історія становлення римського права

Автор: Пользователь скрыл имя, 24 Октября 2013 в 19:14, курсовая работа

Описание работы

У своїй роботі я хочу розкрити тему спадкуванння за Заповіту у римському праві і показати як воно перевтілювалися у наше сучасне цивільне право.Без сумніву, спадкування за законом з’явилося раніше, однак у класичному праві спадкування за заповітом настільки усталилось, що було переважною формою спадкування. Якраз до цього часу затвердилася повна свобода заповіту.
Заповіт (testamentum) - розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім’ї єдиним та підвладним власником сімейного майна був домовладика, і лише він міг їм розпоряджатися на випадок смерті.

Содержание

Вступ. 3
РОЗДІЛ І. Історія спадкового права……………………………………………..4
1. Римське спадкове право як джерело сучасного спадкового права………….6
2. Основні поняття спадкового права……………………………………………8
РОЗДІЛ II. Основні етапи розвитку римського спадкового права…………….10
1. Спадкування за jus civile……………………………………………………….11
2. Спадкування за преторським едиктом…………………………………...........12
3. Спадкування за імператорськими законами…………………………………..15
4. Спадкування у "праві Юстиніана"……………………………………………..15
РОЗДІЛ III. Основні положення спадкування за заповітом…………………….17
РОЗДІЛ IV. Необхідне спадкування (обов'язкова частка)………………………22
РОЗДІЛ V. Прийняття спадщини…………………………………………………24
РОЗДІЛ VI. Сингулярне наступництво…………………………………………...28
1. Легат………………………………………………………………………...........28
2. Фідеїкоміс………………………………………………………………………..29
Висновок.
Список використаної літератури

Работа содержит 1 файл

курсова.doc

— 178.00 Кб (Скачать)

г) спадкування у "праві  Юстиніана" (власне, вже "післяримське право").

1.Спадкування за jus civile.

Hereditas (спадкування за jus civile) -регламентувалося Законами XII таблиць, які передбачали спадкування за заповітом і спадкування за законом. Однак через сімейний характер власності давнього періоду основним видом було все ж спадкування за законом. Вважалося абсолютно нормальним після смерті глави родини залишати його майно тій самій родині, оскільки воно створювалося працею всіх її членів. Проте Закони XII таблиць спадкування за заповітом визнають уже переважною формою спадкування. Принцип свободи заповіту майже утвердився, а кровне споріднення ще не стало пануючим, і тому спадкування за законом не обмежувало свободи заповіту. У цей самий період почав діяти принцип єдиної підстави спадкування, що зберігся в усі часи, -nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest8. Цей принцип бере початок також від Законів XII таблиць. Відповідно до них спадкоємець, призначений наступником тільки в частині спадщини, одержував всю спадщину. Наприклад, заповідач призначив своїм спадкоємцем сина на чверть спадщини, про решту не згадавши. У такому разі призначений на чверть спадкоємець одержував усю спадщину, оскільки спадкоємці за законом до спадкування не закликалися.

2. Спадкування  за преторським едиктом

Істотні зміни в спадкове право внесла преторська практика. Преторські реформи спадкового права почали розвиватися ще у період ранньої республіки і поширилися у період принципату.

Послаблення сімейного  характеру приватної власності, занепад агнатського споріднення, обмеження батьківської влади як наслідок зміни виробничих відносин і розвитку товарообігу зумовили потребу трансформацій спадкового права. Преторські едикти послабили формалізм при складанні заповіту: визнавалися заповіти, складені з відхиленням від жорстоких формальних вимог давнього часу. Поступово взагалі було спрощено форму заповіту.

