Ефективна стратегічна культура
— ознака переможця, для якого
навіть невдачі, поразки є кроками
до бажаного результату. Це недоступна
висота для аутсайдерів, які,
важко даючи лад своєму сьогоденню,
більше переймаються пошуками винуватців
у своїх негараздах, нарікаючи на все і
всіх, замість того щоб, проаналізувавши
свої слабкості, наважитися на шлях сильних
і стати сильними. Самозагнаність у своє
«мізерне сьогодення», «сьогоденні страждання»
[10] трансформується в комплекс жертви
різноманітних конкістадорів, прирікає
на плебейське зазирання в казну, гаманці
олігархів чи тайстру „вуйка з Канади”.
Вийти з цього гнітючого поля заважають
не дефіцит коштів, не експансія конкурентів
чи їм подібні негаразди. Проблеми — в
низькій якості мислення, що також є суттєвим
елементом стратегічної культури.
Реалії сучасного видавничого
ландшафту України дають немало
інформації про стратегічні орієнтації,
стратегічні сили та ефективність
їх використання, стратегічну культуру
суб’єктів, яка живить роздуми
про можливості їх розвитку
і пов’язані з цим перспективи
галузі. У ньому проглядаються
різні рівні стратегічної самоорганізації
і контури багатьох стратегій діяльності.
Найпотужніша і найперспективніша
стратегічна модель імплантована
в українські реалії видавництвом
«Клуб сімейного дозвілля». Сила
його не лише в тому, що це
— майже повноцінна і самодостатня
вертикально-інтегрована структура, а
й у вмінні створювати і використовувати
добре захищені ключові фактори успіху,
розвивати власні компетенції і потенціал
внутрішнього ринку. Є в нього ще одна
перевага — добре відпрацьовані канали
доступу до можливостей інших ринків.
Багато повчального простежується
у діяльності видавництв «Ранок»,
«Бао», «Фоліо», «Картографія»,
«Начальна книга «Богдан», «Генеза»,
«Знання», спільною особливістю
яких можна з певною умовністю
вважати орієнтацію на комплекс
стратегій розширення ринку, хоч джерела
і моделі розвитку кожне бачить і використовує
по-своєму.
Особлива група — видавництва,
стратегії яких сфокусовані насамперед
на культурі книги, доповнені
стратегіями, побудованими на
іміджевих, комунікаційних можливостях
афільованих з ними референтних
фігур, передусім авторів. Найвправніші
щодо цього «А-ба-ба-га-ла-ма-га»,
«Видавництво Старого Лева», «Грані-Т»,
якоюсь мірою «Факт», «Ярославів вал»,
«Піраміда».
Зі стратегічного погляду представники
цих груп і близькі до них за культурою
ділової поведінки видавництва формують
стратегічний потенціал галузі, ще не
цілком позбавленої шансів розвитку на
здоровій і самодостатній основі. Їм доводиться
рахуватись із розгалуженим потоком видавництв-нішерів,
по-різному зрощених із джерелами організаційних
і фінансових можливостей на всеукраїнському,
регіональному і місцевому рівнях. Не
всі з них репрезентують помітну ділову
потугу, однак сукупно вони контролюють
значний пласт можливостей, нерідко —
і доступ до них. І в цьому полягають ключові
їх стратегії, зорієнтовані не на справу
чи продукт, а на відносини.
За багатьма аспектами близькі
до них видавництва, зосереджені
на максимізації комерційних зусиль. Опора
на ці стратегії забезпечує їм результат
поза увагою до того, що і як вони видають.
Зацікавленість співпрацею з ними у клієнтському
середовищі поки що вища, ніж із видавництвами,
які орієнтуються на змагальність за ключовими
фаховими критеріями. І це — болісна проблема
галузі.
Зорієнтовані на саморозвиток
видавництва не уникнуть необхідності
постійно нарощувати свій стратегічний
потенціал, ефективно маневрувати стратегіями
задля досягнення нових цілей, а іноді
— для утримання позицій чи виживання.
У цьому полягає корінна умова конкурентоспроможності
і перспектив вітчизняної видавничої
справи, яка наперекір багатьом несприятливим
обставинам зберігає живучість, не виявляючи,
однак, і переконливих симптомів подолання
стагнації. Їх і не дочекатися, якщо галузь
і видавництва, ефективно вирішуючи поточні
справи, не вироблять здатності постійно
утримувати актуалізованим стратегічне
бачення, що відкриває знання і розуміння
того, в якому напрямі і як розвиватися,
на яких сегментах ринку зосередитися
і як розвиватиметься там конкуренція.
Із цього починається формування цілей,
розроблення і реалізація стратегій, покликаних
забезпечити потрібні результати навіть
за непередбачуваних умов і жорстокої
конкуренції.
