Бюджетная система Франции

Дата добавления: 27 Октября 2013 в 19:10
Автор: d******@ukr.net
Тип работы: реферат
Скачать полностью (22.38 Кб)
Работа содержит 1 файл
Скачать  Открыть 

r12913.doc

  —  81.00 Кб

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Банківська  система Франції

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Банк Франії.

Банк Франції був  заснований в 1880 році за ініціативою  Наполеона І і першочергово функціонував як приватне акціонерне товариство. Поступово  він почав виконувати функції  центрального банку, в часності емісійну, а в 1848 році перетворився в єдиний емісійний центр держави. Лише в 1936 році у відповідності з прийнятим законом Банк Франції перейшов до під контроль уряду, в результаті чого виконавчі органи отримали повноваження назначати керівників основних підрозділів Банку. В 1945 році Банк був націоналізован. Його акціонерний капітал (50 млн фр.) був викуплен на протязі 20 років за високим курсом акцій шляхом обміну їх на 3%-ві державні облігації.  Статус державної установи Банк Франції зберігає і в теперішній час. До 1993 року він діяв на основі Уставу 1973 року.

В 1993 році був прийнят  Закон про Устав Банка Франції. У відповідності з ним Банк Франції розробляє і проводить  грошово-кредитну політику в цілях  забезпечення стабільності цін і виконує свою місію в межах загальної економічної політики уряду.

Для сучасної функціональної структури Банку Франції характерна централізація адміністративної влади  в руках керуючого. Він і обидва його замісника призначаються директором Ради міністрів Франціїстроком на 6 років без права відгуку і не можуть займати ці посади більш двох строків. Такий порядок призначення - свого роду гарантія незалежності центрального банку. Керуючий , вік якого не повинен перевищувати 65 років приносить присягу президенту республіки.

Керуючий, наділенний широкими повноваженнями і правами, здійснює керівництво Банком Франції, визначає загальні напрямки діяльності всіх його підрозділів.

Йогму надано право назначати  службовців на всі посади в Банку, за виключенням директора філії Банка - його кандидатуру він може лише запропонувати, а призначає на цю посаду Міністр економіки і фінансів Франції.

Функції замісників керуючого  Банком чітко розмежені: одни з них  відповідають за питання грошової політики, другий - за адміністративні питання.

Керує Банком Франції  Генеральна Рада, до складу якого входить  Рада по грошовій політиці, створена в 1993 році у відповідності з Законом  про Устав Банка Франції. Рада по грошовій політиці розробляє напрямигрошової  політики і відслідковує динаміку грошової маси та її агрегатів; визначає порядок проведення Банком Франції позичкових, облікових, заставних, валютних операцій, угод з обратним викупом, надання гарантій за даним видами операцій; встановлює параметри політики обв’язкових резервів (базу вирахування, нарми відрахувань).

До складу Ради з грошової політики входять Кероючий Банком Франції (председательРади). Два його замісника  і шіть висококваліфікованих спеціалістів в області грошово-кредитних проблем, фінансів і економіки, які призначаються Радою міністрів країни, кандидатури яких пропонують представники палат парламенту і Глава Економічної і Соціальної Ради. Строк повноважень кожного члена даної Ради (крім керуючого і його замісників) визначається за жеребкуванням; для двох представників встановлюється строк у три роки, для двох інших- шість рокв і для двох останніх - 9 років.Члени Ради не можуть бути обрані на другий строк, за виключенням лише представників, що здійснюють свої повноваження на протязі трьох років.

Рада з грошової політики скликається за ініціативою її голови (керуючого Банком Франції) не меньше одного раза в місяць. Рішення Ради мають силу закону при наявності 2/3 його членів. При відсутності кворума Рада з грошової політики скликається повторно, і тоді рішення може бути прийнято простою більшестю голосів. При рівній кількості голосів “ЗА” і “ПРОТИ” вирішальним є голос голови.

В засіданні Ради мають  право приймати участь Пем’єр Міністр  і Міністр економіки і фінансів, але без права голосу, хоча вони мужуть запропонувати на обговорення Ради будь-який проект рішення.

До Генеральної Ради крім членів Ради з грошової політики входять голова Державного Казначейства (що призначається директором ради міністрів Франції) і голова від  службовців Банку Франції, обираємий  строком на 6 років.

Головою Генеральної  Ради є Керуючий Банком Франції, який визначає повєстку дня засідань Ради. В компетенцію Генеральної Ради входять розгляд загальних питань управління Банком, в часності кадрової політики і штатного розпорядку; прийняття  бюджету Банка і внесення в нього змін; складання та затвердження балансового звіту; розробка проекту використання прибутку; визначення розміру дивідендів, що відраховуються державі тощо.

Керуючий Банком Франції  має і ряд повноважень, що надаються  йому Генеральною Радою; він може самостійно встановлювати порядок інтервенційних операцій і розмір процентних ставок; від імені Генеральної Радикеруючий щорічно представляє президенту Франції звіт про діяльність Банку.

