Закон як джерело кримінально-процесуального права

    Згідно  зі ст. 8 Конституції України в  Україні діє принцип верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу, а норми є нормами прямої дії.

Із цього  випливає, що:

1. Норми Конституції мають фундаментальний і концептуальний характер для всього кримінально-процесуального права;
2. норми кримінально-процесуального права не повинні суперечити Конституції України і прийматись відповідно до її положень;
3. При розв'язанні проблемних ситуацій і конкуренції правових норм перевагу слід надавати нормам конституційного права: нормативні акти, які суперечать Конституції України, не мають юридичної сили і не підлягають застосуванню;
4. Норми конституційного права є нормами прямої дії і безпосередньо застосовуються в випадках не урегулювання якихось відносин галузевим законодавством.

    Згідно  зі ст. 22 Конституції України при  прийнятті нових законів або внесенні змін до чинного Законодавства, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини. Для кримінального процесу це вихідне і визначальне положення означає можливість розвитку законодавства тільки в напрямку зміцнення гарантій прав і свобод людини, недопустимість звуження прав учасників кримінального процесу. Особливого значення набувають Проблеми забезпечення недоторканності особи, особистого життя, житла людини.

    Відповідно  до ст. 8 Конституції в Україні  визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають межу і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ.

    Суд безпосередньо застосовує Конституцію  у разі коли зі змісту норм Конституції  не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовані; коли нормативно-правовий акт, прийнятий Кабінетом Міністрів, суперечить Конституції України; коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції Укриши. Суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй [26,с.106].

     Загалом Конституція України містить  ряд статей, які регламентують  питання кримінального процесу, а саме: ст. ст. 19, 21, 22, 24, 28-33, 55-58, 61-63, 121, 124-129.

     У Конституції закріплено правові  засоби захисту прав і свобод людини і громадянина, більшість з яких може розглядатися як процесуальна гарантія прав учасників кримінального процесу. У ч.2 ст.28 Конституції України сказано, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. У ч.3 цієї ж статті викладено наступне: «Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам».

     Виходячи  з особливої небезпеки зазначених форм нелюдського поводження не тільки для окремої людини, а й для суспільства в цілому, віддаючи пріоритет захисту права кожного на повагу до його гідності, міжнародна спільнота закріпила в ст. 3 Конвенції заборону жодній державі-учасниці висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй може загрожувати там застосування катувань [19, с.601].

    Статтею 29 Конституції України закріплено, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Стаття 30 Основного закону нашої держави гарантує кожному недоторканість житла. Статтею 31 Конституції України передбачена гарантія таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

    Рішення Конституційного  Суду України. Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні [5, ст.1]. Він приймає рішення, які можуть істотно впливати на зміст і юридичне значення тієї чи іншої норми права. Здійснюючи конституційний контроль, він, за поданням державних органів, коло яких суворо обмежено законом про цей суд, або при визначених умовах по зверненню громадянина, вправі визнати якийсь закон цілком чи частково суперечним Конституції України. Таке рішення по суті своїй означає, що закон у цілому чи його частині не підлягає застосуванню.

    Пленум  Верховного Суду України в одній  із своїх постанов указав на те, що Конституція  України,  як зазначено в її ст.8, має найвищу юридичну силу,  а її норми є нормами прямої дії,  суди при розгляді  конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи  іншого   нормативно-правового   акта   з   точки   зору   його відповідності   Конституції   і   в   усіх   необхідних   випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії.  Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.     У разі   невизначеності  в  питанні  про  те,  чи  відповідає Конституції України застосований закон або  закон,  який  підлягає застосуванню  в  конкретній  справі,  суд за клопотанням учасників процесу або  за  власною  ініціативою  зупиняє  розгляд  справи  і звертається  з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України,  який відповідно до ст.150  Конституції може порушувати перед  Конституційним Судом України  питання  про  відповідність Конституції  законів  та  інших  нормативно-правових  актів.  Таке рішення   може   прийняти  суд  першої,  касаційної  чи  наглядної інстанції в будь-якій стадії розгляду справи [14, п.9].

    Міжнародні  договори  та рішення  міжнародних судових  органів. Міжнаро́дний до́говір — це регульована міжнародним правом угода, укладена державами і/або іншими суб'єктами міжнародного права, яка породжує взаємні права та обов’язкі у сторін [18, с.240].

     Конституція України закріпила положення  про те, що чинні міжнародні договори, згода на  обов'язковість яких надана Верховною  Радою  України,  є  частиною  національного законодавства України.

     Міжнародні  договори може бути укладено між державами та за участю інших суб'єктів міжнародного права. Міжнародний договір як форма закріплення міжнародно-правових зобов'язань може мати різні найменування: «конвенція», «пакт», «угода» та ін.

     В Законі України «Про міжнародні договори України», де задекларовано, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку,  встановлено інші  правила,  ніж ті,  що передбачені  у  відповідному  акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору [6, п.2 ст.19].

    Україна ратифікувала Законом від 17 липня 1997 року Конвенцію ООН «Про захист прав людини та основоположних свобод» 1950 року. Положення цієї Конвенції знайшли своє відбиття в національному законодавстві. А саме – право на життя, право на свободу та недоторканність, право на захист та ін.

    Особливим джерелом кримінально-процесуального права України є рішення Європейського  Суду з прав людини. Обґрунтованою  є позиція В.А. Туманова про судову практику Європейського Суду з прав людини як джерело права. Автор справедливо зазначає, що завдяки їй послідовно деталізується і розширюється каталог прав, які знаходили захист у суді, стислі формулювання наповнюються широким змістом, формулюються норми, які лише explіcіete не зазначені в тексті Конвенції, а насправді в прихованому вигляді містяться в ній [34, с.89].

