У кримінально-правовій літературі йдеться  ще й про формально-матеріальні  склади злочинів. До цих складів  С. Д. Шапченко відносить злочини, момент закінчення яких пов'язаний як з часом  вчинення діяння, так і з часом настання передбачених у відповідній нормі наслідків. Типовим прикладом, на його думку, є особливо кваліфікований склад зґвалтування (ч. 4 ст. 152 КК). Вважаючи зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування малолітньої чи малолітнього одним юридичним складом злочину, Шапченко С. Д. робить висновок, що це і є формально-матеріальний склад злочину: якщо в специфічну конструкцію особливо кваліфікованого складу зґвалтування входять особливо тяжкі наслідки, він розглядається як матеріальний; якщо ж ця конструкція особливо тяжких наслідків не містить – зґвалтування малолітньої чи малолітнього – цей склад розглядається як формальний.⁴²

     До  цього ж виду складів злочину  віднесено й такі злочини, що вважаються закінченими як з моменту настання злочинного наслідку, так і з моменту вчинення замаху на його досягнення (наприклад, посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, – ст. 379 КК).

     Кваліфікація  злочину є центральним питанням вирішення будь-якої кримінальної справи. Відповіді на питання, який саме злочин вчинено, хто його вчинив, винний він у цьому чи невинний, якого заслуговує покарання, можна одержати тільки в результаті правильної кваліфікації.

     Кваліфікація являє собою певний розумово-логічний процес, що здійснюється за законами формальної логіки з використанням таких прийомів і методів, як індукція й дедукція, аналіз і синтез, сходження від абстрактного до конкретного. Через кваліфікацію дається правильна юридична й соціально-політична характеристика вчиненого суспільно небезпечного діяння.

     Необхідною  умовою правильної кваліфікації є точне  й достовірне встановлення усіх фактичних  обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння, а також глибоке знання чинного кримінального законодавства. Тобто, глибоке дослідження факту вчиненого діяння має поєднуватися з глибоким знанням закону.⁴³

     Кожен злочин має безліч ознак, але далеко не всі вони враховуються при кваліфікації: необхідно відібрати лише ті юридично значущі об'єктивні й суб'єктивні ознаки, що входять до складу конкретно вчиненого діяння. І якщо їх сукупність відповідатиме сукупності передбачених законом ознак, то це свідчить про наявність у діях винної особи складу певного злочину, а відсутність хоча б однієї з необхідних ознак - про відсутність у діях особи конкретного складу злочину.

     Кваліфікація  – це, насамперед, певний розумовий  процес, що виражається в послідовному встановленні точної відповідності  усіх ознак конкретного суспільно  небезпечного діяння ознакам складу злочину, закріпленого кримінальним законом. При цьому встановлення складу злочину як підстави кримінальної відповідальності є головним завданням кваліфікації, а сам склад злочину виступає в якості юридичної підстави кваліфікації. Процес реалізації кваліфікації проходить ряд етапів, на кожному з яких здійснюється повний цикл пізнання, наслідки якого відображаються в певних процесуальних документах: постановах слідчого та прокурора, ухвалах та вироках суду.

     Залежно від того, хто здійснює кваліфікацію, розрізняють офіційну й неофіційну кваліфікацію.

     Офіційна (легальна) кваліфікація – це кваліфікація, що здійснюється у кримінальних справах  уповноваженими на те державою особами (працівниками органів дізнання, слідчими, прокурорами та суддями). Наслідки такої кваліфікації закріплюються в процесуальних документах (постановах, ухвалах, вироках) і мають обов'язковий характер (є юридично значущими).