За давнім jus civile еманциповані діти не могли бути спадкоємцями після  смерті свого батька. Наприклад, єдина  дочка, що вийшла заміж і перейшла на постійне проживання в родину чоловіка, переставала бути агнаткою свого батька і права на спадщину після його смерті не мала. Однак це не відповідало потребам суспільства. Тому втрутилися претори. Оскільки відповідно до норм jus civile не можна було визнати спадкоємницею еманциповану дочку, претор тільки вводить її у фактичне володіння спадщиною -bonorum possessio.9 Якщо інших претендентів на спадщину не з'явиться, вона залишалась за дочкою. Пізніше претор визнає право на спадщину за такими спадкоємцями й у разі, якщо спадщину оспорюють інші особи, які, на думку претора, не мали достатніх підстав на це. Таким чином, поступово паралельно зі спадкуванням за jus civile виникає і розвивається преторське спадкування.

Преторська система  спадкування розширила коло спадкоємців  за законом, все більше утверджуючи його одночасно з підвищенням значення когнатського споріднення.

У цей період спостерігається обмеження свободи заповіту на користь кровних родичів. Важливим нововведенням преторів було визнання права спадкового наступництва за особами, які за jus civile до спадкування не закликалися. Якщо раніше до спадкування закликалися тільки найближчі родичі померлого і за їх відсутності або відмови від спадкування спадщина вважалася виморочною, то тепер претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи у такий спосіб наступництво черг.

Саме у "постійному едикті" вперше було передбачено існування чотирьох черг спадкоємців.

До першої черги належали діти покійного, незалежно від того, агнати вони чи

когнати (до цього ж розряду потрапили  також емансиповані сини померлого, а також діти, віддані ним в усиновлення, якщо на момент смерті спадкодавця вони були звільнені від усиновителя). Емансиповані діти були зобов'язані вносити в спадкову масу усе своє майно, яке надалі підлягало розподілу між усіма спадкоємцями. Тим самим усувалася несправедливість, що могла б виникнути, якби майно померлого розподілялося між емансипованими, які володіли уже власним майном, і нееманципованими, чиї продукти праці за життя померлого спадкодавця автоматично потрапляли у його власність. Зрозуміло, що емансиповані могли відмовитися від прийняття спадщини і тим самим зберегти власне майно від перерозподілу.10

Другу чергу становили всі агнати, які не потрапили до першої черги. Цікаво, що до цього розряду потрапляли усі, причому діти покликалися уже вдруге, але без емансипованих дітей, що й могло послужити побуджу вальним фактором для прийняття спадщини, яку діти не схотіли приймати - і ділити - сукупно з емансипованими дітьми. Сюди ж зараховували патрона вільновідпущеника.

До третьої черги належали всі кровні родичі до шостого ступеня спорідненості включно, в порядку близькості. З сьомого ступеня споріднення покликалися лише діти троюрідних братів і сестер. Допускаються до прийняття спадщини віддані в усиновлення діти, навіть якщо вони продовжують перебувати під владою усиновителя.

До четвертої черги належав, за відсутності (відмови) родичів попередніх розрядів, -член подружжя, що пережив іншого. Динаміка правотворчості у цій галузі й надалі зберігала головну тенденцію: когнатські родинні зв'язки все більше враховуються при спадкуванні -агнатська спорідненість втрачає значення.

Кожна попередня черга спадкоємців  усувала наступну. Загалом при  спадкуванні діяло правило рівності часток -або загальної для всіх, або в межах покоління (при спадкуванні дітьми частин батька за правом представництва.Крім преторів, великий вплив на вдосконалення римського спадкового права мала практика центумвіральних суддів, яким підлягали спори про спадкування. Вона визначила правила про необхідне спадкування, встановила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку. При цьому було вироблено чіткі визначення понять обов'язкової і законної частки, розмір і способи визначення обов'язкової частки. Практика центумвіральних суддів сформувала підстави позбавлення обов'язкової частки та інші правила необхідного спадкування.

3. Спадкування  за імператорськими законами.

 У період імперії  було прийнято чимало сенатус - консультів та імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення римського спадкового права. Проте все ще не існувало чіткої, закінченої системи. Спадкове право, особливо спадкування за законом, залишалось досить складним, обтяженим численними уточненнями і додатками, заплутаним інститутом. В такому вигляді воно і було зафіксоване під час систематизації Юстиніана.11

4. Спадкування  у "праві Юстиніана".