Питання про набрання законної сили Рішеннями  Європейського суду з прав людини були врегульовані прийняттям Закону України «Про виконання рішень і  застосування практики Європейського суду  з прав людини » від 23.02.2006 року.

    Кримінально-процесуальний  кодекс. Основним нормативно-правовим актом, який визначає порядок провадження в кримінальних справах є КПК. Детальна характеристика цього джерела кримінально-процесуального права розглянута у II та III розділах моєї курсової роботи.

    Інші  Закони України. Окрім Кримінально-процесуального Кодексу питання кримінального судочинства регулюються Законами України, а саме: «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р., «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18.02.1992 р., «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» 30.06.1993 р. та ін.; а також спеціальні Закони, регламентуючі статус та діяльність окремих суб’єктів кримінального процесу - «Про міліцію» від 20.12.1990 р., «Про прокуратуру» від 05.11.1991, «Про адвокатуру» від 19.12.1992 р., «Про службу безпеки України» від 25.03.1992 р.

    Норми КПК України не мають пріоритету над нормами інших законів  України, у зв’язку з відсутністю  спеціальної вказівки на те в законі. Але незважаючи на це у правозастосовній практиці норми КПК привертають більшу увагу, так як КПК є кодифікованим нормативно-правовим актом.

    Підзаконні  нормативно-правові  акти. Підзаконний нормативно-правовий акт — акт, який видається відповідно до закону, на підставі закону, для конкретизації законодавчих розпоряджень та їх трактування або встановлення первинних норм. Яскравим прикладом може слугувати: Інструкція затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. N 710 «Про затвердження Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним спеціалізованим установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів»

    Підзаконні  акти також посідають своє визначене  місце в системі джерел кримінально-процесуального права. Завдяки таким актам забезпечується оперативність державно-правового регулювання кримінально-процесуальних відносин, тому що їхні положення відбивають «динаміку життя, легше відкликаються на її зміни, оперативніше стимулюють розвиток» , вони фактично створюють механізм реалізації законів. Багато підзаконних актів спрямовані на правильне застосування норм інших джерел права (законів, міжнародних договорів тощо). У зв’язку з цим зазначається, що «у кожній правовій системі чималу роль відіграють норми, покликані визначати порядок розробки, введення в дію і реалізації тих норм, яким призначено бути безпосереднім регулятором суспільних відносин («норми про норми»). Підзаконні акти можуть доповнювати інші джерела кримінально-процесуального права, але основним їхнім завданням є організація кримінально-процесуальної діяльності суб’єктів, що ведуть кримінальний процес [21, С.104].

    Ієрархія  джерел права обумовлена їхньою юридичною  силою. Юридичну силу не можна плутати  з загальнообов’язковою силою нормативного акта. Підзаконні акти теж мають загальнообов’язкову силу. Різний же ступінь юридичної сили актів аж ніяк не означає, що вони мають різний ступінь обов’язковості для суб’єктів. Ступінь юридичної сили актів – це питання не більшої або меншої обов’язковості їх для виконання і застосування, а питання взаємодії і супідрядності актів. Юридична сила є структуроутворюючим елементом у системі джерел кримінально-процесуального права. При дослідженні джерел кримінально-процесуального права з позиції юридичної сили слід зазначити, що на першому місці знаходиться Конституція, яку можна назвати «законом законів», ядром системи джерел кримінально-процесуального права. Це означає, що на щабель нижче від Конституції знаходяться інші закони.

    Підзаконні  нормативно-правові акти «де юре» не можуть визнаватися джерелами кримінально-процесуального права у зв’язку з тим, що таке положення відповідає вимогам Конституції України (ч.2 ст. 19 та п.14. ст. 92), хоча «де факто» їм відводиться значна частина регламентації кримінально-процесуальної діяльності [15, с. 50].

    Судова  практика. Складним є питання про судову практику як джерело кримінально-процесуального права. Ще в радянський період робилися спроби визначити вплив судових органів на формування права. Однозначно заперечуючи суддівську правотворчість, радянське правознавство все таки було змушено виробляти категорії, які б відбивали помітну роль, насамперед Верховного Суду, в правовій системі країни. Такою категорією пропонувалося вважати «судову практику». Це поняття тлумачилось як «єдність»: а) того виду судової діяльності по застосуванню правових норм, який пов’язаний з виробленням правоположень на основі розкриття значення і змісту норм, котрі застосовуються, а в необхідних випадках – їхньої конкретизації і деталізації; б) специфічного результату, підсумку цієї діяльності (самих правоположень). Отже, загалом визнавалось, що шляхом тлумачення судова діяльність набуває правотворчого значення. Така діяльність отримувала втілення в керівних постановах верховних судів СРСР, які фіксували і встановлювали по суті справи «звичаї правозастосовної практики». Так, Н.Д. Желєзнова серед основних функцій судової практики вирізняє функцію формування права, тобто коли саме судова практика виступає формою позитивного права [23, С.10].

    Незважаючи  на те що ВСУ вже не має тих  повноважень, які існували у нього до прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року, Постанови Пленуму ВСУ продовжують діяти. Деякі вчені пропонують розглядати правові положення постанов Пленуму Верховного Суду в якості джерел кримінально-процесуального права. Разом з тим, як правильно стверджує О.М. Бібік, ці постанови мають визнаватись джерелом права в тій мірі, в якій вони розвивають положення закону та не суперечать йому [20, С.154].