Таку роботу процесує стратегічне
мислення, яке розглядає буттєві
реалії крізь призму шансів
і можливостей, ризиків і проблем,
а кожну заплановану чи здійснювану
справу — у площині того, наскільки
вона наближає до мети, робить
сильнішим чи ослаблює. Усе це концептуалізує,
наповнює сенсом діяльність, дає змогу
побачити, оцінити зусилля і результати
в загальній її структурі.
Багатовимірно пов’язуючи простір
і час, надаючи їм специфічного сенсу,
стратегічне мислення послуговується
категоріями «мета» як «усвідомлене передбачення
бажаного результату діяльності, що зумовлює
пошук засобів і шляхів його досягнення»,
і «ціль» — «ідеальний образ майбутнього,
бажаного результату діяльності», який
«є безпосереднім спонукальним мотивом
діяльності людини, що визначає і мобілізує
її волю» [13, с. 371]. У ньому не знаходиться
місця для мрій як «особливого виду уяви,
який виявляється у створенні образів
бажаного майбутнього», коли людина з
певних причин «не може перейти до активної
діяльності, спрямованої на задоволення
своїх потреб, бажань та інтересів» [8,
с. 213]. Мрія стосується недосяжного, нездійсненного:
мета і цілі — завжди обґрунтовані, конкретні,
для їх досягнення передбачаються необхідні
компетентнісні, організаційні, техніко-технологічні,
фінансові та інші ресурси. Крім того,
мрія здебільшого є продуктом індивідуальної
свідомості, мета і цілі мають, крім індивідуальної,
і корпоративну природу.
Саме в цьому аспекті бракує
надійної і неспростовної аргументованості
публіцистичним міркуванням О.
Толмачова про роль стратегії
в життєдіяльності соціального організму,
використанні його соціальної енергії
задля творення і захисту свого життєвого
простору, власного майбутнього, а не лише
для реагування «на мінливі подразники,
обставини і чинники», «розігрування тактики»
[10].
Правомірнішим з теоретичного
погляду і виправданішим із
прикладних міркувань у цьому
контексті є поняття „ідея”
— форма пізнання, яка відображає
буттєві реалії і спрямована на їх перетворення.
У ній втілені необхідне, відносно повне,
всебічне знання про об’єкт (систему,
ситуацію), пов’язані з ним мета, система
цілей, проект діяльності та прообраз
очікуваного результату” [14, с. 170]. Завдяки
цьому ідея сповнює розумінням і енергією
майбутню діяльність, реалізуючись і як
об’єднувальний чинник. Цим вона близька
(не тотожна) до стратегії, але їй ще бракує
практичних способів реалізації знань
про об’єкт, тобто наповнення конкретними
стратегіями і тактиками.
Виростає ідея часто зі
стратегічного бачення, яке дає розуміння
картини майбутнього, шляху до нього, проблем,
які доведеться долати, і необхідних для
цього інтелектуальних, організаційних,
фінансових сил. Це означає: побачити цільовий
ринок і незадоволену потребу, зрозуміти
найкращий метод задоволення її на рівні
товарної, цінової, дистрибуційної, комунікаційної
діяльності. Щодо цього хтось обирає унікальні
рішення (стратегія лідера, стратегія
диференціації), копіює чиюсь успішну
практику (стратегія послідовника) або
шукає можливості задовольняти непривабливу
для конкурентів потребу (стратегія нішера).
У кожного свої аргументи і свій шлях,
правильність вибору реалізації яких
підтвердять або спростують досягнуті
результати чи втрачені можливості.
Стратегічне бачення, будучи
спрямованим у зовнішній простір
діяльності і перспективи видавництва,
не обходиться без урахування подоланого
ним шляху (досвіду) і внутрішнього потенціалу
як важливої передумови прагматичного,
обґрунтованого моделювання і творення
майбутнього. Без цього йому не вберегтися
від шкідливих для справи ілюзій, галюцинацій
і міфотворення.
Нерідко стосовно проективного,
мисленнєвого бачення використовують
поняття „візія”, прищеплене
нашому мовному організму із
латини не без пізнішої співучасті
англійської мови. Там воно фігурує як
бачення ідеального майбутнього. У нашому
лексиконі візія — «привид, мара, видовище»
[2, с. 186]; у літературознавчих текстах
— „кут зору” при зображенні
певних подій; всевідний погляд,
„коли оповідач знає більше, ніж
будь-який із персонажів” [5, с.
184]. К.-Г. Юнг цим словом позначав справжні,
прадавні переживання. Щодо духовних,
екзистенційних сфер використання цього
терміна сумнівів не виникає. Однак у діловому
стратегуванні орієнтація на його лексичну
екстравагантність загрожує недооцінюванням
сутнісних особливостей позначуваних
ним феноменів і процесів. Найближче підійшов
до повноцінного тлумачення цього поняття
В. Іванишин, у розумінні якого „візія
— суб’єктивно дивінаторний (інтуїтивний,
пророчий) спосіб проникнення в суть дійсності
на основі пізнаних чи інтуїтивно відчутих
закономірностей буття, що криється за
явищем життя” [3, с. 234]. Як пізнавальний
феномен вона використовує підсвідоме,
інтуїтивне, чуттєве, ірраціональне, тому
легше комбінується із мрією, а не ідеєю
чи метою.