Рішеннч Ради, які приймаються  простою більшістю голосів, мають силу лише при участі в засіданнях не меньш 7 його членів. При равній кількості голосів “ЗА” і “ПРОТИ” вирішальним стає голос  голови.

Спецефічним для Генеральної Ради є та обставина, що на його рішення  здійснює великий вплив фінансовий інспектор, який призначається Міністром економіки і фінансів і представляє в Банкє Франції керівництво країни. Фінансовий інспектор може приймати участь в засіданнях Державної Ради і має право оспарівать його рішення або настаювати на повторному обговоренні будь-якого питання.

На засіданнях Генеральної Ради присутні також 2 аудитора, які призначаються  Радою для проведення перевіркифінансових  звітів Банка Франції.

Організаційна структура Банка  Франції представлена центральними підрозділами в Парижі і розгалуженою мережою філій (212) розташованих по всій країні. Кожну філію очолює директор, що призначається Міністром економіки і фінансів за пропозицієюкеруючого Банком Франції. При кожній філії є консультаційний орган - рада, кількість радників в якій (з числа відомих підприємців) складає від 6 до 17 чоловік в залежності від розміру філії. Призначення радників строком на 3 роки виконує Генеральна Рада за рекомендацією керуючого Банком Франції. Радники зобов’язані надавати директору філії інфрмацію про стан та перспективи економічної діяльності в даному регіоні (районі) і давати відповідні рекомендації.

В функції філій входять: випуск банкнот в обіг; обслуговування клієнтури, наприклад по операціях з цінними  паперами; організація клірингових  розрахунків через розрахункові палати; сбор інформації про діяльність кредитних установ; оцінка банківських ризиків; консультування підприємств за питаннями фінансового аналізу і експертизи; сбор і аналіз економічної і фінансової інформації на регіональному рівні, в часності за допомогою кон’юнктурних обстежень в різних отраслях економіки.

Таким чином, організаційна структура, що склалася в Банку Франції, забезпечує виконання покладених на нього задач. Цьому сприяє підвищення ступеня  незалежності центрального банка, досягнуте  завдяки прийнятому в 1993 році Закону про Уста Банка Франції.

 

Французські комерційні банки.

Традеційно до реорганізації кредитних  установ в 1984 році, у Франції розрізнялись три категорії цих банків в  залежності від строку по депозитно  позичкових операціях, розмірів участі у капіталах підприємств і спеціалізації.

І група - депозитні банки

ІІ група - ділові, фондові, інвестеційні.

ІІІ група банки довго- та середньострокового кредиту.

Депозитні банки спеціалізувалися на депозитно-позичкових операціях; ділові - на участі в капіталах і управлінні підприємствами, в засновницькій діяльності і довгостроковому кредитуванні; банки довго- та середньострокового кредиту - на депозитно-позичкових операціях  строком більше 2-х років.

Французські комерційні банки все  більше організуються в “туманності” і “архіпєлагі” дрібних і середніх банків (з балансами від 200 млн фр до 10 млрд фр) навколо “ядра”, яке складають або три крупних в національному маштабі банка: Національний парижський банк (Банк насіональ де Парі), Креді Ліоне ат Сосьєте Женераль; або фінансові компанії, глвою яких є інвестеційні банки: Суец або Паріба; або депозитний банк, який за родом діяльності починає  тяготіти до інвестеційного, але хоче зберігти і свої депозитні операції - Промисловий кредит Франції і Промисловий комерційний кредит.

Зрозуміло, що залишається велика кількість незалежних і доолі  крупних банків державних або  приватних, але феномен “архіпелагізації”  продовжує розвиватися; фактично цей  процес концентрації не припинявся з  кінця війни, його кульмінацією було злиття в 1967 році Націонильного банку для торговлі і промисловості з Національним парижським банком обліку цінних паперів, потім процес значно прискорився в період націоналізації з 1982 р по 1986р.

Не дивлячись на процес приватизації, на державний сектор продовжує приходитись ще значна кількість комерційних банків. З 1946 р. Були націоналізовані Креді Ліоне, Національний банк для торгівлі і промисловості і Національний парижський банк  обліку цінних паперів, одночасно в інвестеційних банках з’явилися урядові комісари.

В1982 р були додатково націоналізовані  ще 39 банків, в тому числі фінансові  компанії, бувші інвестеційні банки; в часності, були націоналізовані  всі банки, вже належавші “гігантам” або Парижському промисловому і  комерційному кредиту або Паріба (Креді дю Нор), це відбувалося по мірі того, як їх баланс починав перевищувати 1 млрд фр. В результаті цього мироприємства було “націоналізовано” біля 90% депозитів і 84% кредитів банків країни. Результат цієї націоналізації, її позитивним активом, не вдуючися в політичні дискусії, безумовно є спасіння банків, котрі, залишившись приватними, випробували б значні труднощі(Банк Ротшильда, Вормса, Креді дю Нор), перебудова банківської системи, тобто її зміцнення, що було набагато складніше зробити, якщо б у банків не було одного і тогоже власника і, накінець, організації більш інтенсивного соціального діалогу між  цими банками, що диктувалося законами держсектора.