У 542 р. новела 115 Юстиніана  приводить у чітку систему  спадкування за заповітом і, зокрема, необхідне спадкування. У 543 р. новелою 118, а в 548 р. новелою 127 реформується спадкування за законом. Отже, реформа Юстиніана завершила становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому враховані нові соціально-економічні умови Римської імперії, закінчено утвердження когнатського споріднення, що тим самим зміцнило спадкування за законом.

Юстиніан поділив усіх родичів  померлого на п'ять класів (черг) залежно від ступеня споріднення. При цьому до спадкування могли  закликатися всі родичі без обмеження  ступеня споріднення. Важливим нововведенням  було встановлення черговості закликання спадкоємців за класами, внаслідок чого за відсутності спадкоємців першої черги до спадкування закликалися спадкоємці другої черги і т. д. Римське спадкове право, в інтерпретації Юстиніана, увібрало в себе багатовіковий досвід традицій і звичаїв, законодавчої діяльності, що стосувалася спадкування, і особливо плідної преторської практики. В результаті було вироблено чіткий порядок спадкового наступництва, який фактично покладено в основу сучасного спадкового права.

 

           

 

 

 

             

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

               

 

III. Основні положення спадкування за заповітом.

Припускають, що спадкування  за законом виникло раніше спадкування  за заповітом. Проте в класичному праві останнє настільки зміцнилося, що стало переважною формою спадкування. До цього періоду на руїнах колективної власності римської familia утвердилася повна свобода заповіту.

Заповіт (testamentum)12 у римській класичній сім'ї єдиним і повновладним власником її майна був pater familias, і тільки він міг ним розпоряджатися, зокрема, на випадок смерті вказати, кому має перейти після смерті майно, в яких частках, в якому порядку тощо.

Отже, заповіт -це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути права та обов'язки у спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізовуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять свою волю на прийняття спадщини. Виявлення згоди після смерті заповідача є самостійним, незалежним від заповіту волевиявленням, що відрізняє ці відносини від договірних. При заповіті немає двостороннього та одночасного волевиявлення, яке вимагається при укладенні договорів, оскільки заповідача вже немає серед живих. Тому заповіт не можна визнати договором, хоча тут і має місце виявлення волі як з боку заповідача, так і з боку його спадкоємців. Заповідач може в будь-який час скасувати або змінити своє розпорядження, чого не можна зробити в договірних відносинах. Це також вказує на односторонній характер заповіту.

Заповіт -це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови -смерті заповідача. Ця обставина і зумовила жорсткі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву в будь-якому положенні заповіту спитати про дійсний намір заповідача вже неможливо. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам:

1. заповідач повинен мати активну заповідальну правоздатність;

2. заповіт має бути складений у певній формі;

3 .у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, котрі повинні мати пасивну заповідальну правоздатність.

Заповіт, що не відповідав зазначеним вимогам, визнавався недійсним.

Для того, щоб заповіт  мав юридичне значення, його повинна  була скласти фізична особа. Активна  заповідальна правоздатність передбачала  передусім наявність у заповідача на момент складання заповіту загальної право- і дієздатності в галузі майнових відносин. Втрата її на момент смерті заповідача не робила заповіт недійсним. У "праві Юстиніана" заповідальної правоздатності не мали:

  • раби;
  • перегріни (однак вони могли заповідати "за власним правом");
  • віровідступники;
  • єретики;
  • душевнохворі;
  • неповнолітні (навіть за згоди піклувальника);
  • марнотратці та підвладні;
  • глухонімі від народження;

Особливе правило було встановлено для жінок: до II ст. вони взагалі не могли бути заповідачами, навіть якщо були persona sui juris.13 З II ст. їм надається право заповідати, але лише зі згоди опікуна.

Кожному історичному  періоду відповідала своя форма  заповіту. В давньому jus civile, в республіканський та імператорський періоди були різні форми заповіту.

