історія становлення римського права

Заповіт, укладений суворо до вимог закону, міг бути скасований або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем:

а) внаслідок обмеження  правоздатності;

б) якщо спадкоємець втрачає  право або помирає раніше, ніж  спадкодавець;

в) якщо заповіт буде анульований самим спадкодавцем шляхом заяви в суді або в присутності трьох свідків;

г) якщо спадкодавець укладає  новий заповіт, доповнює або змінює його.

Пізніше складений заповіт  скасовував раніше складений у частині, що суперечить пізніше складенему.

 

                           

IV. Необхідне спадкування (обов'язкова частка)

Уже Закони XII таблиць  проголосили свободу заповітів. Водночас постало питання -чи може ця свобода бути безмежною? Адже після спадкодавця залишаються особи, близькі до нього (діти, батьки), які, можливо, брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього певної підтримки (утримання, аліменти). Було несправедливо позбавити їх спадщини і віддати її зовсім стороннім особам.

Формальне необхідне  спадкування. Полягало в тому, що спадкодавець не повинен обминати у заповіті своїх спадкоємців. Він був зобов'язаний або призначити їх спадкоємцями, або позбавити їх спадщини, не вказуючи ніяких причин. Позбавлення спадщини підвладних синів повинно було здійснюватися поіменно. Імена дочок можна було не називати. Недодержання викладених правил стосовно сина тягнуло за собою визнання недійсності заповіту і відкриття спадкування за законом. У разі недодержання цих правил стосовно дочки, внука заповіт зберігав свою силу, проте особи, яких спадкодавець безпідставно обминав, приєднувалися до призначених у заповіті спадкоємців і разом з ними брали участь у спадкуванні.

Центумвіральний суд  встановив матеріальне необхідне  спадкування і розширив коло необхідних спадкоємців. Ними стали емансиповані діти. У класичний період право на обов'язкову частку було визнано й за іншими особами, а саме: низхідні й висхідні родичі, повнорідні та єдинокровні брати й сестри спадкодавця. Необхідні спадкоємці -насамперед повнорідні та єдинокровні брати й сестри -мали одержати 1/4 тієї частки, яку б вони одержали в разі спадкування за законом. Отже, була створена обов'язкова частка спадщини -принципово важливий елемент сучасного спадкового права.

Відомо, що імператор  Юстиніан своїми новелами впорядкував систему спадкування, внісши кілька змін. Зокрема, у новелі 18 він підвищив розмір обов'язкової частки до 1/2 законної частки, якщо остання становила менше ніж 1/4 всієї спадщини. А якщо законна частка становила не менше ніж 1/4 всієї спадщини, то розмір обов'язкової частки дорівнював 1/3 до цієї законної частки.¹⁸

Слід зазначити, що обидва види необхідного спадкування -формальний та матеріальний -і в пізнішому законодавстві діяли поряд, але незалежно один від одного, що не могло не створювати труднощів на практиці. Тому Юстиніан у новелі 115 зробив спробу об'єднати обидва види необхідного спадкування. З цією метою він встановив, що висхідні і низхідні родичі спадкодавця мають не тільки право на одержання у будь-якій формі обов'язкової частки, а й до того ж повинні бути призначені спадкоємцями. Спадкодавець зобов'язаний виявити до них повагу, виділивши хоч би мінімальну частку.Крім того, усунути від спадкування і позбавити обов'язкової частки спадкодавець тепер зможе тільки за наявності поважних причин, які законодавець має перелічити. Кількість таких причин є досить великою: для низхідних -14 (різні злочини або проступки проти спадкодавця, аморальний спосіб життя тощо), а для висхідних -8 (переважно ті самі).¹⁹

Незважаючи на те, що формальне  необхідне спадкування проходить через усю історію римського права і навіть знайшло своє відображення в новелі 15 Юстиніана, воно, як суто формальне обмеження спадкодавця, не прищепилося у праві наступних народів. Навпаки, ідея матеріального необхідного спадкування, яке давало певні реальні гарантії близьким особам і тим самим згладжувало гострі кути свободи заповіту, була сприйнята і знайшла своє місце у наступних законодавствах, хоч і з деякими і модифікаціями.

V. Прийняття спадщини

У момент смерті спадкодавця  спадкування для спадкоємців тільки відкривається. Проте не завжди з цим моментом пов'язаний дійсний перехід спадщини до спадкоємців. Для цього слід здійснити такі юридичні дії:

а) вжити заходів щодо повного виявлення спадкового майна  та його охорони. З цією метою провадився інвентаризаційний опис виявленого спадкового майна, що слугувало правовою підставою визначення його складу (активу й пасиву);

б) виявити і визначити  кредиторів і боржників, місце їх знаходження, розміри вимог і  боргів тощо;

в) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли перебувати як у місці відкриття спадщини, так і далеко від нього -в провінціях, походах тощо.