     Неофіційна  кваліфікація – це відповідна правова  оцінка, що дається окремими громадянами, науковцями у наукових статтях, монографіях, підручниках, навчальних посібниках, у виступах на наукових конференціях тощо. Така кваліфікація не має обов'язкового характеру (не є юридично значущою), вона відображає лише позицію автора, але може враховуватись суб'єктами офіційної кваліфікації.⁴⁴

     У процесуальних документах, що складаються  за результатами офіційної кваліфікації, висновки останньої закріплюються  за допомогою так званої формули  кваліфікації. Формула кваліфікації являє собою скорочену умовну вказівку на статті, частини й пункти статей Загальної та Особливої частин КК, якими передбачена відповідальність за вчинене діяння. Фактично, це сукупність цифрових та буквених позначень, що вказують на кримінально-правові норми, які підлягають застосуванню.

     У правозастосовній діяльності правильна кваліфікація виступає необхідною умовою дотримання законності, забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб, відправлення справедливого правосуддя у кримінальних справах.

     Отже, узагальнюючи матеріал, ми можемо визначити, що згідно чинного Кримінального кодексу України, злочин вважається закінченим з моменту настання суспільно небезпечних наслідків, диспозицією відповідної норми Особливої частини КК. Злочин вважається закінченим з моменту виконання діяння, яке містить характеристики об'єктивної сторони складу злочину.

     Склад злочину – це, насамперед, сукупність передбачених законом ознак. Відсутність  хоча б однієї з цих ознак свідчить про відсутність складу злочину  в цілому, що відповідно до кримінально-процесуального законодавства України (п. 2 ст. 6, ст. 213, ст. 324 КПК) усуває можливість настання кримінальної відповідальності.

     Якщо  узагальнити види складу злочину, то з моменту закінчення всі склади злочинів поділяються на:

• злочини з матеріальним складом;
• злочини з формальним складом;
• злочини з усіченим складом.

     Крім  цього для правильного визначення складу злочину застосовується поняття  кваліфікації. Кваліфікація – це не тільки встановлення фактичних даних  про подію злочину, а й відшукання логічного зв'язку між подією злочину і конкретним складом злочину.

     Розділ 3. Незакінчений злочин

     За  загальним правилом, умисне вчинення дій, спрямованих на створення умов для вчинення злочину, або дій, спрямованих  на досягнення відповідного злочинного наслідку, коли він не настав з причин, що не залежали від волі та свідомості винного, утворюють незакінчений злочин.

     Незакінчений  злочин може існувати у вигляді готування  до злочину і замаху на злочин. Кожна  стадія має власний комплекс характеристик  і суттєво відрізняється від іншої.

     На  перший погляд, навіть виходячи із самої  назви цих стадій, і готування  і замах несуть у собі меншу  суспільну небезпеку порівняно  із закінченим злочином. Однак цей  висновок абсолютно помилковий. Законодавець, визначаючи умови призначення покарання, не ставить вимоги обов'язкового його зменшення при закінченні злочинної діяльності на попередніх стадіях, хоча ст. 68 ч. І КК і встановлює, що суд при призначенні покарання повинен враховувати «ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця». З огляду на це практика судової діяльності іде шляхом призначення покарання менш суворого при вчиненні готування до злочину в порівнянні із покаранням, що призначається при замаху на злочин, а при останньому - більш м'якого, ніж за закінчений злочин.⁴⁵

     Як  зазначає В. П. Тихий – «відповідальність  за незакінчений злочин можлива лише при умислі на вчинення певного конкретного  злочину. Якщо мотив і/або мета є  обов'язковими ознаками закінченого  злочину, вони повинні бути і в незакінченому злочині. Якщо певні час, місце, спосіб дії також є обов'язковими ознаками складу закінченого злочину, вони повинні бути щонайменше у меті особи, яка вчинила незакінчений злочин. Суб'єкт незакінченого злочину також повинен мати ознаки, обов'язкові для суб'єкта закінченого злочину».⁴⁶

     Із  суб'єктивної сторони і готування, і замах на злочин характеризуються тільки прямим умислом. Не можна готуватись або вчиняти замах з евентуальним умислом. Це суперечить загальній логіці.