Спадкоємцем можна було призначити лише особу, яка мала пасивну  заповідальну правоздатність. Передусім  вона мала бути конкретною -persona certa. До невизначених належали юридичні особи і постуми -особи, зачаті при житті заповідача, однак народжені після його смерті. Юстиніан визнав за можливе призначати і цих осіб спадкоємцями за заповітом.

Не могли бути спадкоємцями за заповітом жінки після смерті осіб, які володіли майновим цензом в 100 тисяч сестерцій і більше. Цю норму було спрямовано проти "марнотратства" жінок, що належали до вищих верств. Не мали пасивної заповідальної правоздатності діти державних злочинців, перегріни, віровідступники, єретики та ін.

У деяких випадках могли  бути спадкоємцями за заповітом раби. Це передбачало відпущення їх на свободу. Вони не могли відмовитися від  спадщини і брали на себе всі борги  свого хазяїна. Якщо раба до відкриття спадщини відчужував власник, то він приймав спадщину за наказом свого нового хазяїна, якому й переходила спадщина. Якщо раба до відкриття спадщини відпускали на волю, то він сам був спадкоємцем і самостійно вирішував питання про прийняття спадщини чи про відмову від неї.

Деякі особи, що мали пасивну  заповідальну правоздатність, не завжди могли одержати спадщину за заповітом. Наприклад, чоловіки віком 25—60 і жінки 20—50 років, які не були у шлюбі, одержували спадщину тільки після найближчих родичів, а також за умови, що вони взяли шлюб протягом 100 днів після відкриття спадщини. Ці обмеження було введено законами Августа з метою боротьби з небажанням брати шлюб і бездітністю. 14Крім того, були й інші обмеження щодо одержання спадщини.

Допускалось призначення спадкоємця за відкладальної умови. У такому разі днем відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавця, а день настання зазначеної умови, наприклад субститута,15 коли заповідач визначав ніби запасного спадкоємця на випадок, якщо перший спадкоємець чомусь відмовиться прийняти спадщину чи помре до відкриття спадщини.

Призначення спадкоємця за скасувальною умовою не допускалось, оскількисуперечило загальновизнаному  принципу римського спадкового права -semel heres semper heres 16.

Важливим принципом римського спадкового права, який залишався практично незмінним в усі часи римської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право призначити спадкоємцем на свій розсуд будь-кого зі своїх родичів або й зовсім сторонніх осіб. Свобода заповіту була відома вже Законам XII таблиць, в яких проголошувалось: "Як хто розпорядився на випадок своєї смерті щодо свого майна або піклування (над підвладними йому особами), хай те так і буде непорушним".

Суворість моральних  правил, любов до рідних, гласність вчинення заповіту утримували спадкоємців від можливості скористатися своїм правом свободи заповіту всупереч сімейним інтересам. Спадкоємці, як правило, були членами сім'ї заповідача. Однак із занепадом старої патріархальної римської familia, послабленням моральних норм та з дією інших чинників свобода заповіту призводила до того, що заповідачі все частіше призначали своїми наступниками сторонніх осіб, обходячи своїх найближчих родичів, які своєю працею брали безпосередню участь у створенні спадщини. Це не могло не викликати обурення суспільства.

Поступово виникає необхідність розумно обмежити свободу заповіту. Спочатку це зводилося до того, що заповідач, оголошуючи на народних зборах своє розпорядження, зобов'язаний був згадати поіменно всіх безпосередньо підвладних. При цьому він міг позбавити їх спадщини, вказавши підвладних синів поіменно, а дочок -загалом: "Всіх останніх позбавляю спадщини". Але розрахунок був на те, що публічно позбавити спадщини своїх підвладних (передусім дітей) заповідач не наважиться. Від такого нерозважливого кроку його мала утримати загроза громадського осуду. Таким чином виникло "процесуально-необхідне спадкування", яке полягало у необхідності додержуватися процедури позбавлення спадщини під загрозою недійсності заповіту.17

Информация о работе історія становлення римського права