Росії в нападах на жителів іноземних держав, образі їх дипломатичних представників тощо) [22].

Досить коротким в  історії Української держави є період Центральної ради. У цей час майже у повному обсязі діяло Кримінальне уложення 1903 року (прийняте Тимчасовим урядом). Зберігала чинність в Українській Народній Республіці і постанова „Про вжиття заходів проти осіб, що загрожують обороні держави, її внутрішній безпеці та завоюванням революції 1917 року” (2 серпня 1917 р.), згідно з якою військовий міністр за погодженням з міністром внутрішніх справ у позасудовому порядку міг відправити до в'язниці (безстрокова каторга) осіб, діяльність яких, на його думку, підпадала під дію названої постанови, а також депортувати їх за межі України. Зважаючи на нетривалий період діяльності, а також складні зовнішньополітичні обставини, Центральна рада не встигла сформувати власну законодавчу систему [34].

Неоднозначною є історія  розвитку радянського законодавства  про державні злочини. Це викликано  зміною суспільно-політичного і  економічного ладу. Слід звернути увагу  на те, що цей фон призвів до принципової зміни у підході до трактування змісту державних злочинів. Зокрема, змінилася назва цих злочинів, із державних вони перевтілилися в контрреволюційні. На першому етапі після революції тимчасові закони відображали стремління нової влади всіма силами, включаючи правові, придушити політичного противника (тому контрреволюційними злочинами вважалися будь-які діяння). Це відношення влади виражалося у відомій Постанові РНК “О Красном терроре” від 5 вересня 1918 р. (де зазначалося, що необхідно убезпечити Радянську республіку від класових ворогів шляхом ізолювання їх у концентраційних таборах тощо) та інших Постановах і Зверненнях [22]. До контрреволюційних злочинів відносилися: 1) організація або участь у будь-яких контрреволюційних змовах і організаціях, що ставлять своєю метою повалення Радянського уряду; будь-які виступи, незалежно від приводів, за якими вони виникли проти Рад або їх виконавчих комітетів або окремих радянських установ; 2) саботаж як активна протидія Робітничо-селянському уряду або заклики до протидії йому шляхом невиконання декретів і інших постанов радянської влади місцевої і центральної; 3) дискредитування влади, тобто повідомлення, поширення або розголошення явно неправдивих або неперевірених чуток шляхом друку або в публічних зборах, або в публічному місці, що можуть викликати суспільну паніку або посіяти незадоволення або недовіру до радянської влади або окремим її представникам; 4) підроблення радянських документів (ордерів, мандатів, посвідчень, дозволів і інших документів) або використання таких документів; 5) шпіонаж (оголошення, передача військових таємниць, стратегічних планів відомостей про військові сили або озброєння представником іноземних держав або контрреволюційним організаціям, або співробітництво з такими з метою викликати іноземне, вороже інтересам Радянської Республіки, втручання); 6) політичне хуліганство (вчинення дій з метою внести дезорганізацію в сферу Радянської влади чи образити моральні почуття і політичні переконання оточуючих) [24, С. 53].

Страницы:12345следующая →
Описание работы
Метою курсової роботи є дослідження державної зради як злочину проти основ національної безпеки України, аналіз структури даного злочину та покарання за вчинення.
Виходячи з мети курсової роботи, поставлені наступні завдання дослідження:
Дослідити генезис законодавства про відповідальність за державну зраду
Подати кримінально-правову характеристику державної зради: проаналізувати об’єкт і об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону складу злочину.
Визначити і описати кримінально-правові наслідки вчинення державної зради, а також проаналізувати існуючі підстави та умови звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду
Содержание
Вступ 3
Розділ 1. Генезис законодавства про відповідальність за державну зраду 6
Розділ. Кримінально-правова характеристика державної зради
2.1 Об’єкт і об’єктивна сторона складу злочину 14
2.2 Суб’єкт і суб’єктивна складу злочину 19
Розділ 3. Кримінально-правові наслідки вчинення державної зради
3.1 Покарання за вчинення державної зради 24
3.2 Підстави та умови звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду 30
ВИСНОВКИ 36
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 38