     Крім  цього треба наголосити на деякі суперечності у трактуванні поняття незакінченого злочину і призначення за нього покарання. Існують спеціальні випадки, коли діяння визнається закінченим злочином, будучи фактично незакінченим. Йдеться, наприклад, про посягання на територіальну цілісність і недоторканість України (ст. 110 КК України), посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК України), посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379 КК України), посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги (ст. 400 КК України).

     Всі три стадії умисного злочину мають  спільні риси. По-перше, всі вони є суспільно небезпечними діяннями, але різного ступеня. По-друге, кожна з них містить певний обсяг фактично вчинених дій, який також є різним. По-третє, суб’єктивна сторона кожного етапу характеризується умисною формою вини, проте зміст і спрямованість умислу може змінюватися.

     Проаналізувавши зміст статей 13, 14, 15 КК України, логічно  дійти висновку, що у загальному випадку лише закінчений злочин (третя  стадія) містить усі обов’язкові  ознаки складу злочину, передбаченого  відповідною статтею Особливої  частини КК. Тобто, із трьох стадій перша і друга не є злочином на відміну від третьої.

     Таким чином, напрошується висновок, що кримінальна  відповідальність може наставати за вчинення діяння, яке злочином не є. Але кримінальна відповідальність може наставати лише за вчинення злочину. Протилежне суперечить, по-перше, Конституції України, зокрема ч. 2 ст. 58, яка встановлює, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Також це явно не відповідає Загальним положенням Кримінального кодексу України, а саме ч. 1 ст. 2, яка визначає підставою кримінальної відповідальності вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

     На  жаль, положення щодо регулювання  питання відповідальності за незакінчений злочин не вирізняються ані кількістю, ані якістю. КК України обмежився тут двома правовими нормами, а саме, ст. 16 та ч. 1 ст. 68.

     Порядок кваліфікації встановлює ст. 16 КК України: кримінальна відповідальність за готування  до злочину і замах на злочин настає за статтею 14 або 15 і за тією статтею Особливої частини, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин. Це означає, що формула кваліфікації за вчинення, наприклад, готування до крадіжки буде мати такий вигляд: ч. 1 ст. 14, ч. 1 ст. 185 КК України. Дана норма носить суто процесуальний характер, оскільки регламентує правило написання формули кваліфікації. Стосується воно виключно діяльності правозастосовчих органів.⁴⁷

     Отже, законодавець встановив у Кримінальному  кодексі (ст. 16) процесуальну правову норму під назвою «Кримінальна відповідальність за незакінчений злочин», і тим самим закріпив кримінальну відповідальність за діяння, які не є злочинами. Виключенням є лише готування до злочину невеликої тяжкості, яке кримінальної відповідальності за собою не тягне (ч. 2 ст. 14 КК України).

     Порядок призначення покарання за незакінчений злочин регламентує ч. 1 ст. 68 КК України  у такій редакції: «При призначенні  покарання за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями статей 65-67, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця». Жодна із статей 65 (загальні засади призначення покарання), 66 (обставини, які пом’якшують покарання) та 67 (обставини, які обтяжують покарання) не містить згадки про стадії злочину. Тут можна заперечити, що перелік обставин, які пом’якшують покарання (ч. 1 ст. 66 КК України), є невичерпним; що суд при призначенні покарання може визнати такими, що його пом’якшують, і інші обставини, не зазначені в цьому переліку (ч. 2 ст. 66 КК України).

     Різниця полягає у тому, що невизнання обставин, закріплених у переліку, пом’якшуючими  є незаконним. А не визнати незакріплені обставини пом’якшуючими, є законним. Тобто, покарання за незакінчений злочин може бути пом’якшено судом на підставі недоведеності до кінця. А може і не бути пом’якшено. Причому і перше, і друге рішення будуть відповідати закону.

     Досить  поверхово досліджує і роз’яснює  дане питання Пленум Верховного Суду України у своїй постанові  «Про практику призначення судами кримінального  покарання» від 24 жовтня 2003 року. Єдине  положення, яке має щось спільне  із незакінченим злочином, звучить так: «Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо)».