З цього приводу Римське  право з самого початку розрізняло два види спадкоємців. Першу категорію  становили домашні спадкоємці, тобто ті, які входили до складу сім'ї померлого, його дому. Насамперед до неї належали свої спадкоємці, тобто діти, які перебували під владою домовладики. Вони набували спадщину відразу в момент смерті без будь-якого акту з їхнього боку. Спадщина переходила до них навіть без їх відома. Іноді свої спадкоємці стають спадкоємцями проти їхньої волі. За цивільним правом, вони не можуть відмовитися від спадщини, як не можуть перестати бути дітьми померлого, членами його сім'ї. У зв'язку з цим їх називали в Римі не тільки своїми, а й обов'язковими спадкоємцями. Усі інші спадкоємці, які не належали до сім'ї померлого, були спадкоємцями зовнішніми. Для набуття ними спадщини необхідно було здійснити певний акт, певним чином виявити волю на прийняття спадщини, внаслідок чого вони були визнані спадкоємцями добровільними.

Термінів для прийняття  спадщини за цивільним правом не існувало. Однак спадкодавець, призначаючи  спадкоємця, міг приписати здійснити  цей акт у певний строк (здебільшого  протягом 100 днів). Проте така невизначеність могла не задовольнити спадкових кредиторів. Будучи заінтересованими у виконанні своїх вимог у найкоротший строк, вони мали право вимагати від спадкоємців чіткої відповіді: чи приймають вони спадщину, чи ні. Спадкоємець, вагаючись, може попросити час на роздуми, після чого він повинен дати відповідь. Якщо спадкоємець відповіді не дає, то початок його мовчання сприймався як відмова від спадщини, а за правом Юстиніана -як прийняття спадщини з усіма наслідками, що випливали з цього.²⁰

У стародавньому римському праві становище лежачої спадщини розуміли досить примітивно. Вважалося, що вона не має господаря і володіння нею не було злочином. Кожний, хто міг її здобути, проволодівши нею протягом року, ставав її власником.

Для прийняття спадщини вимагалися такі умови:

а) здатність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини;

б) висловлена певним чином  воля на прийняття спадщини.

Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прийняти спадщину через свою недієздатність, замість них спадщину приймали їх законні представники (батьки, опікуни, піклувальники).

Воля на прийняття  спадщини могла бути висловлена одним  із двох способів:

а) заявою про намір  прийняти спадщину;

б) фактичним вступом  в управління спадковим майном.

У "праві Юстиніана" заяву про намір прийняти спадщину можна було зробити в будь-якій формі, так само і вступити у фактичне управління спадщиною можна було будь-яким способом, який засвідчував про вступ до спадщини, її прийняття. Наприклад, спадкоємець продовжує проживати в будинку, який має перейти йому в спадок, здійснює його ремонт, вимагає від боржників спадкодавця сплати боргів. Всі ці та інші дії засвідчують про вступ в управління спадщиною.

Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помирав  після відкриття спадщини, не встигши  прийняти її, спадщину приймав субститут . В іншому разі спадщина залишилася без господаря.

Преторська практика винайшла інший шлях. В разі смерті спадкоємця за заповітом відкривалося спадкування за законом. Частка померлого  спадкоємця за законом пропонувалась наступним спадкоємцям. Поступово преторська практика виробила загальне правило спадкову трансмісію.²¹

Спадкову трансмісію слід відрізняти від спадкування  за правом представлення. Якщо спадкування  за правом представлення має місце  лише в разі спадкуванні за законом, то спадкова трансмісія могла мати місце як при спадкуванні за законом, так і при спадкуванні за заповітом. Крім того, спадкування за правом представлення настає, якщо спадкоємець помер до відкриття спадщини, а спадкова трансмісія буде тоді, коли закликаний спадкоємець помирає після відкриття спадщини, але до її прийняття. Спадкова частка померлого спадкоємця при спадкуванні за правом представлення передається конкретно зазначеним у законі особам -онукам, дідусям, бабусям тощо. При спадковій трансмісії право на прийняття частки, що мав одержати померлий, переходить до будь-яких його спадкоємців. Якщо спадкоємець помирав до прийняття спадщини і не було спадкової трансмісії чи він відмовлявся від прийняття спадщини, його частка порівну приростала до часток інших спадкоємців. Наприклад, якщо помирав один з двох спадкоємців за заповітом до прийняття спадщини, не залишивши спадкоємців, його частка не переходила до спадкоємців за законом. На підставі правила, що не може бути одночасного закликання до спадкування за заповітом і за законом, частка померлого спадкоємця приростала до частки спадкоємця за заповітом, що залишився живим.

Спадкоємці були зобов'язані  виконати також інші обов'язки, що були зазначені в заповіті. Для захисту  своїх спадкових прав вони мали спеціальний позов.