У діловій сфері уявне,
мислене осягнення майбутнього
пов’язане з оперуванням не
в орбітах ідеального, а передусім
у просторі досяжного, реального,
шлях до якого потребує ресурсів, знань,
старань. Для такого розуміння перспективи
поняття „бачення” більш підходить, навіть
на рівні лексичних аргументів: бачити
(бачення) — розуміти, усвідомлювати; вважати,
визнавати [2, с. 64]. Відповідно поняття
„стратегічне бачення”, набуваючи необхідного
прикладного навантаження, тлумачиться
як „напрям руху в майбутнє”. Водночас
воно „визначає технології, цільові аудиторії,
географічні і товарні ринки, перспективні
можливості і образ компанії, якою вона
повинна стати в майбутньому” [11, с. 36].
Бачення є утворенням віртуальним,
вибудуваним на раціональних
процедурах прогностичного мислення,
з подальшим перетворенням його
на реальність буттєву. Однак
навіть найдалекозоріше і наймасштабніше
бачення неспроможне повноцінно
витворити багатовимірну картину,
образ майбутнього, як і найобґрунтованіша
стратегія ще не є передумовою
його досягнення. Час і шлях
до нього багато що можуть
змінити, в т. ч. знизити чи
й деактуалізувати його привабливість.
Співвідношення у структурі образу майбутнього
орієнтирів і напряму розвитку не буває
однаковим, оскільки постійно змінюються
зовнішні та внутрішні умови діяльності.
Вибудоване на такому розумінні
поняття «стратегія» поступово
вростає у структуру мислення
і ділову культуру сучасного
видавця не як модний вербальний
аксесуар, а як означення філософських
формул, засадничих настанов, прогностичних
прозрінь і функціональних механізмів
та інструментів.
Первинна покликаність його
потребами державного управління,
воєнного суперництва, а пізніше
бізнесу і неприбуткового суспільного
сектору може викликати певні остороги,
передусім етико-психологічного характеру,
аргументовані його етимологією: грец.
strategia (stratos — військо, ago — веду), strаtegos
(воєначальник, головнокомандуючий). Із
такими доказами можна було б погодитися,
якби до первісного його значення (вищий
вияв воєнного мистецтва, який полягає
в особливо успішному, часто незвичному
плануванні воєнної кампанії, напряму,
часу і сили головного удару, необхідних
для цього ресурсів) не приросли і такі:
«план вирішення завдань, досягнення поставлених
цілей» [9, с. 37]; «основна лінія… діяльності
та методів її здійснення, система великомасштабних
політичних рішень і накреслених напрямів
діяльності, послідовна реалізація яких
забезпечує досягнення основної мети»
[6, с. 39], «вибір пріоритетів, певного напряму
і послідовних дій» [4, с. 22] та ін.
Ці визначення, по-своєму розкриваючи
сутність стратегії (цілеспрямованість,
раціональне використання ресурсів і
сил, вмотивований вибір напряму, послідовність
і системність дій), повноцінного розуміння
її не створюють, оскільки поза увагою
залишають важливі для поняттєвої творчості
буттєві ознаки феномену, якого вони стосуються.
Їх можна вважати характерними для пострадянської
науки, системи мислення, яка усічено розглядала
природу, сутність, джерела, наслідки змагальності
(конкуренції), адміністративною волею
організовуючи й ешелонуючи суспільні
процеси. У них не врахована надто важлива
ознака — поєднання в стратегії цілеспрямованої
дії і протидії, спротиву: «Противник (опонент),
конкурент і його дії є таким самим невід’ємним
компонентом стратегії, як і цілі і засоби
для їх досягнення. Стратегія вибудовується
на врахуванні як дій, так і протидії противника»
[7, с. 10]. Споріднене з цією думкою твердження
Дж. Траута і Ел. Райса: «Щоб сьогодні досягти
успіху, компанія повинна почати орієнтуватися
на конкурентів. Вона повинна шукати слабкі
місця в їх позиціях і влаштовувати маркетингові
атаки саме туди» [12, с. 33].
Будь-яке конкурентне середовище
є зіткненням стратегій. І перемагають
у ньому ті, хто вміє досягати результату
навіть там, де за багатьма критеріями
він мав би скоритися іншим гравцям. Видавнича
діяльність потребує унікального комбінування
сильних стратегій в усьому її просторі.
З часом такі стратегії виведуть на ділові
вершини сильних гравців. Той, хто сьогодні
не дбає про використання власних стратегій,
прирікає себе на захист від чужих. Адже
стратегічний простір ніколи не буває
поза сферою конкурентних інтересів і
зусиль. Відсутність у ньому стратегії
одного суб’єкта ще не означає, що там
не діє чиясь чужа стратегія [7, с. 7].