В пасиві націоналізації нема “пограбування” бувших володарів, як про це не раз  говорилося: їм заплатили в середньому на 15% більше першочергової оціночної ринкової вартості; в деяких випадках ціна набагато перевищувала прибутковість націоналізованої установи (наприклад, у випадку з Марсельським кредитним товариством) напроти, зміни і гальмування процесу націоналізації погіршували клімат в середені цих підприємств.

Хвиля приватизації, яка почалася л листопаді 1986 року і продовжувалась до березня 1988 року, в основному торкнулася банків:  майже всі вони були денаціоналізовані, крім групи СІС (Промисловий і комерційний кредит), Марсельського кредитного товариства і Банка Бретанії; однак Сосьєте Женераль, один з трьох банків, націоналізований ще в 1946 році, залишився державним.

Перд усім, жалість викликає той  факт, що приватизація не була зроблена шляхом збільшення капіталу, який був явно недостатнім за всіма критеріями; в цій приватизації сильно був велик ідеологічний фактор, при цьому недооцінювалося те, що підказував здоровий глузд. Статус змішаної економіки, який міг би явитися результатом цієї приватизації, даже при незначній частці держсектора не бувби перешкодою для динамічного і прибуткового управління, що було характерно для державних банків в 1982-86рр.

Діяльність французських депозитних банків, як і всих комерційних банків, підвищилася під впливом конкуренції, пов’язаною зі спрощенням бануівських операцій. З кінця 60-х рр вони “кинулися” завойовувати облатсі, де раніше їх присуинісь не надлюдалася: фінансування житлового будівництва, надання споживчих кредитів тощо. В останній час відмічається тенденція до непрямого або прямого фінвнсівання деякими комерційними банками сільського господарства, тобто вони претендують на захват операцій, які до теперешнього часу надаються виключно банком Креді Агріколь.

Мимовіль такої “диверсифікації”, крупні комерційні банки, продовжуючи універсалізацію своїх операцій, починають вкладати капітал в крупні промислові підприємства, чім раніше займалися інвестеційні банки (фінансові компанії). Ці банки переймають приклад німецьких банків, які вже давно почали займатися подібними операціями.

Подібне розширення ділової активності , а також змінення традиційних  для цих банків операцій, особливо під впливом посилення ринкового  характеру діяльності, стали  вимогати великих зусиль по “тарнсформації”  персонала.

Як і інші категорії банкв, що вимушені розшрювати операції за свій рахунок або за рахунок третіх осіб на ринку капіталів, за прикладом США і Великобританії, депозитні банки попиталися найбіль вигідним способом отримати для себе велику частку брокерської комісії. Вони були ініціатором проведеня реформи на Біржі, в результаті якої біржові маклери втратили монополію на здійснення подібних операцій.

Спостерігається також зближення зі Страховими компаніями, які або самі поглинають банки, або поглинаються банками  або фінансовими компаніями, або банки створюють власні страхові компанії. Таким чином Парижська спілка страховиків, вже володіючи капіталом Фінансової комапнії Суеца і поглотивши Банк Вормс в 1984 р., “зближується” з Парижським національним банком; а Група національних страховиків взяла контроль над Фінансовою компанією Промислового і комерційного кредиту, в той час як компанія Загального Страхування Франції інвестувала капітал в Французський банк зовнішньої торгівлі, який, не бубучі справжнім комерційним банком, здійснює таку діяльність.

Це зближення випливає із схожесті цих видів ділової  активності. Страхові комапнії пропонуєть “продукти” капіталізації, котрі конкурують з продукцією банківських заощаджень.

Крім того банки і  страхові компанії знаходяться зараз  в однакових умовах по відношенню до операцій на Біржі, тому як і банки, і страхові компаніїкерують портфелем  вкладених цінних паперів, організаціями по колективному вкладанню ринкових цінних паперів, як їхвласними, так і їх клієнтів (що торкається банків).мимовіль сього іншого, як це вже відбувалося на протязі останніх років в США, французські комерційні банки зустрічають нових конкурентів в особі крупних торгівельно-розподільчих компаній. Останні, маніпулюючи великими сумами грошей, потребують особливо “ізощрьонних” інструментів управління; замість того, щоб їх створювати, вони предпочитають часто “заполучати” професіоналів шляхом купівлі банків, і відповідно комерційні банки гублять ще одне поле своєї діяльності. Ці торгівельні фірми все частіше випускають власні кредитні картки, що безумовно втягує їх в кредитування, а потім і в банківську справу.

Страницы:12следующая →
Описание работы
Банк Франції був заснований в 1880 році за ініціативою Наполеона І і першочергово функціонував як приватне акціонерне товариство. Поступово він почав виконувати функції центрального банку, в часності емісійну, а в 1848 році перетворився в єдиний емісійний центр держави. Лише в 1936 році у відповідності з прийнятим законом Банк Франції перейшов до під контроль уряду, в результаті чого виконавчі органи отримали повноваження назначати керівників основних підрозділів Банку.
Содержание
содержание отсутствует