 

 

                     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

VI. Сингулярне наступництво

Спадкодавець у заповіті не тільки призначав спадкоємців, а  й міг зробити інші розпорядження  на випадок смерті, зокрема розпорядження  про передачу спадкоємцем певної суми або певних речей тій чи іншій особі. Це так званий відпис. Він не робив цю третю особу спадкоємцем у справжньому розумінні: вона була не універсальним, а сингулярним наступником спадкодавця і тому не відповідала за його борги. Разом з тим відпис визнавався дійсним лише тоді, коли були повернуті усі борги. Це були legata (легати або заповідальні відкази) і fideicomiss (фідеїкоміси).                             

                                                      1.Легат. 
Першою історичною формою відписів, відомою ще цивільному праву, яка виникла, очевидно, разом із заповітом, були легати.²² За цивільним правом, легати не відділялися від заповіту і могли бути зроблені тільки у заповіті.

Legata (легат, або заповідальний відказ) -це розпорядження спадкодавця у заповіті про надання будь-якої майнової вигоди за рахунок спадковою майна третій особі -відказоодержувачу.

За легатом до легатарія (відказоодержувача) переходило окреме право, а не частина спадщини. Отже, легатарій не ніс ніякої відповідальності за борги спадкодавця.За своєю формою та діями усі легати цивільного права поділялися на чотири види.

1. Легат віндикаційний.  Звичайно цей легат встановлювався  за допомогою слів і містив  розпорядження про передачу певної  речі або сервітуту. Особа-легатарій одержувала річ під час прийняття спадкоємцем спадщини або право на сервітут і могла у разі затримки пред'явити тут же віндикаційний позов, від чого сам легат дістав свою назву.

2. Легат дамнаційний.  За цим легатом легатарію надавалося  тльки право вимагати від спадкоємця виконання волі спадкодавця (наприклад, купити якусь цінну річ за певну суму і передати іншому). Для захисту свого права легатарій мав тільки особистий позов до спадкоємця.

3. Легат престаційний. Римські юристи цей легат трактували  порізному. Сабініанці вважали, що за цим легатом одному з кількох спадкоємців давалася певна річ додатково до спадкової частки.

4. Легат неперешкоджаючий. За цим легатом спадкоємець  зобов'язувався тільки дозволити  (не перешкоджати) легатарію взяти  відписану йому річ. Цей легат є певним різновидом другого легату.

У римському спадковому праві класичного періоду існували чотири види легатів, які відрізнялися способами призначення відказоодержувачів. Легати призначалися тільки в разі спадкування за заповітом і тому не могли бути покладені на спадкоємців за законом. Встановлення легатів супроводжувалося суворим додержанням ряду формальностей, що ускладнювало процедуру їх оформлення. Виконання легатів забезпечувалося позовним захистом.

                                             2. Фідеїкоміс.

Обтяжливий формалізм  встановлення легатів, неможливість покладати  їх на спадкоємців за законом призвели в період імперії до виникнення ще одного виду заповідальних розпоряджень -фідеїкомісів. Вони з'явилися внаслідок послаблення формалізму і були можливі на основі усних або письмових прохань спадкодавця, з якими вони зверталися найчастіше в момент смерті до спадкоємців про виконання будь-якої позитивної дії на користь третіх осіб. Спочатку такі прохання юридичної сили не мали і тому не мали юридичного захисту. Цим пояснюється назва подібних розпоряджень або прохань фідеїкоміс. ²³. Виконання їх було справою совісті спадкоємця, на якого покладалися такі розпорядження або прохання. Він міг їх і не виконати. З часів Августа виконання фідеїкомісів почало забезпечуватися наданням спеціальних позовів, тобто вони одержали позовний захист.

Фідеїкоміси швидко набули визнання, оскільки мали ряд переваг  порівняно з легатами. Вони позбавлені обтяжливого формалізму, їх можна  покладати на спадкоємців як за заповітом, так і за законом; як до, так і після заповіту у вигляді додаткових розпоряджень, що додавалися до нього. Ці переваги фідеїкомісів зумовили їх зближення з легатами, тому в праві Юстиніана вони остаточно зливаються. Проте в фідеїкомісів було уразливе місце. Спадкодавець міг покласти на спадкоємця обов'язок передати за фідеїкомісом усю активну частину спадщини третій особі. Це призвело до того, що на третю особу почали переносити спадщину повністю -з правами і боргами. Спадкоємець часто залишався лише формальним наступником. Оскільки ж він нічого не одержував у спадщину, йому було простіше відмовитися від неї. Проте при цьому він позбавляв майнових вигод фідеїкомісарія²⁴, на користь якого встановлювався фідеїкоміс. Врешті-решт було вироблено правило, за яким незалежно від змісту розпорядження спадкодавця про встановлення фідеїкоміса спадкоємець в усіх випадках мав право залишити за собою не менше чверті спадщини -чверті Фальцидія. Решта спадщини переходила до фідеїкомісарія, але вже з боргами спадкодавця.²⁵