Стилі української мови

Стиль (від латин. Stilus – паличка для письма). Сталь літературної мови – різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль – це власне слова на власному місці.

 

Кожний стиль  має:

 

1) сферу поширення  і вживання (коло мовців);

 

2) функціональне  призначення (регулювання стосунків,  повідомлення, вплив, спілкування  тощо);

 

3) характерні  ознаки (форма та спосіб викладу);

 

4) система  мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

 

Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вони не забезпечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

 

Наприклад, слова  акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

 

Досконале знання специфіка кожного стилю, його різновидів, особливостей – надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.

 

 

1. Поняття  стилю мовлення 

 

Термін “стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення  стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і діяння. впливу.

 

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі  стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та конфесійний.

 

Для виділення  стилів мовлення важливе значення мають форми мови – усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша – переважно писемна. Оскільки останні сформувалися н книжній основі їх називають книжними.

 

Структура текстів  різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то для інших – переважно монолог.

 

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони – різновиди однієї мови, представляють усе багатство їх виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства – забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

 

У межах кожного  функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

 

Поряд із функціональними  стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також  урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

 

 

2. Характеристика  основних функціональних стилів

 

Розмовний стиль. Сфера використання – усне повсякденне  спілкування в побутів, у сім’ї, на виробництві.

 

Основне призначення  – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

 

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

 

Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів.

 

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися  різних, часток не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

 

Ділова ж  мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

 

Основні ознаки:

 

- безпосередня  участь у спілкування; 

 

- усна форма  спілкування; 

 

- неофіційність  стосунків між мовцями (неформальне);

 

- невимушеність  спілкування; 

 

- непідготовленість  до спілкування (неформальне);

 

- використання  несловесних засобів (логічних  наголосів, тембру, пауз, інтонації);

 

- використання  позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);

 

- емоційні  реакції; 

 

- потенційна  можливість відразу уточнити  незрозуміле, акцентувати головне. 

 

Основні мовні  засоби:

 

- емоційно-експресивна  лексика (метафори, порівняння, синоніми  та ін.);

 

- суфікси  суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого  забарвлення, зниженості);

 

- прості, переважно  короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

 

- часте використовування  різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);

 

- фразеологізми,  фальклоризми, діалектизми, просторічна  лексика, скорочені слова, вигуки  й т.д.);

 

- заміна термінів  розмовними словами (електропоїзд  – електричка, бетонна дорога  – бетонка. 

 

Типові форми  мовлення – усні діалоги та полілоги.

 

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

 

Жанри реалізації – бесіда, лист. Художній стиль.

 

Цей найбільший і найпотужніший стиль української  мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

 

Художній  стиль широко використовується у  творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

 

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

 

Основні ознаки:

 

- найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);

 

- поетичний  живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

 

- естетика  мовлення, призначення якої –  викликати в читача почуття  прекрасного; 

 

- експресія  як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

 

- зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

 

- відсутня  певна регламентація використання  засобів, про які йтиметься  далі, та способів їх поєднання,  відсутні будь-які приписи; 

 

- визначальним  є суб’єктивізм розуміння та  відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача). Основні мовні засоби:

 

- наявність  усього багатства найрізноманітнішої  лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

 

- використання  емоційно-експресивної лексики (синонімів,  антонімів, анонімів, фразеологізмів);

 

- запровадження  авторських новаторів (слів, значень,  виразів, формування індивідуального  стилю митця);

 

- уведення  до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;

 

- поширене  вживання дієслівних форм: родових  (у минулому часі й умовному  способі): Якби ми знали, то  б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому  часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

 

- широке використання  різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

 

- повною мірою  представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

 

За родами й жанрами літератури художній стиль  поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

 

а)епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

 

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

 

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

 

г)комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

 

Науковий  стиль.

 

Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний  прогрес, освіта.

 

Основне призначення  – викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

 

Основні ознаки:

 

- ясність  (понятійність) і предметність тлумачень; 

 

- логічна  послідовність і доказовість викладу;

 

- узагальненість  понять і явищ;

 

- об’єктивний  аналіз;

 

- точність  і лаконічність висловлювань;

 

- аргументація  та переконливість тверджень; 

 

- однозначне  пояснення причино-наслідкових відношень; 

 

- докладні  висновки.

 

Основні мовні  засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

 

- великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

 

- наявність  схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

 

- оперування  абстрактними, переважно іншомовними  словами (теорема, вакуум, синус,  параграф, ценз, шлак та ін.);

 

- використовуванням  суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

 

- залучення  цитат і посилань на першоджерела;

 

- як правило,  відсутністю авторської індивідуальної  манери та емоційно-експресивної  лексики; 

 

- наявністю  чіткої композиційної структури  тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);

 

- окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

 

- монологічним  характером текстів;

 

- переважанням  різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

 

Науковий  стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

 

а) власне науковий )із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

 

б) науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про  наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

 

в) науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності.

 

Публіцистичний  стиль.

 

Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

 

Основне призначення:

 

- інформаційно-пропагандистськими  методами вирішувати важливі  актуальні, злободенні суспільно-політичні  проблеми;

 

- активний  вплив на читача (слухача), спонукання  його до діяльності, до необхідності  зайняти певну громадську позицію,  змінити погляди чи сформувати  нові;

 

- пропаганда  певних думок, переконань, ідей, теорій  та активна агітація за втілення  їх у повсякдення. 

 

Основні ознаки:

 

- доступність  мови й формування (орієнтація  на широкий загал);

 

- поєднання  логічності доказів і полемічності викладу;

 

- сплав точних  найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;

 

- висловлення  наукових положень і фактів  емоційно-експресивною образністю;

 

- наявність  низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

 

- широке використання  художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

 

Основні мовні  засоби:

 

- синтез елементів  наукового, офіційно-ділового, художнього  й розмовного стилів;